64-та окрема мотострілецька бригада Східного військового округу Російської Федерації, за даними Головного управління розвідки Міноборони України та низки міжнародних журналістських розслідувань, причетна до масових вбивств та катувань беззбройних українців у Бучі й не тільки.
«За масовий героїзм та відвагу» Володимир Путін присвоїв цій бригаді «почесне звання гвардійської». Проте саме у ній є солдат-дезертир, який нині хоче свідчити проти Росії та своїх співслужбовців у міжнародних судах.
Його звати Нікіта Чібрін.
24 лютого зайшов у складі окупаційних військ РФ в Україну – на Київщину, був потім і на Харківщині, але звідти утік – спершу додому, а транзитом через Білорусь і в Іспанію, де попросив політичного притулку.
В інтерв’ю для Радіо Свобода він розповів:
- Чому пішов на контрактну службу, чи знав, що їде в Україну на війну?
- Чи важить щось у російському війську «слово офіцера»?
- Якими шляхами окупанти потрапили в Україну?
- Де конкретно базувалися у Білорусі?
- Та які ще воєнні злочини, окрім Бучі, могли вчинити?
Після фрази, що запис інтерв’ю розпочався, Нікіта каже:
«Cлава Україні!».
Нікіта Чібрін родом із Якутська. Навчався на перекладача у Китаї, проте фаху так і не здобув. «Гроші у батьків на освіту закінчилися, довелося повернутися у Росію». Невдовзі після того одружився, народилася донька.
Працював різноробочим, доки не влаштувався до поліції.
– Я розумів, що це суперечить моїм політичним поглядам. Я підтримував Навального, був проти влади та політики Путіна, але пропонували умови (гарні у фінансовому сенсі – ред.), пільги для дитини. Я був постовим, які сидять на контрольно-пропускних пунктах та охороняють певне місце.
Одного дня, за словами Чібріна, місцевий «ФСБшник» зацікавився його знаннями іноземних мов. Запропонував співпрацю, а коли почув відмову, то почав погрожувати насильно відправити Чібріна до армії. Той вирішив випередити події.
– Оскільки в нас, в Росії є пільги, якщо ти служиш державі, я пішов на контрактну службу. Але, знову ж таки, це до війни було. Я це зробив, щоб у моєї родини краща була ситуація, щоб доньку взяли у дитсадок.
10 червня 2021 року Чібрін підписав контракт для служби у військах РФ, а поки чекав відповідного наказу, був у шкірі «срочніка». Бачив усю «росіянську» систему, що «ти – ніхто, ти – не людина».
Номер його військової частини 51460. Базується у Хабаровському краї, селище Князе-Волконське. У 64-й окремій мотострілецькій бригаді ЗС РФ Чібрін, запевняє, служив у «підрозділі зв’язку».
– Отже, повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Ви знали, куди ви їдете?
– Підполковник Омурбеков, Азатбек Омурбеков, казав: «Ви не їдете воювати, жодних бойових дій не буде». Він дав слово офіцера.
(Підполковник Омурбеков, за даними низки ЗМІ, причетний до вбивств та катувань беззбройних цивільних українців у Бучі – ред.).
– Дотримав слова офіцера?
– Пфф. Він про*****вся.
6 січня ми рушили з Хабаровська потягом до Білорусі.
24 січня чи 26 січня, приблизно, поїхали у Мозир (місто за 320 кілометрів на південь від Мінська – ред.).
14 лютого нам сказали: переміщення табору. Дивлюся, ми на південь же їдемо, що за маячня?
23 лютого нам кажуть: «Завтра у вас важке буде бойове завдання».
24 лютого о 5-й ранку вже сказали: «Все, їдьте, їб**те, їдете на війну».
Я такий: «Ні-ні-ні!», одразу ж командирам кажу, що не поїду.
А вони мені: «Ти що, *****? Хочеш потрапити до в’язниці?». Погрози пішли. Вони стояли навколо мене зі зброєю, що би я зробив?
– Де саме ви перетнули український кордон?
– Де Чорнобиль (зона відчуження – ред.) і Білорусь перетинаються.
Ми лісами поїхали.
– У які саме населені пункти українські?
– Село Кухарі (Київська область – ред.). Заїхали 27 лютого.
У полі нам почали ЗСУ «надсилати подарунки» у вигляді мін.
Почали прямувати ближче у бік Києва. Проїхали Бородянку. Під Бородянкою теж отримали обстріл.
Доїхали до Макарова, десь на пустирищі почали розчехлятися. Але «рашистська армія» припустилася великої помилки. Ввечері вмикала світло, тобто фари, ліхтарями світили. Відповідно, ЗСУ відкрили вогонь. І ми усі тікали від цих мінометних обстрілів.
А на початку березня ми вже сиділи в Липівці (Київська область – ред.), безпосередньо в самому селі.
У Липівці я чим займався? Як людина, яка, грубо кажучи, намагалася «косити від війни»? Імітував отруєння.
Примушували мене всіляку низьку роботу робити: обслуговував командування, готував їжу, дрова возив, пічку топив.
Якби до нас ЗСУ прийшли, я б одразу ж здався.
Більшість інших пацанів були в Андріївці (Київська область – ред.).
Ви, мабуть, чули про Даниїла Фролкіна? Сказав, що він убив людину. Він зізнався в цьому, бо та людина здавала місце розташування (російських військ – ред.). Я особисто її бачив.
(«Українські правоохоронці повідомили про підозру у вбивстві Ігоря Єрмакова російському солдату Даниїлу Фролкіну. Серед доказів – розповіді свідків, які бачили, як російський військовий наніс декілька ударів в різні частини тіла чоловіка, а згодом вистрілив йому в голову. Мобільний телефон російські солдати спочатку забрали у місцевого мешканця, а згодом загубили уже зі своїми знімками», – із програми «Схеми» на Радіо Свобода, ефір від 17 серпня 2022 року)
– Після деокупації Андріївки я був там, я все бачив на власні очі (масштаби руйнувань – ред.). Також мої колеги із програми «Схеми» зробили розслідування, що від рук російських військових в Андріївці загинулио 17 людей. Ви були в Андріївці?
– В Андріївці я був тільки, коли мене командир забрав, щоб його нібито прикрити. Стоїмо-стоїмо, бачу, пацани тікають. А згодом я дізнався, що це хлопці були, які зґвалтували матір із донькою.
Четверо їх було. Зґвалтували дочку й матір. Вони були п’яними.
Командування їх покарало – до напівсмерті табуретками почали бити.
Далі їх взяли просто звільнили з армії. І все. Їх не засудили.
– Назвати імена можете?
– Із усіх чотирьох я тільки одного знаю. На прізвисько «Габа». Габадулін у нього прізвище. (В оприлюднених ГУР МО списках російських військових, ймовірно, причетних до воєнних злочинів РФ у Бучі, таке прізвище не фігурує. Натомість є Габідулін – ред.).
Вдруге в Андріївку я заїхав, коли ми звідти виходили. 29 березня.
Нам казали: «Це жест доброї волі». Який жест доброї волі?
Просто українська армія п**ди навставляла російській армії.
І та почала поступово зйо**вати.
Отож, коли ми знову заїхали до Андріївки – командири сказали: «Заходьте в будинок, тут будемо відсиджуватися, перш ніж поїхати»
(мається на увазі приватна садиба цивільних українців – ред.).
На подвір’ї стояли білий «Лексус» і «Хонда». Окупанти намагалися поцупити, вкрасти її. Та і взагалі будь-який будинок обкрадали.
– Ви кажете «окупанти». А ви – хто?
– Дякуючи цим смердючим російським ванькам, я – окупант.
– 64-та мотострілецька бригада Збройних сил Росії, ваша, прибула до Бучі в середині березня. Це дані Генштабу українського. А ви мені перед записом сказали, що були в Україні до червня. Отже, як ви могли відсидітися у Липівці, якщо ваша бригада була у Бучі? У Бучі, яку, наприклад, мій колега Левко Стек зняв одразу після деокупації – а це тіла беззбройних мирних мешканців на вулицях. І я теж був у Бучі, я теж це все бачив.
– Про інших я не знаю, я знаю тільки про себе. Я сидів у Липівці.
Про Бучу дізнався, тільки коли ми 29 березня відступали назад до Білорусі, і тоді у мене знову з’явився доступ до інтернету. В інших почав запитувати солдатів: «Ви що, й*бнуті, ви що, справді це робили?».
Хтось казав, що це десантники псковські, бо вони до початку «спецоперації» приходили наші нашивки просили.
– Коли ви залишили територію України і куди ви рушили далі?
– 29 березня або 30 березня. Назад у той же табір Білорусі поїхали (поблизу Мозира). Приїхав командувач далекосхідним округом (військ РФ – ред.), привітав нас, що «впоралися зі спецоперацією, і їдете далі туди знову, продовжувати».
У середині квітня, здається, ми виїхали до Ливенки Бєлгородської області Росії, і в потязі я намагався знайти можливості виїхати (втекти з війська – ред.). А потім мій телефон взяли командири – моральне насильство від них знову отримав: «Фу, б**, ти – зрадник, ми тебе зараз кокнемо».
Ми приїхали в Ливенку, і за мною поставили людину, яка дивилася, щоб я не втік. Пробули там день, і знову поїхали в Україну, в Харківську область.
Заїхали до Бугаївки, біля лісосмуги сиділи там. Потім поїхали в Ізюм.
Але не у саме місто, а до лісу. Там до травня, здається, сиділи. Був тиловий табір, де ми готували і як вантажники працювали, прибирали.
– Ви були у Київській області, у Харківській області, де точилися запеклі бої між Збройними силами України та окупантами, тобто військами РФ. У тому ж таки Ізюмі, наприклад. І ви стверджуєте, що не брали у них жодної участі?
– Ні, не брав.
– А які тоді втрати вашої бригади?
– Російські ЗМІ брешуть, ніби втрат немає. Росії вірити не треба, поки там при владі цей «плєшивий». Третину «покосило» точно.
Я «зірвав» спину – довідку зробили, що можу їхати (з лінії фронту – ред.). Виходив зі шпиталю і натрапив на командира свого взводу, каже:
«Ти що тут робиш? Будеш викаблучуватися, я тебе на передову запхаю!»,
тобто всіх лякали, «гарматне м’ясо».
Тому я повернувся знову до табору у Бугаївку і чекав моменту, коли можна буде виїхати. Він настав 16 червня.
Автівка вирушала до Росії за «гуманітарною допомогою» – ну сигаретами, наприклад, і я різко застрибнув у цю вантажівку «Урал» (у причеп – ред.), бачу, а там – інші хлопці. Кажу: «А ви що тут робите?»
– «А ми йому «бабки» дали, щоб звідси виїхати!». – Кажу: «Нічого собі, а що, так можна було!?» Перед кордоном хлопці зістрибнули на КПП. Я ж показав своє направлення на лікування.
Десь наприкінці червня уже був у Москві, звідти поїхав до Хабаровська, взяв лікарняний. Мені сказали: не зможу просто так звільнитися.
«Їдь в Україну на війну або сідай у в’язницю, якщо ти відмовляєшся».
Мене ці два варіанти не влаштовували. Вирішив – треба звалювати.
25 або 24 вересня ухвалив рішення, сів на потяг до Білорусі. У Мінську знайшов білорусів, які допомагають росіянам залишити Росію. Тобто квитки знаходять.
– Питання, як вас випустили за кордон, якщо ви – дезертир?
– А у Росії на мене нічого немає. Тільки кредит залишився. З Росії взагалі можна спокійно виїхати через Білорусь, бо немає прикордонних пунктів.
На території Іспанії зараз перебуваю. Ось картка біженця.
А ось мій «росіянський паспорт». Я його спалю, якщо все в мене тут вийде, зокрема змінити громадянство.
– Чи спілкуєтеся ви з кимось зі своєї родини у Росії?
– Ні, не спілкуюся, тому що вони підтримують «Путлера».
– А донька?
– Скажімо так, тут люди намагалися мені допомогти, аби перевезти доньку мою, щоб вона росла в нормальній країні, в Європі. Та колишня моя відмовилася. Хоча її могли забрати також – і з візами могли допомогти. (Перебуває в Іспанії Чібрін завдяки російським правникам– ред.).
– Ви готові дати свідчення проти РФ у Гаазі, тобто у Міжнародному кримінальному суді чи Міжнародному суді ООН?
– Так, звичайно. Я вже, до речі, дав свідчення іспанській поліції, яка працює над воєнними злочинами. Також – з геноциду.
– Ви зараз інтенсивно роздаєте інтерв’ю ЗМІ зі світовим ім’ям, наприклад, The Guardian. Також ви мені сказали, що вже дали інтерв’ю CNN.
Те, що я під час інтерв’ю почув, викликає питання: чи не просуваєте ви тезу, ніби у «війні Росії проти України винен тільки Володимир Путін та його оточення, а решта росіян – ні»?
– Винні всі у Росії, почну з цього. Українці показали, як треба владу змінювати, показали Майдан, ви – молодці, ви хотіли в Європу піти.
А Росія мусить, перепрошую, рот нах*й свій заткнути. Це ваша країна, ви маєте право все, що завгодно, робити.
Сподіваюся, що Росія платитиме репарації, відновлюватиме Україну.
Я відчуваю ганьбу, коли бачу свій російський паспорт. Відчуваю сором.
Геноцид і його ознаки у діях Росії проти України
Під час широкомасштабної війни Росія вчиняє щодо громадян України усі види злочинів, які можуть підпадати під визначення геноциду, вважають правники, дослідники геноцидів і правозахисники.
А саме:
- оголошення намірів про знищення українців: президент Росії і представники російської влади неодноразово заявляли, що українців як етносу «не існує», що це «штучно створена» нація, і тих, хто так не вважає, «треба знищити», а України і українців не повинно існувати у майбутньому;
- публічні заклики до знищення українців;
- цілеспрямовані обстріли систем життєзабезпечення населення та закладів охорони здоров’я України з метою позбавити людей електроенергії, водопостачання, зв’язку, медичної допомоги та інших засобів для життя;
- переслідування і знищення на окупованих територіях людей із проукраїнською позицією;
- винищення інтелігенції: учителів, митців, людей, які є носіями української культури та виховують інших у ній;
- запровадження в освітніх закладах на окупованих територіях системи навчання та виховання, націленої на зміну ідентичності дітей;
- депортація дітей без батьків до Росії з метою зміни їхньої ідентичності;
- вилучення та знищення із бібліотек українських книг, пограбування музеїв та цілеспрямоване викрадення артефактів, що вказують на давню історію українців.
Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього була ухвалена Генеральною асамблеєю ООН у 1948 році.
Країни-учасниці Конвенції, а їх на сьогодні 149, мають запобігати актам геноциду і карати за них під час війни та в мирний час.
Конвенція визначає геноцид як дії, що здійснюються із наміром повністю або частково знищити національну, етнічну, расову, релігійну, етнічну групу як таку.
Ознаки геноциду: вбивство членів групи або заподіяння їм серйозних тілесних ушкоджень; навмисне створення життєвих умов, розрахованих на знищення групи; запобігання дітонародженню та насильницька передача дітей з однієї групи до іншої; публічне підбурювання до вчинення таких дій.
