Берлін, мабуть, надасть Києву важке озброєння. Правляча коаліція у парламенті ФРН погодилася з необхідністю надати Україні таку зброю, інформує Російська служба Радіо Свобода. Незважаючи на нібито відмову українського президента Володимира Зеленського зустрітися із президентом Німеччини Франком-Вальтером Штайнмаєром, про що заявив Штайнмаєр. Сам президент України зазначив, що його Офіс не отримував звернення від Офісу президента Німеччини щодо візиту.
Раніше німецька газета Handelsblatt писала з посиланням на голову оборонного концерну Rheinmetall про готовність підприємства надати Україні до 50 танків Leopard 1 та до 60 БМП Marder. Втім, для остаточного рішення буде потрібна ще низка погоджень. Основним противником такого кроку вважають канцлера Німеччини Олафа Шольца.
Ситуацію може ускладнити нібито відмова Зеленського зустрітися зі Штайнмаєром, про що 12 квітня заявив Штайнмаєр, який мав намір прибути до Києва цього тижня разом із президентами Польщі та країн Балтії. 13 квітня президент України Володимир Зеленський зазначив, що його Офіс не отримував звернення від Офісу президента Німеччини щодо візиту.
Згідно з Конституцією ФРН, президент країни має суто представницькі функції, однак він є важливим символом держави. До того ж, у випадку з Франком-Вальтером Штайнмаєром йдеться про досвідченого політика з правлячої Соціал-демократичної партії, який довгі роки обіймав посаду міністра закордонних справ ФРН. Власне, у ці роки він і створив собі не найкращу репутацію в Україні, оскільки підтримував активні контакти з Кремлем, виступав за реалізацію проєкту «Північний потік», а головне – намагаючись урегулювати ситуацію на сході України, став у жовтні 2015 року автором так званої «формули Штайнмаєра».
Вона передбачала проведення виборів на підконтрольних угрупованням «ДНР» та «ЛНР» територіях хоч і за українськими законами, але до того, як Україна відновить повний контроль над своїм міжнародно визнаним східним кордоном. Це спричинило великі протести у Києві. Сам Штайнмаєр, який став у 2017 році президентом Німеччини, пояснював, що його «формула» – не більш за технічний засіб, який стосується лише частини ситуації на Донбасі. Але в поєднанні з його досить доброзичливою позицією щодо Москви це принесло йому репутацію проросійського політика. Вона, кажуть експерти, і спонукала президента України на небувало різкий крок – нібито відмовити німецькому колезі у прийомі. Штайнмаєр, який встиг раніше покаятися за свої прокремлівські «гріхи», лише зітхнув: «Я хотів виступити з посланням європейської солідарності з Україною. Але у Києві цього не бажали».
Уряд ФРН заступився за главу держави, наголосивши у спеціальній заяві, що «федеральний президент чітко та недвозначно підтримав Україну». Загалом одностайно оцінили цей нібито крок Зеленського як помилковий й аналітики – як німецькі, так і українські. На думку віцепрезидента аналітичного центру GLOBSEC Роланда Фройденштейна, «це зрозумілий, але не дуже вдалий крок. Штайнмаєр довгий час був умиротворцем Кремля, але менш цинічним, ніж Шредер. Він чесно вірив, що своєю політикою запобігає третій світовій війні. До того ж, він єдиний із групи подібних німецьких політиків, хто вибачився за свої колишні погляди. Спільний візит до Києва з лідерами Польщі та країн Балтії міг би бути потужним сигналом єдності Заходу, адресованим не лише Україні, а й решті світу, зокрема Росії».
Тієї ж думки дотримується київський історик і політолог Євген Магда: «Я вважаю рішення не приймати Франка-Вальтера Штайнмайєра помилкою. Адже політикам властиво змінювати свої погляди, а для України зараз важливий будь-який союзник. Україна не може дозволити собі вередувати – особливо з огляду на той факт, що Штайнмаєр нещодавно зробив заяву про те, що необхідний суд над Путіним та Лавровим за воєнні злочини. Він підтримав постачання Німеччиною зброї Україні. І це реальні кроки, які створюють сьогоднішній імідж федерального президента».
Проте нібито відмова Штайнмаєру у візиті до Києва – лише частина непростої історії німецько-українських відносин останнього часу. Якщо в Берліні зараз ображаються на нібито демарш Зеленського, то й у Києва довгий час був привід для образ: там дорікали Німеччині, найекономічнішій країні Європи, у небажанні надавати Україні реальну допомогу проти російської агресії.
Справді, до початку вторгнення 24 лютого Німеччина не тільки сама не хотіла постачати Україні зброю, але й забороняла іншим країнам реекспортувати старе німецьке озброєння, що вони отримали колись. Так сталося, наприклад, із проданими колись Естонії старими гаубицями, що належали ще армії НДР. У Берліні посилалися на давню традицію політики ФРН – не продавати зброю учасникам збройних конфліктів.
Ситуація змінилася лише після 24 лютого. Канцлер Олаф Шольц заявив, що повномасштабне російське вторгнення в Україну стало «поворотним моментом в історії», і політика Берліну щодо України почала змінюватися. Це зачепило і постачання зброї, і фінансової допомоги, і енергетичної стратегії.
«Німеччина кардинально змінила свою позицію, – каже Євген Магда. – Вона почала постачати Україні озброєння. Можливо, ці поставки могли б бути більш об’ємними. Але у будь-якому разі після 24 лютого Німеччина дуже серйозно змінила свій підхід до України – не слід забувати про заморожування «Північного потоку-2».
Проте Шольц заявляє, що швидкої відмови від постачання російського газу чекати не варто: надто велика залежність Німеччини від цієї сировини.
На думку американського економіста, лауреата Нобелівської премії Пола Кругмана, це значною мірою алібізм: «Німеччина була готова сприяти соціально-економічній катастрофі у тих країнах, які, як вона вважала, влізли у неприпустимі борги (маються на увазі країни півдня Європи під час кризи єврозони на початку 2010-х рр. – ред.). Але вона не готова сама нести набагато менші витрати нещодавньої власної безвідповідальної енергетичної політики».
Сам канцлер Шольц, можливо, слідом за багатьма європейськими політиками з’їздив би до Києва з візитом солідарності, але тепер це стало неможливим, вважає Роланд Фройденштейн: «Він хотів поїхати, але тепер такий візит став би образою на адресу Штайнмаєра – якщо тільки не буде якогось надзвичайно дружнього жесту з українського боку. Але німецька допомога Україні, хоч і виглядає поки що недостатньою, здається, нинішньою кризою ніяк не порушена». Раніше здійснити візит до України Шольца закликав посол цієї країни у Берліні Андрій Мельник.
Українські проблеми потроху стають внутрішньонімецькими, спричиняючи тертя у правлячій коаліції. Днями поїздку в Україну здійснила група німецьких парламентарів. Одна з них, Марі-Аґнес Штрак-Циммерман, яка представляє ліберальну Вільну демократичну партію, заявила, що канцлеру час «починати користуватися своїми повноваженнями, виявляючи реальне лідерство». Навряд чи до вподоби Шольцу й часті позитивні відгуки ЗМІ про міністерку закордонних справ Анналену Бербок (вона представляє «зелених»), яка відома підтримкою постачання зброї Україні та енергетичного бойкоту Росії. В аналітичній програмі німецького телеканалу NTV Бербок нещодавно назвали «політиком, який показує канцлеру, як треба вирішувати питання» в умовах міжнародної кризи.
«Тріщини через Росію та Україну було видно з першого дня існування цього уряду. Зараз вони збільшилися, – зазначає Роланд Фройденштейн. – Загалом «зелені» та вільні демократи виступають за відмову від поставок енергоносіїв з РФ та відправлення Україні важких озброєнь. Соціал -демократи до останнього часу цьому відчайдушно чинили опір. Але поки я не бачу повного розколу в коаліції – хоча важко передбачити, що буде далі».
Євген Магда вважає, що ці протиріччя у якомусь сенсі можуть піти на користь Україні: «Німеччина – не найслабша із великих західних партнерів за рівнем підтримки України. Хоча б тому, що ще є Франція. Ми бачимо, що у правлячій коаліції «зелені» і вільні демократи чинять тиск на соціал-демократів, які при всьому бажанні зараз уже не можуть грати на боці Росії».
Німецький політолог більш скептичний: «Соціал-демократи та офіс канцлера, як і раніше, не наважуються на ясну конфронтацію з Кремлем, сподіваючись на «дипломатичне вирішення». Але ще більша проблема тут – німецька бюрократична дріб’язковість. Наші експерти та політики не виявляють особливої креативності, наприклад, коли йдеться про навчання українських військових поводженню з німецькою військовою технікою. Загальне враження серед союзників по НАТО таке, що німців потрібно постійно підштовхувати – причому до того, що інші партнери зробили щодо України вже тижні, а то й місяці тому».
За словами Євгена Магди, від початку війни визначилася група західних країн, яка найактивніше допомагає Україні, і особливих змін тут чекати не варто: «Нас найбільш активно підтримують Польща та країни Балтії, тобто ті, хто знає, що таке радянська окупація, а також Велика Британія, яка після «Брекзиту» прагне набрати зовнішньополітичної ваги.
Приклад її активності – нещодавній візит Бориса Джонсона до Києва.
США, мені здається, ведуть свою політику з прицілом на майбутні проміжні вибори до Конгресу цього листопаду – і вибудовують відповідний графік надання Україні військової, технічної та фінансової допомоги.
А ось розраховувати на Євросоюз чи НАТО загалом складно. Тут можна погодитись із Володимиром Зеленським, який нещодавно заявив, що ми дізналися під час цієї війни, що НАТО – це одне, а окремі члени НАТО – інше. За моїми підрахунками, у рамках як НАТО, так і ЄС безпосередню суттєву допомогу Україні надають у кращому разі трохи більше від третини країн-членів цих організацій. І йдеться не лише про матеріальну допомогу, політичні заяви також мають значення», – вважає український експерт.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.
