За кілька кілометрів від курорту Спа, серед зелених пагорбів бельгійських Арден розташоване поселення українців – Франкополе. 12 гектарів землі там викупила українська діаспора 60 років тому. Та з роками інтерес нових поколінь українців до Франкополя згасав, і лише війна Росії проти України допомогла йому відновитися.
Про те як відроджується українське село розповідає проєкт Радіо Свобода «Ти як?».
«То було все – українські люди»
«То все, що було збудовано там, то було все українські люди. Наші жили», – розказує бельгійський пенсіонер Михайло Совінський про забудову навколо великої зеленої галявини, заповненої наметами української молоді, яка щоліта табориться на Франкополі.
У Михайла тут маленька літня хатинка, яку він називає «колибою». У вікні – синьо-жовтий прапор з написом «Слава Україні!». Рингтон на телефоні – український гімн. На руці чоловіка – татуювання з тризубом.
«Це син на 50-років мені подарував», – показує Михайло татуювання. Каже: зробив йому такий сюрприз. «Кажу: «Що дурний?!». А пізніше подивився, та й …».
Михайло народився в Бельгії, у сімʼї українців: мама з Тернополя, батько з міста Самбір на Львівщині.
Чоловік розповідає: українцем виховали батьки та Франкополе. «Аж до 19 років я тут був можна сказати щотижня, щотижня!», – каже він.
Хатина Михайла – крайня у ряду ще кількох таких же «колиб». Далі розташована колишня ферма часів 17 століття. За фермою – кілька вулиць з хатами, де, за словами Михайла, раніше жили українці. А нижче, в долині на галявині – кемпінг, де щоліта відбуваються табори української молоді – СУМ (Спілка української молоді) та Пласт.
Як українці купили Франкополе
Цей шмат землі на 12 гектарів разом зі старою фермою у 1965 році викупила українська громада, мігранти часів Другової світової війни. Землю купували, аби було де проводити зимові та літні табори для молоді, оскільки доводилося постійно орендувати місця.
кожні вихідні приїжджали сюди працювати та збирали гроші, щоб відновити це місце
«Були часи, коли було понад шість тисяч українців, які офіційно проживали і працювали в Бельгії. І вони мали дуже тяжку роботу. Більшість працювали в копальнях Льєжа, Шарлеруа та Монса. Але кожні вихідні вони приїжджали сюди працювати задарма та збирали гроші, щоб відновити це місце і зробити щось серйозне», – розповідає Микола Левицький, голова Спілки української молоді (СУМ) в Бельгії.
Батько Миколи теж був СУМівцем і був серед тих, хто облаштовував це місце – стару ферму відремонтували і зробили там житлові приміщення з великою кількістю спальних місць, актову залу та українське кафе.
Купили Франкополе три громадські організації в Бельгії: СУМ, Об'єднання українок Бельгії та УДК (Український допомоговий комітет). Вартувала ділянка з фермою 2 мільйони 300 тисяч бельгійських франків. Гроші збирали всією діаспорою – не лише в Бельгії, а й у США та Канаді, а також брали позику, яку потім погашували завдяки продажу ділянок під забудову – пріоритет купівлі мали українці.
«Закуп цієї оселі є безперечно дним з найбільших матеріяльних здобутків нашої спільноти в Бельгії за час побуту в цій країні. Використання цієї Оселі належатиме майбутньому і треба надіятись, що наше суспільство, а зокрема молодь не лише з Бельгії, зуміє цей здобуток належно оцінити», – йдеться у газеті УДК «Вісті», за 16 травня 1966 року.
Територія, яку обрали у гірській місцевості Бельгії, нагадувала українські села у західній Україні.
«То є таке відчуття як Прикарпаття», – каже Микола Левицький. Розташована вона поряд з місцевістю Francorchamps, що у перекладі з французької означає «французькі поля».
Українці ж адаптували назву по-своєму: Франкополе – поле Івана Франка.
Розквіт Франкополя
Наступні два десятиліття стали розквітом Франкополя. До десятиріччя тут встановили пам'ятник Івану Франку. На відкриття у 1976 році приїхало понад 700 людей – це були українці не лише з Бельгії, а й із сусідніх Франції, Німеччини, Великобританії, а також багатих на українську діаспору Америки та Канади.
«Це було українське село. Майже всі каравани, всі шалети – там жили українці», – розповідає Микола Левицький. Отримавши дозвіл на забудову, українці звели понад 20 будиночків – маленьких літніх «колиб» та більших, придатних для життя весь рік «шалетів». Деякі сім'ї, дійсно, жили тут постійно.
Франкополе стало символом діаспорної України в Бельгії – місцем, де зберігали мову, традиції, пам'ять. Тут проводили не лише табори, а й конференції, мистецькі вистави, з'їзди українських організацій.
«Для мене тут Франкополе – це другий кусок дому. Всі мої найближчі друзі – українці. І я з ними познайомився тут, на таборі. І тепер активні люди, які допомагають Україні, – більшість з них це ті, що були тут», – каже Микола Левицький.
Поступовий занепад
Діти Михайла, який має татуювання з тризубом, у літніх таборах на Франкополі участі ніколи не брали.
«Я їх не примушував, вони не хотіли», – каже він. Українською його діти також не говорять, хоча й розуміють, бо цією мовою до них зверталися бабуся та дідусь.
У середині 80-х дитячі табори на Франкополі стали проводитися все рідше. А з 1991 року, коли Україна стала незалежною, менше їздити стали сюди і дорослі.
Десять років – з 1993 до 2004 року СУМівські табори на Франкополі не проводилися узагалі.
«Коли Україна стала самостійна, вони вирішили замість їхати сюди на вакації (відпустка – ред.), відвідувати Україну. То нормально», – констатує Микола Левицький. За його словами, Франкополе розташоване «на краю світу», бо до найближчого автобуса треба йти три кілометри пішки.
Зимові табори стали менш популярними ще й через кліматичні зміни.
«Роками, 20 років тому, взимку кожного року тут був сніг до 20-30-40 сантиметрів. Тепер останні десять років нема», – розповідає Микола. Як згадка про ті часи, лижі тепер прикрашають паркан тераси кафетерії, керує якою зараз бельгієць та продає там бельгійське пиво.
Про занепад Франкополя у 90-х писалаМарічка Галабурда-Чигирин:
«Колись це було немов би українське село, де і серце й душа відпочине. Біля деяких караванів чудово насаджені квітники, соняшники, покошена трава. Тепер українців тут на пальцях порахувати. А так це міжнародна публіка: бельгійці, голяндці, італійці, французи. Багато караванів і хат на продаж. Як на мене, думаю, що ціни їх надто високі і стоять вони у дощі і морози – плісніють, роблять неприємне враження. З українського села (характеру села) нічого не залишилося».
«Там ще, може, п'ять родин українських живуть, більше вже не живуть там», – каже тепер Михайло Совінський. Він і сам взяв за звичку їздити в Україну кілька разів на рік – відвідував родину. Подумував на пенсію туди переїхати: «Було так гарно, навіть би хотів там жити – чесно».
Та з початком повномасштабної війни Михайло перестав відвідувати Україну.
«Страховку на машину не дають. Медична страховка – не маєте право. Якщо щось станеться, то навіть бельгійська держава тобі не допоможе», – каже чоловік.
Тож тепер його вихідні та відпустка знову на Франкополі.
Нові мешканці Франкополя
Під час розмови з журналістами Радіо Свобода Михайло помічає, як біля однієї з сусідніх хат паркується авто. Це нова сусідка – українка, яка оселилась тут після повномасштабного вторгнення, розповідає він.
«Я перша, хто тут буде жити постійно», – каже Олена Чанцева-Коваленко.
Вона переїхала до Бельгії з Шостки Сумської області, працює арт-терапевтом по роботі з травмами війни з українськими біженцями в центрі прийому у сусідньому містечку Спа.
Рік тому Олена винайняла тут «колибу» – маленький літній будиночок, який утеплила та добудувала ванну кімнату. 70% речей привезла з України – вікна, двері, штори, дивани. Так, каже, намагалася відтворити свою оселю в Україні.
Олена насадила навколо хати чимало квітів, а ще – калину із села на Сумщині, де виросло п'ять поколінь її родини.
«Я привезла її нелегально – провезла через кордон три такі маленькі пагінці. І вона вперше з 2023-го дала ці листочки», – показує жінка.
Олена вірить у силу цього місця.
«Ми потрапили в Україну, в Бельгії! Якщо ти знаєш ціну тій землі, по якій ти ходиш, яким чином українці до тебе її отримували тут, ти починаєш більше любити це місце, цінувати», – каже жінка.
Тепер Олена працює над створенням на Франкополі арт-терапевтичної студії, де зможуть отримати допомогу українці, які пережили травми війни, «щоб Україна розкрила крила на повну».
Нова хвиля дітей
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну пожвавило і СУМівські та Пластові табори на Франкополі.
У наметах тут ночують навіть дворічні діти. Наймолодший осередок пластунів (називається «Пташата») тепер є в Антверпені, Брюсселі, Генті, Льєжі – усі вони влітку теж їдуть на табори на Франкополе.
Запуск Брюссельського осередку «Пташат» три роки тому ініціювала Евеліна Наривська, яка родом з окупованого Бердянська. Евеліна живе в Бельгії понад десять років, сама ніколи не була учасницею «Пласту», але хотіла віддати туди своїх дітей.
«Ми з чоловіком свідомо вирішили, що ми хочемо ростити дітей україномовними», – розповідає Евеліна.
Дізнавшись, що у Брюсселі не було групи для наймолодших, вона знайшла однодумців і сама також стала організаторкою регулярних зустрічей та таборів.
«Цього року в нас була тема табору «У пошуках казок». Хочеться, щоб діти не просто бавилися, а й бавилися та пам'ятали нашу українську спадщину», – розповідає Евеліна.
На СУМівських та Пластових літніх таборах 2025 року, за словами Миколи Левицького, приблизно половина дітей – це ті, хто приїхали з України за останні три з половиною роки. Усього зібралося близько 250 дітей.
«Ворог нам дав можливість єднатися, – підсумовує Микола Левицький, – Тепер є такий момент, де ми можемо все відновити і набагато сильніше зробити».
На наступному зʼїзді голови громадських організацій української громади у Бельгії будуть радитися, що робити з бельгійським пивом у кафетерії на колишній фермі і як зробити Франкополе більше українським.
Форум