Станом на лютий 2021 року гібридна війна Росії проти України триває вже восьмий рік. Протягом цього періоду Кремлю вдалося окупувати Крим та велику територію на східноукраїнському прикордонному Донбасі. У той же час російський вплив на решту 92,8% України впав до мінімумів, яких не спостерігали понад 300 років.
Незважаючи на те, що не видно кінця війни, вже стає очевидним, що події останніх семи років призвели до рішучого відходу України від сфери впливу Росії. Свідчення цього історичного зрушення можна побачити в усьому українському суспільстві.
З політичної точки зору, підтримка проросійських сил в Україні значно впала та досягла набагато менших рівнів, ніж до війни. Орієнтовані на Москву українські політичні партії, які були здатні сформувати парламентську більшість та перемогти на президентських виборах менш ніж 10 років тому, зараз борються за подолання 20% на національних виборах і значною мірою залежать від старіючої виборчої бази, яка ностальгує за радянською стабільністю. Це залишає дуже мало можливостей для будь-якого їхнього майбутнього політичного відродження.
Здатність Росії домінувати над Україною економічно також значно зменшилась. До війни на Росію припадало близько 30% річного торговельного балансу України. До 2020 року цей показник впав приблизно до 7%. У той же період українська торгівля з Китаєм та Євросоюзом значно покращилась. Тим часом мігрантська робоча сила України проголосувала інакше, обираючи з 2014 року країни ЄС замість традиційних російських напрямків.
Більшість російських телеканалів витіснені з українських ефірів, а українські канали різко скоротили свій російський контент
До початку бойових дій пострадянська Україна була найбільшою історією успіху м’якої сили Росії. Але це вже не так. Раніше неподільні російські та українські сцени шоу-бізнесу зазнали різкого розмежування через війну. В’їзд до України багатьох російських відомих людей офіційно заборонено, тоді як інші вже не вітаються.
Більшість російських телеканалів були витіснені з українських ефірів, а українські канали різко скоротили свій російський контент. Завдяки системі квот списки відтворення радіостанцій зараз дедалі більше віддають перевагу україномовним виконавцям. Через блокування російських соцмереж мільйони українців перейшли на фейсбук та інші міжнародні платформи.
Росія також відступила у духовній сфері. Створення в 2019 році міжнародно визнаної Православної церкви України (ПЦУ), незалежної від Московського патріархату, прискорило падіння і без того зниженого впливу Російської православної церкви (РПЦ) в Україні.
Багато хто в Москві сподівався, що навесні 2019 року вибори російськомовного кандидата єврейського походження Володимира Зеленського як президента України поверне Росії катастрофічну втрату впливу в Україні. Однак такого відновлення ще не відбулось, хоча вже минуло майже два роки.
Навпаки, сам Зеленський вжив заходів щодо тих шляхів впливу Кремля в Україні, які досі залишились. Нещодавно він закрив українські телеканали, пов’язані з Кремлем, запровадив низку санкцій проти основних союзників Росії в Україні, а також прийняв стратегію деокупації Криму.
Втрата України є нищівним ударом по мріях Путіна про імперське відродження
Геополітичний відступ України від Росії користується величезною підтримкою громадськості. Справді, з огляду на те, що українські опитування громадської думки постійно вказують на підтримку більшості майбутнього членства як у ЄС, так і в НАТО, важко уявити шлях назад до Росії. Натомість здається, що Володимир Путін призначений увійти в книги російської історії як людина, яка втратила Україну.
Втрата України є нищівним ударом по мріях Путіна про імперське відродження та його одержимості помститися за приниження краху СРСР. Це також представляє рішучу поразку для доктрини «русского мира», яка служила неофіційною ідеологією путінського режиму більше від десяти років.
Прихильність Путіна до так званого «русского мира», який виходить за межі сучасної Росії, вперше почав формуватися в середині 2000-х років і набрав значного імпульсу після вторгнення Росії в Грузію в 2008 році.
На думку Путіна та інших прихильників, «русский мир» охоплює населення по всій колишній царській та радянській імперіях, які пов’язані з Росією російською мовою, а також спільною релігією, культурою, історією та світоглядом.
Путін та інші прихильники «русского мира», такі, як патріарх РПЦ, розглядають сьогоднішній поділ на окремі пострадянські держави як помилку історії
Україна лежить у самому серці путінського «русского мира» і займає центральне місце в його імперських амбіціях. І він – не єдиний, хто підтримує таке бачення. Дійсно, широко розповсюджені припущення щодо природного місця України в «русском мире» зіграли вирішальну роль у рішенні Москви про вторгнення в Україну в 2014 році. Ця глибоко вкорінена віра з тих пір допомогла підтримувати високий рівень російської громадської підтримки сепаратистських «республік», створених і утримуваних Кремлем на сході України.
Путін та інші прихильники «русского мира», такі, як патріарх РПЦ Кирило, вважають, що росіяни, українці та білоруси є частиною тієї самої «російської цивілізації» та «мають спільне походження» предків з середньовічної Київській Русі, яка зображена як «перша Російська держава». Вони розглядають сьогоднішній поділ на окремі пострадянські держави як помилку історії і звинувачують Захід у штучному поділі «русского мира».
Цей російський наратив відкидає багатовікову боротьбу України за державність як зраду російсько-українського «братерства». Українських лідерів, починаючи від козацького гетьмана XVIII століття Івана Мазепи і закінчуючи сучасними президентами Петром Порошенком та Володимиром Зеленським, зображують як «зрадників» та «сепаратистів», що «співпрацюють із західними ворогами Росії» з метою «поділу та ослаблення» «русского мира».
Путін став жертвою власної пропаганди, він вірив, що зможе організувати проросійські повстання по всій Україні
Насправді ідеологія «русского мира», яку просуває путінський режим, вже багато років не має підтримки української громадської думки. Цей розрив значно збільшився через неоголошену російсько-українську війну, яка триває.
На початку 2014 року Путін став жертвою власної пропаганди до такої міри, що він щиро вірив, що зможе організувати проросійські повстання по всій Україні. Натомість гібридний напад Кремля на український суверенітет спричинив хвилю загальної опозиції, яка мала згубні наслідки для російських інтересів в Україні.
Можна визначити 5 основних причин, чому українці відкинули заклики Путіна повернутися до «русского мира
Втрата України означає, що Москва повинна змиритися з найбільшим відступом російського впливу після розпаду СРСР. Наразі невизначеність невирішеного конфлікту на сході України затримала неминучі наслідки цього історичного спаду. Однак, коли нарешті настане момент розплати, це обіцяє бути болючим для Кремля.
На цьому етапі вже можна визначити п’ять основних причин, чому українці відкинули заклики Путіна повернутися до «русского мира».
1. Відсутність імперської ідентичності: В той час, як сучасна російська національна ідентичність нерозривно пов’язана з уявленнями про імперську долю, це не має стосунку до українців. У зв’язку з цим доктрина «русского мира» не вразила більшість українців навіть до кризи 2014 року. Натомість це викликало підозри.
Під час президентства Віктора Януковича 2010-2014 років кількість українців, які вважали «русский мир» спробою відбудови російської імперії, зросла з 30,4% до майже половини (48,4%), тоді як частка тих, хто вважав це підтримкою духовної єдності східних слов’ян, зменшилась з 56,8% до 39,7%. Згідно з підрахунками, ці тенденції продовжували посилюватися з початком бойових дій сім років тому.
2. Демократичні відмінності: Після здобуття незалежності в 1991 році Україна повільно, але стабільно прямувала до демократії, що призвело до появи висококонкурентної, хоча недосконалої, багатопартійної політичної системи. Сьогодні українці сприймають вільні та чесні вибори як належне, а також звикли до рішучої критики влади та плюралістичного медіа-середовища. Тим часом після конституційних змін, ухвалених у 2020 році, Путін, схоже, залишиться президентом Росії до 2036 року.
Багато українців досі глибоко незадоволені часто нефункціональною демократією в країні, але мало хто бажає повернення до однопартійної системи, в якій домінує диктатор у Кремлі. Також дуже мало ентузіазму особисто до Путіна. Згідно з опитуванням дослідницького центру Pew, схвалення Путіна в міжнародних справах з боку українців впало з 56% у 2007 році до лише 11% у 2019 році. Не дивно, чому сьогоднішній авторитарній Росії так важко вплинути на українську аудиторію.
3. Поляризуючий вплив війни: До 2014 року негативні погляди щодо Росії не були особливо поширеними серед українців за межами західної України. Однак з моменту початку бойових дій такі позиції стали дедалі більш популярними в усіх регіонах України.
Ціле покоління молодих українців, які не мають особистих спогадів про спільне радянське минуле, тепер знає Росію в першу чергу як агресора та супротивника
Як безпосередній результат триваючого конфлікту, кількість українців, які зберігають позитивні погляди щодо Росії, впала з приблизно 80% до нинішнього рівня, який сягає близько 40%, згідно з даними Київського міжнародного інституту соціології та російського «Левада-центру» станом на лютий 2021 року.
Ціле покоління молодих українців, які не мають особистих спогадів про спільне радянське минуле, тепер знає Росію в першу чергу як агресора та супротивника. Незалежно від майбутнього розвитку подій у напрямку примирення, семирічна війна між двома країнами є тією подією, яка назавжди змінила російсько-українські відносини.
4. Релігійні розбіжності: Однією з основ доктрини «русского мира» є Російська православна церква. Принаймні на папері РПЦ продовжує здійснювати сильний вплив на Україну. Однак насправді цей вплив почав зменшуватись ще до початку бойових дій у 2014 році та задовго до створення незалежної ПЦУ у 2019 році.
Священники Московського патріархату спровокували численні скандали, відмовляючись правити службу на похоронах загиблих солдатів та відкидаючи заклики вшанувати захисників України
Протягом перших пострадянських десятиліть української незалежності міжнародно невизнаний Київський патріархат продовжував зміцнюватись, змагаючись за українську православну автокефалію. Це змагання набуло ще більших обертів після початку бойових дій у 2014 році, частково завдяки поширеному баченню того, що Московський патріархат підтримував військову агресію проти України.
За останні сім років священники Московського патріархату спровокували численні скандали, відмовляючись правити службу на похоронах загиблих солдатів та відкидаючи публічні заклики вшанувати захисників України. У травні 2015 року керівники Московського патріархату викликали злість, коли відмовились підвестись з місць у парламенті України на честь українських солдатів, загиблих у війні.
Також українці все частіше ставлять під сумнів спроби Москви прив’язати сучасну РПЦ до давніх православних традицій епохи Київської Русі. Під час опитування, проведеного напередодні отримання Україною православної незалежності в січні 2019 року, більшість українців визначили сучасну Україну спадкоємицею спадщини Київської Русі та визнали Київський патріархат правонаступником православної церкви, створеної в Києві понад тисячу років тому.
РПЦ залишається потужною силою в українському повсякденному житті з мільйонами віруючих та тисячами парафій. Тим не менше, вона зараз не настільки впливова, як колись. Забігаючи наперед, вона не може сподіватися відігравати ту роль об’єднання в плюралістичній Україні, яку вона виконує всередині самої Росії.
5. Згадки про війну: Україна та Росія розійшлися в низці ключових історичних питань ще з часів Горбачова. Багато українців не згодні з тим, що Крим, наприклад, «завжди був російським», а також відкидають спроби Росії претендувати на історичну спадщину Київської Русі. Ці конкуруючі підходи до спільного минулого навряд чи дивують. Століттями Росія диктувала вкрай російсько-центричну версію української історії. Це зробило реакцію останніх десятиліть майже неминучою.
Закони України про декомунізацію 2015 року призвели до загальної відмови від радянської символіки та нового підходу до тоталітарної епохи
Ставлення до імперського минулого різниться принципово. Починаючи з ХІХ століття з царським режимом і продовжуючи радянською ерою ХХ століття, українці стикалися раз за разом з політикою русифікації, спрямованої на придушення власних прагнень України до державності. Ця історія репресій значно ускладнює ідентифікацію сучасних українців з імперським минулим, але росіяни не поділяють таких сумнівів. Хоча зараз більшість українців розглядають Сталіна як тирана, однаково велика кількість росіян розглядає радянського диктатора як героя.
За останні роки розрив між конкуруючими українськими та російськими історичними наративами став дедалі більшим. Закони України про декомунізацію 2015 року призвели до загальної відмови від радянської символіки та нового підходу до тоталітарної епохи, що безпосередньо суперечить зусиллям Росії за Путіна щодо реабілітації СРСР.
Безсумнівно, суперечливі розповіді про спільне минуле залишаються центральним питанням для інформаційної війни, що триває між сучасною Росією та Україною.
Вся концепція «русского мира» походить із застарілих імперських міфів ХІХ століття, яким не місце в ХХІ столітті
Рішення Путіна напасти на Україну у 2014 році багато в чому було зумовлене його, мабуть, щирим переконанням, що Україна належить до «русского мира». Це призвело до серйозного прорахунку, який прискорив низку існуючих тенденцій, що тягнуть дві пострадянські нації в різні боки.
Вся концепція «русского мира» походить із застарілих імперських міфів ХІХ століття, яким не місце в ХХІ столітті. Подібне мислення мало згубний вплив на російсько-українські відносини, відіграючи пряму роль у розпаленні війни сім років тому та сприяючи подальшій ескалації конфлікту.
Цей імперіалістичний підхід зараз служить перешкодою для миру та можливого майбутнього примирення. Поки сучасна Росія не зможе відкинути токсичну доктрину «русского мира», вона продовжуватиме труїти відносини з Україною та збільшувати розбіжність між двома країнами.
Тарас Кузьо – співробітник Інституту зовнішньої політики Університету Джонса Гопкінса та професор Києво-Могилянської академії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Передрук із дозволу «Атлантичної ради» США
