Христина Закурдаєва, Уна Чиліч, Крістіана Степановича

Галина та Бакіра розповіли, що пережили сексуалізоване насильство з боку військових. Галина – у 2022 році під час окупації Київської області російськими військовими, Бакіра – у рідному Вишеграді у Боснії і Герцеговині під час війни у 1990-х. Вони обидві думали, що ніколи не розкажуть про те, що сталося, але вирішили порушити мовчання, щоб змінити ставлення до постраждалих і не дати воєнним злочинцям залишитися безкарними. Зокрема, про це вони кажуть у новому документальному фільмі телеканалу «Настоящее время» та Балканської служби Радіо Свобода «Я пережила».

Сексуалізоване насильство – один із найтяжчих та найстигматизованіших злочинів, що скоюються під час воєн. Російські військові та проросійські бойовики чинять подібне насильство в Україні від початку війни у 2014 році, кажуть фахівці на основі свідчень. У Боснії та Герцеговині його пережили від 20 до 50 тисяч людей.

Як впоратися із травмою та знайти сили боротися за покарання ґвалтівників? Що відбувається з дітьми, народженими внаслідок зґвалтування, вчиненого під час війни?

Ті, хто пережив насильство в Україні та Боснії і Герцеговині, діляться своїми історіями – у документальному фільмі телеканалу «Настоящее время», створеному Радіо Свобода з участю Голосу Америки, та Балканської служби Радіо Свобода «Я пережила». Прем’єра відбулася 10 грудня о 17:30 за київським часом.

Попередження: у тексті та фільмі є опис сцен насильства

«Мовчання – зло»

Галина залишилася вдома на Київщині, коли її окупували війська Росії в лютому 2022 року. У березні до її будинку прийшов озброєний російський солдат і наставив на неї автомат. «Він робив усе, що хотів. Я плакала, кричала, благала не робити цього. Він кричав увесь час: «Закрий рота, а то вб’ю», – згадує Галина.

Тільки після деокупації області вона змогла розповісти про те, що сталося, подати заяву до прокуратури, отримати медичну допомогу та психологічну підтримку.

«Спочатку я думала, що переживу, забуду і нікому не говоритиму. Але коли я познайомилася з іншими дівчатами, які пережили речі страшніші, навіть різні тортури, то нам разом стало трохи краще. Ми підтримуємо одна одну. Це надає нам сил. Я вирішила, що мовчати не буду, бо мовчання – зло», – каже Галина.

Допомогу Галині та іншим українкам та українцям надає громадянська організація «SEMA Україна», її очолює правозахисниця Ірина Довгань. Вона також пережила сексуалізоване насильство, але набагато раніше. У 2014 році її викрали бойовики підтримуваного Росією угруповання «ДНР», коли дізналися, що вона возила допомогу українським військовим на фронт.

В ув’язненні до неї також застосовували тортури, а пізніше прив’язали до ліхтарного стовпа на вулиці в Донецьку, де перехожі нападали на неї. Це відобразив фотограф The New York Times Мауріціо Ліма. Після того, як фотографію опублікували у ЗМІ, Ірину відпустили.

Тільки після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, ділиться Довгань, вона спромоглася розповісти про пережите публічно. Зараз вона активно займається захистом прав тих, хто пережив сексуалізоване насильство на війні. Вона їздить на деокуповані території, розмовляє з постраждалими та надає їм допомогу.

«Хто, якщо не жінки, які пережили це, повинні руйнувати ці довбані «совдепівські» стандарти, ці стигми, ці звички, ставлення. Особисто я знайшла в цьому причину вижити. Ця боротьба стала для мене сенсом життя. І я поставила собі кілька цілей: як можна сильніше зруйнувати цю стигму у суспільстві у всьому світі. Це по-перше. А по-друге, не зупинятися, доки я не помру, у цій боротьбі за те, щоб злочинці були покарані. Хай опосередковано, хай це будуть не саме ці злочинці, хай це будуть їхні командири, люди, які створили ідеологію цієї війни, які направляли сюди цих людей. Звичайно, Путін як головний ідеолог всього цього страху», – каже Довгань.

Невідомо, скільки точно людей зазнали сексуалізованого насильства з боку військових в Україні за роки війни. Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Управління з розслідування воєнних злочинів, пов’язаних із сексуалізованим насильством, при Офісі генпрокурора веде щонайменше 326 справ.

Також у Global Survivours Fund розповіли, що за виплатами проміжних репарацій до них звернулись 538 осіб.

Проте офіційні цифри все ще далекі від реальності, кажуть правозахисниці та слідчі. Насамперед це пов'язано з тим, що про такі злочини багато хто не повідомляє – через сором, соціальну стигму чи через те, що постраждалі перебувають в окупації. Також насильство вчинялося і до 2022 року, кажуть фахівці, проте структурованих даних у цей період майже немає. Але є свідчення.

Людмилу Гусейнову бойовики викрали у 2019 році та звинуватили в «екстремізмі» за публічну проукраїнську позицію. Вона провела три роки у в’язницях, в тому числі відому «Ізоляцію» у Донецьку. Гусейнова та багато інших ув'язнених розповідали про те, що тортури та сексуалізоване насильство відбуваються в ній регулярно. Людмилу звільнили лише восени 2022 року під час «жіночого» обміну полоненими між Україною та Росією.

Після звільнення Гусейнова відкрито розповідає про свій досвід, займається підтримкою інших, хто пережив насильство, і працює з владою для ухвалення законів і репарацій для тих, хто вижив.

«Не треба жалості. Я ненавиджу, коли люди говорять «жертва» або «потерпіла». Ні, вибачте, але коли людина відкрито про це говорить, вона – не «жертва» і не «потерпіла», це людина, яка це пережила. І живе далі. Я хочу, щоби суспільство поважало таких жінок і ставилося до них делікатно», – каже Гусейнова.

У своїй роботі і Ірина Довгань, і Людмила Гусейнова спираються на досвід людей, які це вже пройшли – десятки тисяч жінок у Боснії та Герцеговині. За різними оцінками, від 20 до 50 тисяч людей пережили сексуалізоване насильство з боку військових під час війни у 1990-ті. Масштаб насильства пізніше призвів до того, що зґвалтування визнали злочином проти людяності.

Серед головних голосів, які пережили насильство в Боснії – Бакіра Хасечич, правозахисниця та голова асоціації «Жінки – жертви війни». 1992 року Хасечич затримали сербські військові за те, що вона – мусульманка. Це сталося у її рідному місті Вишеграді, поблизу кордону із Сербією. Як розповідає Хасечич, їй знадобилося багато років, щоб відкрито заговорити про свій досвід і усвідомити, як людина може заподіяти «настільки велике зло» іншій живій істоті.

Але коли Бакіра зрозуміла, що після закінчення війни злочинці продовжують ходити вулицями її рідного міста, з якого вона була змушена виїхати, вона більше не змогла мовчати. До неї приєдналося ще кілька жінок.

«Зґвалтування були найстрашнішою зброєю війни. Ми зареєструвалися в 2003 році, коли зрозуміли, що воєнні злочинці залишаються безкарними, що ми бачимо їх щодня в наших містах, де ми пережили всі ці катування і звідки нас змусили виїхати. Ми вирішили перервати мовчання і заснували асоціацію «Жінок – жертв війни». Нас було спочатку кілька жінок зі Східної Боснії, Вишеграда та Фочі, ми почали публічно говорити про те, що ми пережили. Так все більше людей у Боснії почали дізнаватися про людей, які пережили зґвалтування та сексуальні катування. І тому інші жінки почали до нас приходити», – розповідає Бакіра Хасечич.

Організація почала тісно працювати з прокурорами гаазького трибуналу щодо колишньої Югославії, разом вони створили протокол роботи з тими, хто пережив насильство і документування злочинів. «Жінки – жертви війни» до сьогодні працюють у судах Боснії та домагаються покарання для ґвалтівників.

Однак це не єдина боротьба, яку ведуть ці жінки. Права на реабілітацію, грошові репарації, медична допомога та гарантії, що подібні злочини більше не повторяться, – лише мала частина того, за що активно борються люди, які пережили зґвалтування з боку військових та наважилися розповісти про це публічно. До цього ще додається соціальна стигма. І діти, народжені внаслідок воєнних зґвалтувань, знають не менше – як це боротися за права та видимість, яких у суспільстві для них майже не існує.

Що відбувається з дітьми

2006 року 14-річна Айна Юсич разом зі своїми однокласниками пішла до кінотеатру на фільм «Грбавиця» режисерки Ясміли Жбанич. Фільм названий на честь одного з районів Сараєва, де відбувалася більша частина боїв під час облоги міста, та розповідає історію самотньої матері, яка виховує доньку, яка народилася внаслідок воєнного зґвалтування. Влада федерації Боснії та Герцеговини тоді зобов'язала середні та старші класи подивитися цей фільм.

У сюжеті Айна побачила кілька сцен, що сталися з нею та її матір’ю у реальному житті. Вона згадує, що це викликало в неї багато підозр. Через деякий час вона вирішила поритися в коробці з документами, коли залишилася одна вдома. У них вона знайшла протокол із свідченнями матері – про час, коли її помістили до концентраційного табору.

Тоді Айна наважилася поговорити з мамою. Виявилося, що мати Айни була серед кількох жінок, які зустрілися з режисеркою та розповіли про те, що вони пережили.

«Коли я дізналася, коли я прочитала докладний опис того, що трапилося з моєю мамою, це можна порівняти тільки з чорною дірою, це травма. Я злилася, бо мені ніхто про це не розповідав. Я не могла повірити в те, що читаю. Я досі не вибачила це державі, і тому я роблю все те, що роблю», – розповідає Айна.

Сьогодні вона очолює НКО «Забуті діти війни» та допомагає людям, народженим внаслідок воєнного зґвалтування, домогтися репарацій від держави та додаткової допомоги. Наприклад, завдяки діяльності організації дітей, народжених внаслідок воєнного зґвалтування, визнали цивільними жертвами війни. Вони також домоглися того, щоб у країні не вимагали імен обох батьків для ідентифікації особистості. Цю ініціативу тепер використовує ООН у своїх рекомендаціях щодо повоєнного устрою.

«Зрештою, я думаю, що знайшла мету свого життя, і цьому рада. Можна жити з цією ідентичністю просто так, – каже Айна. – Але за найвище благо доводиться платити. І я вирішила цю ціну заплатити, і я задоволена. Єдине, що важливо, це те, що я несу відповідальність за цей світ. Для мене найголовніше – це виконати свій обов'язок. І мій обов'язок – про це говорити. Я просто не змогла б інакше».

Боротьба за правосуддя продовжується

Донині боснійські суди продовжують розглядати справи про сексуалізоване насильство під час війни у 1990-х. За час своєї роботи Міжнародний трибунал із колишньої Югославії (пропрацював до 2017 року) та місцеві суди засудили лише близько 130 воєнних злочинців у справах про сексуалізоване насильство. Але громадські активісти та організації продовжують активно працювати в судах – поки що живі і постраждалі, і ґвалтівники.

Коли почалася війна в Боснії та Герцеговині, багатьом потерпілим від насильства довелося проходити весь процес самим. Найближчою війною до них була Друга світова. Однак зараз вони мають можливість поділитися досвідом і допомогти тим, хто пережив насильство в Україні. Вони попереджають своїх колег і людей, які зіткнулися з насильством з боку військових, що важливо фіксувати все і розпочинати роботу відразу ж, навіть за умов активної війни.

Бакіра, Галина, Ірина, Людмила та багато інших жінок закликають не боятися і не мовчати у випадках воєнного насильства. Усі вони кажуть, що цей досвід не визначає подальшої долі людей, як і їх самих. Але сам факт того, що ті, хто пережив насильство, заявлять про себе, кажуть жінки, допоможе зруйнувати соціальну стигму і наблизити правосуддя.

«Я пережила / Preživjela sam»

«Я пережила» – документальний фільм про сексуалізоване насильство під час воєн в Україні та Боснії і Герцеговині. Жінки, які пережили насильство, з обох країн діляться своїми історіями і тим, як можна подолати травму і знайти сили боротися за покарання для воєнних злочинців. Фільм – спільна робота телеканалу «Настоящее время», створеного Радіо Свобода з участю Голосу Америки, та Балканської служби Радіо Свобода

Редакції висловлюють подяку всім жінкам, які довірили свої історії, та організаціям Fond Memorial of Sarajevo Canton, Udruženje građana «Vive Žene», Udruženje «Zaboravljena djeca rata», Udruženje «Žena žrtva rata», «SEMA-Украина», The Dr. Denis Mukwege Foundation, TRIAL International Bosnia and Herzegovina за допомогу у підготовці цього фільму.