Донеччанка Евелін самостійно виїхала з окупованого Донецька, коли їй було 17. Дорога до Києва тривала 10 діб – через російський Ростов, Білорусь і Польщу. Білоруські прикордонники відмовилися пропускати дівчину через гуманітарний коридор в Україну. Їй вдалося проїхати через Польщу. Перші миті на українській землі звучать у її пам’яті піснею «Океану Ельзи» «На лінії вогню»: саме вона лунала в навушниках Евелін, коли дівчина перетнула кордон, а люди поруч цілували землю.
У Києві вона принципово перейшла на українську (до 5 років говорила лише французькою). Після переїзду в Евелін виникли труднощі з оформленням українського паспорта, а без нього вона не могла ані орендувати квартиру, ані влаштуватися на роботу. Зараз вона вивчає політологію в Таврійському національному університеті, який перемістився до столиці із Криму.
Евелін розповіла Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) про те, чому наважилася тікати з окупації без жодних гарантій, що це вдасться, яким запам’ятала Донецьк, у який поки не може повернутися, чим здивував Київ і що, на її думку, може зробити держава для молоді на окупованих територіях.
– Евелін, яким ви запам’ятали Донецьк? Як і чим жило місто до війни?
– Одна з найбільших емоцій, окрім безмежної любові до Донецька, – напевно, жаль. Я зустріла війну дитиною і не знала, яким насправді Донецьк був до війни. Можливо, просто багато чого позабувала. Мені дуже шкода міста. Це дуже щось близьке до серця: коли ти бачиш, що воно стає гіршим, і ти не знаєш, як допомогти. Зараз я відчуваю великий жаль до Донецька, порівнюючи з Києвом і тим рівнем життя, який я тут здобула.
Як жило місто – мені немає з чим порівняти, розумієте? Я не знаю Донецьк до, я не можу сказати, що він сповільнився абощо. Одна третя виглядала просто як руїни (принаймні в тому районі, де я жила, а мій район віддалений) і дві третіх – просто як великий жаль по тому минулому, яке мало моє місто.
Я не пам’ятаю у свідомому віці себе на «Донбас Арені». Це великий стадіон, якщо я не помиляюсь, найбільший в нашій країні. Але за часи окупації я не пам'ятаю, щоб він хоч раз працював. Тобто в мене не було змоги потрапити в таку пам'ятку, як «Донбас Арена».
Місто наче зупинилось на моменті 2014 року. І мені дуже шкода, що люди, які звикли до комфортного рівня життя, були вимушені або бігти зі своїх домівок, або погоджуватися на рівень життя, який в рази нижчий.
Як жило місто? Мені здається, порівнюючи, знову ж таки, з Києвом, воно стало більш порожнім, багато людей виїхало. Дійсно, ти йдеш по вулиці – це спогади минулого життя при Україні.
– А що було з водою, продуктами останнім часом?
– В Донецьку проблема з водою дуже сильна. Кажуть, що будуть робити водопостачання, але я слабко в це вірю. Тим паче, якщо воно перебите і вже минуло три роки – чому не можна його перемонтувати?
Нічого не ремонтується, наскільки я знаю. Нічого не відновлюється, не створюються нові станції, шляхи для того, щоб вода з Ростова йшла до Донецька. Просто кажуть, що все перебито. Те, що лінія фронту вже давно змістилася від Донецька і там можна щось будувати, про це ніхто не каже. Люди отримують воду тонкими цівками раз чи кілька разів на тиждень. Може бути день, коли ти набираєш бутлі по 90 літрів, а в інший день – дай Боже, три «баклажки» набереться.
– Пам’ятаєте початок війни у 2014-му?
– Чесно кажучи, ні. Пам’ятаю лише, як ми збирали якісь пакунки на випадок того, якщо доведеться сидіти в підвалах. Не пам’ятаю, чи були ці підвали, бо в мене є якісь клаптики спогадів, а не цілісні події.
Не пам’ятаю, як зайшли росіяни. Єдиний яскравий спогад – що зникли мої улюблені цукерки «Бджілка»: я їх дуже любила, але тепер їх не було на полицях, і мене, як восьмирічну дитину, це дуже образило.
«Пропаганда в окупації набагато жорстокіша за пропаганду в Росії»
– У вашій родині якось говорили про цей період війни?
На окупованих територіях треба переконати людей, що вони належать до великого народу
– Прямо про це не казали. Моя мама досить нейтральних поглядів. Не можу сказати, що вона – радикально проросійська і тим паче, що вона – радикально проукраїнська. Але ми повинні розуміти, що люди, які перебувають в окупації, все одно піддаються пропаганді. І вона набагато жорстокіша за пропаганду, яка є в Росії. Тому що в Росії їм просто треба підтвердити, що вони – великий народ, а на окупованих територіях треба переконати людей, що вони належать до великого народу і що вони мають право на цей імперіалізм. Я думаю, що моя сім’я була цьому підвладна.
Не пам’ятаю, щоб ми говорили слова на кшталт «війна», але ми казали «бойові дії». Тобто я знала, що щось відбувається. Але напряму, щоб сказати: «На нас напали» – такого не згадаю.
– Ви тоді були школяркою. Чи відчувалися якісь зміни у школі й у настроях людей, які вас оточували?
– Мені пощастило, що ще до 2014 року я навчалась в україномовній школі. Коли ми почали переходити на нову програму, найбільш неочікуваним для мене було дізнатися, що наша класна керівниця, як і ми, розмовляє російською. Усе своє життя, три роки, поки у неї вчилася, я вважала, що вона не розуміє російської – це каже про рівень освіти, який ми здобували. Навіть якщо ми бачили її на вулицях, вона все одно зверталася до нас українською в Донецьку 2010-х років.
Як змінилася шкільна програма? Насправді я не можу резонно сказати, бо, все ж таки, все, що стосується третіх-четвертих класів, коли я зустріла війну, – про загальні знання. Вони не політизовані, вони стосуються того світу, в якому ти перебуваєш. Якби я була в п'ятому-шостому класі, думаю, що різницю б відчула. Єдине, мені стало дивно, що тепер ми замість Тараса Шевченка вчимо Пушкіна.
До нас переїхав хлопчик з Київського району Донецька, і його побили за те, що він з Київського району
Пам'ятаю, у 3-му класі (якраз був 2014 рік) до нас переїхав хлопчик з Київського району Донецька, бо він більше обстрілювався, ніж наш, і його побили за те, що він з Київського району. Ну, це діти, вони дуже агресивні. Коли навколо тебе війна, ти мало аналізуєш, тим паче, якщо ти – дитина.
В окупації немає поняття плюралізму. В окупації є поняття єдиної думки і неправих. І якщо ти не хочеш бути неправим, бо твоя неправильність дуже дорого тобі коштує, ти просто мовчиш. Не буває таких відкритих дискусій, як в Україні, що хтось за Україну, а хтось за Росію. Всі за одне.
У Ростові люди живуть своє життя. І мене це дратувало, бо вони живуть своє життя, вбиваючи моїх друзів
«Якщо говорити про кількість дітей, які наразі перебувають в окупації, то це плюс-мінус 600 тисяч школярів, які навчаються в системі загальної освіти, – каже Донбас Реалії юристка, експертка проєкту Центру прав людини ZMINA Марія Красненко. – Втім, ці дані можуть трішки змінюватися, оскільки вони базуються і на даних органів окупаційної влади, і українських даних, тобто це така сукупність. З них близько 60 тисяч дітей продовжують навчатися дистанційно в українських закладах освіти. Це плюс-мінус 10%. Однак треба розуміти, що не всі діти, будучи в окупації, декларують, що вони залишаються там, тому ця цифра може бути іншою. Частина дітей на практиці, наприклад, повідомляє, що вони перебувають за кордоном, оскільки бояться того, що їх будуть якось інакше трактувати, застосовувати інші вимоги».
«Книги українською не можна було брати»
– Ви відчували пропаганду? Як вона відбувалася?
– Я була частиною цієї пропаганди. Я її не бачила. Єдине, що я була проти путінського режиму, але не була проти Росії.
В бібліотеках нам не видавали книжки українською
В бібліотеках нам не видавали книжки українською, принаймні ти не міг прийти і їх отримати. Вони були, але не можеш їх взяти. У нас ще були уроки українською (двічі на місяць), на них здавали читати якісь твори – того ж «Федька-халамидника», і нам не давали цю книжку. Просто викладачка потім на уроці переказувала твір. Банально подивитись на історію свого міста, почитати про Джона Юза ти не можеш – тільки в інтернеті.
Нам приходили розповідати про військових: хто вони, чим займаються. Були якісь флешмоби на підтримку військових, «9 травня», «георгіївські стрічки». Якось я прийшла в школу без «георгіївської стрічки» (не тому, що ідеологічно цього не підтримувала, мені просто не подобалось, як вона виглядає), мені сказали: «У клас ти не зайдеш, поки в тебе її не буде».
Вводили гімн Росії і Донбасу перед першим уроком кожного дня. Але чесно кажучи, це протрималося максимум місяць. Або, до прикладу, історія: якщо відкрити підручник, все буде починатись з Володимира Великого. Але те, що його сімейний герб став гербом України – про це тобі ніхто не скаже. Про те, що була гривня як така, ніхто не скаже, тобі вже будуть пояснювати, що таке рублі. Тобі не будуть пояснювати, що тут були козаки, які були вільнонайманими взагалі бійцями. Будуть казати, що «козаки – це ті, хто втік від Катерини», що «це просто повстанці, які не мали своєї ідеології».
Нам розповідали, що є Махно – «анархіст»
Коли тобі будуть розповідати про початок ХХ століття, про УНР ніхто не згадає. Ніхто не згадає про діячів, які були в Україні. Нам розповідали, що є Махно – «анархіст». І от у мене до переїзду в Київ період України асоціювався з анархією, бо нам розповіли тільки про Махна. А те, що тут були інші якісь діячі – я навіть не знала їхніх прізвищ.
– Як ви почувалися увесь цей час?
– Ніяк, нормально. Я просто була частиною того суспільства, яке хотіло мене такою виростити. Для мене з дитинства був надважливим аспект освіти. І коли тобі кажуть, що якщо ти хочеш бути освіченою людиною, ти повинен знати Достоєвського, Пушкіна, звісно, ти будеш це робити.
Я була дуже великою фанаткою всього «великорусского». Я писала наукові статті про те, чому Достоєвський такий глибокий і чому Захід ніколи його не зрозуміє: які там метафори, які там епітети. Я читала «Ідіота» російською й англійською і навіть порівнювала, як при перекладі змінюється значення і сприйняття тексту. І перечитавши усе це за кілька років, вже в Києві, я зрозуміла, що я по факту приходила до однієї тієї ж думки, але через те, що з трепетом до цього ставилась, не могла собі визнати і сказати, що це просто утопія, про яку він пише. Він пише про пригнічення російського народу не тому, що він абстрагувався і дивиться на це збоку, а тому що він і є цим пригніченим російським народом. Він пише просто про своє буття і життя. І от цього в моїх аналізах не вистачало.
Я вважала себе російською опозиціонеркою
Я була настільки в російському контексті, що вважала себе російською опозиціонеркою. Ви розумієте, я вважала себе росіянкою, яка просто проти режиму в її країні? У мене в голові не було думки, що це не моя країна і мене не має якось тригерити те, що в них відбувається всередині.
Потім прийшла повномасштабна війна, лютий 2022 року, і я для себе виявила, що ні, я все таки проукраїнська. І для мене Донецьк був, є і буде українським. Тут більше почала формуватися моя ідеологічність проукраїнських позицій.
До прикладу, в нас не вантажиться половина сайтів з доменом UA, відповідно, я намагалася знайти хоч якусь інформацію: купувала у знайомих україномовні книжки з їхніх домашніх бібліотек. Це було щось на кшталт збірки Шевченка на 15 сторінок або «Як доглянути за рослинами». Я не люблю рослини, але через те, що це українською, намагалася читати. Звісно, мені це не йшло і в мене не було цілі X. І для себе в той момент я вирішила, що все ж таки я хочу переїхати до України.
– Ви з дитинства були україномовною чи російськомовною?
– Взагалі ні. Українська для мене була мовою освіти і телебачення. Коли я вмикала будь-які мультики, там була українська, але в житті я її не чула. Я до п’яти років була франкомовною, бо в мене франкомовний батько. Я розуміла, що мені кажуть російською, але відповідала французькою. А у п’ять років пішла в перший клас і почала перенавчатись. Я навчалася російською, в мене російськомовна матір і всі родичі. Я не розмовляла українською.
– А як ви її опанували? Вона у вас просто чудова!
– Мені здається, сильно вплинув досвід цього українськомовного оточення. Коли в 2022 році почалась повномасштабна війна, багато блогерів, яких я на той момент дивилась, почали переходити на українську. І з ними ти потроху її вивчаєш. У нас до 2020 року, як я вже казала, принаймні в моїй школі, був один урок української мови на два тижні. Хоч він і проводився російською, але все одно базу ти розумієш: що таке дієслово, підмет, присудок.
Коли я тільки приїхала до Києва в серпні 2023 року, для мене принциповим було питання української мови, я почала на неї переходити: змінила дисплей в телефоні, своє оточення обирала суто україномовним. Найголовнішим були книжки.
Після переїзду в Київ мені було дуже важко читати. Навіть траплялися випадки, коли я придбала книжку українською, прочитала в ній сторінку, а вона важко йде, ти не насолоджуєшся читанням. І я просто купувала її англійською. Чесно кажучи, в мене немає методів, як вивчати мову, в мене просто було бажання. Зараз на моїх полицях 95% книжок україномовні.
– Можете пригадати, що змінилося в Донецьку після початку повномасштабної війни?
– Тільки-тільки всі почали забувати, що таке ковід і, здається, 16 лютого почали казати, що евакуюють людей, тому що «Україна хоче на нас напасти». Не пам'ятаю, звідки це взяла, але таке було в пабліках.
Таку евакуацію окупаційна адміністрація насправді оголошувала перед початком великого вторгнення: ОСЬ ЯК ЦЕ БУЛО.
Я попереджала своїх деяких друзів з України, з Харкова. Писала, щоб про всяк випадок зібрали «тривожний рюкзачок». А 24 лютого мені подзвонила подруга з Харкова через телеграм зі словами «Почалося. Що робити?»
Серед моїх друзів було багато хлопців. Ми любили ходити по різних «заброшках». Вони були старшими на рік-два і трохи більше. Відповідно, коли мені було 16, їм – уже по 18. А на окупованих територіях обов’язкова мобілізація з 18 років. Багатьох просто забирали на фронт. І для мене дуже болючою була весна, бо якраз ці люди, яких насильно мобілізували у лютому, почали гинути.
Це не відбувається, як в Україні, що людину мобілізували, вона пішла на БВЗП. Тобі там можуть навіть «броника» не дати, ти навіть не знаєш, як автомат тримати, але вже стоїш на фронті. Це був дуже жахливий досвід втрати моїх близьких друзів...
«Перша ночі, прапор ЄС, і ти розумієш: все»
– Коли ви вирішили виїжджати з Донецька?
– Виїхати я хотіла завжди. Тільки в 13 років це була Канада. А навесні 2022 року чітко поставила для себе мету виїхати в Україну (на неокуповану частину країни – ред.). Це було питання часу і фінансів.
– Як відбувався переїзд? Наскільки взагалі безпечно можна зараз покинути Донецьк?
– Думаю, безпечно неможливо: завжди будуть ризики. Я їхала сама, коли мені було 17 років. Мені було дуже страшно: я розуміла, в який ва-банк я йду і що, скоріше за все, навряд чи повернусь.
Я їхала 10 днів повного жаху. Це було через волонтерську організацію: ти запам'ятовуєш нік людини, яка є твоїм волонтером, у жодному разі не додаєш її до своїх контактів. Кожного разу, коли їй пишеш, видаляєш повідомлення. Ти навіть не знаєш, де будеш через дві години, бо це все відбувається оперативно, і тобі кажуть зараз, куди їхати далі.
У Ростові люди живуть своє життя. І мене це дратувало, бо вони живуть своє життя, вбиваючи моїх друзів
Я виїхала з Донецька в Ростов, була там пару годин в очікуванні поїзда. У Ростові я себе жахливо почувала. Хоч Донецьк останнім часом не обстрілювався, тому що фронт трохи змістився, ти все одно відчуваєш присутність війни у місті. А в Ростові ти відчуваєш, що люди живуть своє життя. І мене це дратувало, бо по факту вони живуть своє життя, вбиваючи моїх друзів, близьких мені людей.
Я сіла на потяг «Анапа – Москва», у плацкарт. Всі люди – відпочилі, засмаглі: з Криму їдуть. І тут я бачу дівчинку: ну ти не скажеш, що вона загоріла. Сидить сама. Думаю, явно не з відпочинку. Я запитала у своєї волонтерки, чи не виїжджає цим же потягом ще одна людина. Підсіла до неї, запитала, як її звуть. Вона каже: «Мене звати Катя». Питаю: «А що ж ти, відпочивала і не загоріла зовсім?» Вона каже: «Я з номера не хотіла виходити». І я їй пишу в нотатках на телефоні українською: «Я їду з Донецька. А ти звідки?» Вона пише, що з Луганська. Всю поїздку ми з нею були разом, розійшлися в Бресті: вона хотіла їхати в Норвегію, а це різні пункти пропуску.
У мене був пункт «Мокрани – Доманове» (гуманітарний коридор на кордоні з Білоруссю – ред.). Я стояла в черзі, напевно, годин шість. Зі мною їхали люди з Херсона. І дуже прикольно було, що вперше за 10 років я почула українську, одна жінка сказала: «Доцю, що ти як нерідна?» Я до них підійшла, вони мене погодували канапками.
Через гуманітарний коридор пропустили дівчинку, в якої не було паспорта, була тільки жінка поруч, яка казала, що Яна – це Яна. В мене був повний обсяг документів, які я могла зібрати, і мене не пропустили (білоруські прикордонники – ред.). Вони сказали: «У вас в документі написано, що з Білорусі вас можна пускати в країни ЄС, а що в Україну можна пускати не написано». Я кажу: «Ви хочете, щоб я до російського нотаріуса прийшла і сказала: «Можете мені дати дозвіл на перетин кордону з Україною?» Як ви собі це уявляєте? Ви повинні мене пропускати тільки тому, що в мене українське свідоцтво». Вони відповідають: «Ні, ми вас не пропустимо».
У мене просто починають литися сльози, бо розумію, що навряд потраплю в Україну. Я думала, що гуманітарний кордон вже використаний, бо там стояв штамп, а використати його можна лише один раз. Через звичайний кордон я не пройду, бо не маю українського паспорта. Що робити, не знаю. Це був момент, коли ось-ось – і вже моя мрія. Але її немає.
Написала волонтеру, він їхав до мене дві години. А я не могла йому нічого відповісти, бо зірвала голос – настільки плакала. Він сказав, що гуманітарний кордон не використаний, бо українці не поставили свій штамп. Вирішили спробувати проїхати через Польщу.
На пропускному пункті білоруси не хотіли нас пропускати, бо у нас – «проблематичні документи»
У підсумку в мене була температура 40 і не було ліків. Я не розраховувала, що захворію в серпні, але це було просто нервове. Два дні у Білорусі ми чекали на автобус до Польщі. На кордоні стояли 13 годин.
На пропускному пункті білоруси не хотіли нас пропускати, бо у нас – «проблематичні документи». Нормальні документи – це коли в тебе український паспорт внутрішній і закордонний. В мене не було ні того, ні іншого. І в підсумку ми чекали ще кілька годин. Заходить, я так розумію, їхній керівник і каже: «Сьогодні пропускаємо всіх». І у тебе прямо відлягає.
Потім ми пройшли польський кордон. Це була десь перша ночі. Стоять далекобійні машини, прапор Євросоюзу, який я вперше побачила наживо, прапор Польщі, заправна станція – і ти розумієш: гірше вже не буде, найнебезпечніше ти вже пройшов. Це неймовірне відчуття. Я заархівувала для себе пісню «Океану Ельзи» «На лінії вогню». Вона для мене дуже важлива. Це така емоційна картина, яку навіть не можу словами передати. Деякі люди поруч зі мною просто землю цілували. Хтось плакав, хтось істерично сміявся, а я стояла і слухала цю пісню в навушниках.
Ось що про можливість виїзду з окупованих територій розповідає юристка, експертка проєкту центру прав людини Zmina Марія Красненко:
«Значна кількість організацій, зокрема «Донбас SOS», «Альменда», «Схід SOS» максимально роблять для того, аби інформувати дітей, молодь, батьків, які перебувають в окупації, про механізм виїзду і надають підтримку в самому виїзді та перебуванні вже на підконтрольній території України. Це питання документів, вступу тощо.
Виїзд з окупації станом на сьогодні – це довгий маршрут через Росію та Білорусь або Росію й Туреччину тощо. Це різні варіанти, які вимагають наявності фінансових ресурсів, розуміння в цілому, як виїздити, підтримки від батьків. І, звісно, важливе питання документів, оскільки значна частина дітей, зокрема, із так званих староокупованих територій, можуть не мати українських документів.
Наразі є труднощі на білоруському кордоні. Це єдиний пункт пропуску. Зараз ведеться комунікація з українським консульством для сприяння у видачі документів на повернення таким дітям, аби в’їзд на територію України був максимально простим».
Потім ми сіли на інший автобус, який привіз нас до Варшави. Нам давали пюре, чай – це було дуже смачно, бо ми нічого не їли. А зранку був автобус на Київ. Волонтери порадили сказати прикордонникам, що в мене російський паспорт, який мені насильно видали, щоб це не виглядало так, ніби я з Росії проїхала на територію України без законних підстав і що я приховую своє громадянство. Ми не знали, чи є я в реєстрах і базах.
Я підходжу до жінки на кордоні і кажу дуже ламаною українською: «Добрий день, в мене є російський паспорт. Викличте СБУ, будь ласка». Вона піднімає на мене очі: «Що?» СБУ приїхало через годину. У підсумку мені сказали, що мій паспорт не є ліквідним, бо його насильно видали на окупованих територіях (Україна не визнає російські паспорти, які видаються на окупованих територіях – ред.).
«Пів року жила без паспорта»
– Ви їхали у невідомість чи мали план?
– Я мала людей, які повинні були зустріти мене в Києві. Це знайомі моєї мами, вони спілкувалися останній раз років 10 тому. Я дуже рада, що ці люди мене прийняли. Вони також з Донецька, в них був непростий шлях ще в 2014 році. Ми з ними спілкувалися через телеграм, домовлялися, як вони мене зустрінуть. Але я розуміла, що там я не можу довго залишатись. Тому я пожила в них буквально тиждень і переїхала.
– Як ви оформляли документи після переїзду і як до вас ставилися під час цих процедур?
Приїхала в серпні, а паспорт отримала в січні. Весь цей час не могла орендувати квартиру, офіційно працевлаштуватись, оформити статус ВПО і медичну допомогу
– Стосовно паспорта – це був біль. Я приїхала в серпні, а паспорт отримала в січні. Весь цей час я не могла орендувати квартиру, офіційно працевлаштуватись, банально податися на студентський, оформити статус ВПО, отримати медичну допомогу. Квартиру орендувала на ім'я людини, до якої я приїхала, допомоги не отримувала, до лікарів не ходила, працювала неофіційно.
Спершу мені сказали, що треба, щоб мене підтвердило 5 людей і тільки через суд. Потім – що достатньо підтвердження батьків. Зрештою запропонували дочекатися, коли мені виповниться 18 років: нібито тоді буде простіша ситуація з оформленням. І у підсумку це все затягнулося так, що я чекала, поки вони опрацюють мою заяву на громадянство, яку мені не треба було оформлювати, бо в мене від народження українське громадянство.
Був протокол, який, як я зрозуміла, відправлявся на опрацювання. Воно тривало з жовтня до грудня. Усе гальмувалося дуже сильно.
А ось що розповідає про труднощі, з якими стикається молодь, що виїхала з окупації, Марія Красненко:
«Потрібно говорити, що до сьогодні наявні труднощі на підконтрольній території України. Це і певною мірою питання оформлення документів, адже це може займати тривалий час. Можуть виникати певні складнощі із вступом.
Тут зазначу, що для таких вступників можливий вступ до ЗВО через освітні центри «Крим-Україна», «Донбас-Україна». Попри назви «Крим» і «Донбас», це поширюється на дітей з усіх окупованих територій, включно з нині окупованими частинами Херсонської і Запорізької областей. Але, тим не менше, на етапі вступу часто освітні центри можуть невірно трактувати нормативне регулювання і таким чином заважати вступнику.
Тому, попри те, що держава Україна робить комплекс заходів, їх треба і надалі посилювати, аби ця процедура була максимально сприятлива і підтримуюча щонайменше з українського боку.
На превеликий жаль, Російська Федерація максимально робить все, аби діти виходили на навчання в російську систему освіти, вживаючи в тому числі погрози, затримання дітей і батьків. Тому для школярів це часто є викликом. І, з точки зору української держави, нам потрібно максимально сприяти тому, аби діти після виїзду на підконтрольну територію України мали можливість доскласти все необхідне в швидкий термін і отримати український документ про загальну середню освіту щонайменше».
– Ви навчаєтеся у Таврійському університеті. Цілеспрямовано вступали сюди, адже це – виш-переселенець?
– У Таврійський вступила нецілеспрямовано. Я шукала донецькі виші, загуглила «Донецьк вступ Київ». Просто хотіла написати в приймальну комісію, щоб вони мені підказали, які документи потрібні. Написала у кілька ЗВО – і мені відповів Таврійський: «Надсилайте ці документи». Я й не розраховувала на це.
Державі потрібен досвід людей, які жили в окупації
Я навчаюся на політолога, мені це дуже цікаво. Спочатку хотіла бути дипломаткою, займатися зовнішньою політикою. Але зрозуміла, що моїй країні потрібно більше людей, які будуть націлені на те, щоб змінювати щось всередині.
Я б хотіла закінчити магістратуру з права, бо це дуже важливо: хочу знати, як будуються закони і як працює законодавство. Дуже хочу спробувати себе в міністерствах, на дипломатичному рівні. Але найпривабливішим рівнем, на якому я б хотіла дійсно плідно працювати, є адміністративний рівень і реінтеграції наших окупованих територій. Я беру участь у багатьох таких проєктах і розумію, наскільки потрібен досвід людей, які жили в окупації.
Ось що, на думку Вікторії Красненко, варто знати про вступ молоді з окупованих територій:
«Центри «Донбас-Україна», «Крим-Україна» передбачають можливість розміщення в гуртожитках закладів освіти на період вступу. Також для цих студентів передбачається можливість вступу на пільгових умовах за квотою 2. Тобто це фактично гарантоване державне місце, але я недаремно використовую словосполучення «фактично гарантоване», оскільки це залежить від закладу освіти і напрямку, який обирає студент.
Якщо говорити про певну адаптацію, підтримку у вивченні мови, єдиної програми на сьогодні не існує. Втім, багато закладів вищої освіти пропонують адаптаційні програми, які вони самі розробляють. Переважно йдеться про ЗВО, які були самі переміщеними. Наприклад, кримський Таврійський університет, Горлівський інститут, Луганський університет, які знаходяться на підконтрольній території України. У них є комплекс програм підтримки».
«У війні за молодь ми програємо Росії»
– На вашу думку, держава робить достатньо для того, щоб залучити молодь, яка перебуває в окупації, в українську освіту? Можливо, ви хотіли б щось змінити, спираючись на власний досвід?
– Чи багато робить держава? Ні. Чи вона намагається щось зробити в цьому напрямку? Безумовно, так. У нас є певні ініціативи, вони просто не стоять на перших шпальтах новин, але дійсно є важливими.
У цій війні за молодь в багатьох моментах ми програємо Росії
У цій війні за молодь в багатьох моментах ми, на жаль, програємо Росії. Бо Росія банально має простіший доступ до нашої молоді на окупованих територіях. Але є деякі ініціативи, які хотілося б, щоб наші міністерства зауважили. На кшталт 100% бюджетного місця для будь-якої людини з окупованих територій. Чому це повинно бути у нас? Тому що це є у росіян. Вони кажуть, вступайте в будь-який університет, приїжджайте, ми навіть гуртожиток безкоштовний дамо, просто приїдьте і вчіться тут. Що каже Україна? Що ти повинен приїхати, подолати такий шлях і не факт, що ти вступиш.
Я переїжджала (на підконтрольну територію – ред.), щоб тут жити. Деякі діти можуть їхати навчатись. Чому їм обирати Україну? Навіть не таке треба питання ставити: чому їм обирати Україну, а не, наприклад, Амстердам? Я б хотіла, щоб залученості молоді було більше і щоб більше людей звертало увагу на молодь з окупованих територій.
Тому що ми повинні розуміти, що в момент реінтеграції наших територій відновлювати їх навряд чи поїде великий відсоток людей з Києва або Івано-Франківська. Туди поїдуть люди, які там народились. Фахівці, які зараз у нас навчаються в київських вишах, повернуться назад додому. Ми повинні це враховувати. Чи буде в нас людський капітал і людський ресурс для того, щоб відновити ті території, якщо ми зараз так до нього ставимося? Навряд чи. Навряд чи люди будуть обирати, по-перше, Україну, по-друге, свій рідний край. Це не оптимістично, але це дійсність, яка є.
Як залучити нашу молодь? Мені здається, все ж таки мають бути гарантування пільг, спрощення бюрократичної системи, забезпечення бюджетним місцем у закладах освіти. Вони повинні розуміти, що українська освіта їх чекає. В них повинно бути відчуття, що тут їх чекають, що вони – частина українського суспільства, що їм не треба вигризати собі землю для того, щоб бути як решта. Вони повинні відчувати, що їм допомагають реалізуватися, що вони тут потрібні.
І ми повинні розуміти, що в нас обмежений інформаційний ресурс: там (на окупованих територіях – ред.) заблоковані YouTube, Instagram.
Ось як бачить вихід Марія Красненко:
«Якщо говорити про майбутнє, те, на що ми неодноразово звертаємо увагу, – необхідність комплексних програм підтримки дітей, молоді і в цілому жителів з тимчасово окупованих територій, які виїздять на підконтрольну територію України, в їх адаптації й інтеграції. Вони мають включати підтягування мовленнєвих навичок, за необхідності психологічну підтримку, сприяння в юридичних моментах, в оформленні документів і, звісно, фінансову підтримку.
Ці діти завжди виїздять в літній період або в перші місяці осені, тому що для них зберігається формат дистанційного вступу. Часто вони виїжджають з однією-двома валізами і можуть не мати елементарно навіть зимового одягу. Тому фінансова підтримка для нас в контексті проговорення з державою можливих заходів підтримки є вкрай важливою».
– Що вас вразило у Києві?
– Кількість плюралізму. Я не очікувала, що можу йти по вулиці, і людина буде казати: «Путін …» і продовження, а інша людина через два квартали теж саме говоритиме про Зеленського, що люди можуть так вільно висловлюватися і у них навіть гіпотетично не має думки, що за це можуть покарати. Я не звикла, що можу казати, що мені це не подобається, для мене це було дивно.
Кількість людей в Києві мене здивувала – дуже багато людей. В Донецьку є свої затори, там, може, мільйон людей живе зараз, але, порівняно з Києвом, це різні речі.
Мене здивувала гривня, бо я останній раз її бачила десять років тому і мені було дивно, що вона майже не змінилася. Мені було дивно користуватися картками. На той момент, коли виїжджала, там (у Донецьку – ред.) не було банківської системи. Я не розуміла, як це працює, як банально сплатити в тролейбусі за себе, що треба під'єднати карту до Apple Pay.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
Поділіться з нами своїм відгуком про статтю: на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви живете на окупованій території – пропонуйте теми, діліться міркуваннями через анонімну форму donbass.realii.info. Донбас Реалії працюють для аудиторії по обидва боки лінії фронту.
Форум