Мій дідусь по материнській лінії, Михайло Веремійович Гребенников, народився на Стародубщині, в слободі Воронок сучасного Стародубського району Брянської області Росії, а на час його народження у листопаді 1918 року, Стародубського повіту Чернігівської губернії Української Держави. Саме в час його народження розпочалася друга більшовицько-українська війна, і Стародубщина була захоплена Червоною армією. Батько його, Веремій, був слобідським ковалем, і загинув невдовзі по народженні сина – поїхав із товаром на ярмарок, а на зворотному шляху перестріли його бандити, забрали гроші, а самого вбили. Така в перші роки радянської влади була бандитська сваволя. Так що зростав мій дідусь без батька, лише з матір’ю та сестрою.

Прізвище мій дідусь мав російське, але так на Стародубщині, після того, як край остаточно перейшов до Росії у 1919 році, траплялося часто, що за документами в людини було одне прізвище, російське, а серед «своїх», інше, «вуличне», українське. По «вуличному» дідусь та його родичі були Гребенюки, як каже словник Грінченка, «гребенюк» – це народна назва стрижа.

На нашій вулиці в Новозибкові Васильцови завжди були тільки Васильці, Кривоносови – Кривоноси, а коли на вулиці з’явився новий жилець на прізвище Голуб, його, за звичкою, в документах все намагалися писати Голубєвим, настільки в нас звикли, що українське прізвище в документах обов’язково повинно перекручуватися по російському. Було навіть так, що одного переселенця зі Смоленської області, який купив собі хату в Новозибкові, на прізвище Лєсніков (від російського «лєснік» – «лісник»), на вулиці звали тільки Лесником, з наголосом на першому складі, виводячи його прізвище від українського імені Лесь.

Та були, на щастя, на вулиці й люди з типовими українськими прізвищами, до яких нова влада чомусь не встигла дотягнутися – Шевченко, Ніздря, Шумейко, Садівничий, Думитрашко, та навіть з виключно сіверськими, які на іншій території України, крім Сіверщини, рідко зустрічаються – Баукало, Домотирко, Насикайло. Жіночі прізвища перетворювалися на стародубських вулицях так само, по-українськи: жінка Кривоноса була Кривоносихою, Ніздрі – Ноздрихою, а Шумейка – Шумеїхою.

Друга світова війна для мого дідуся розпочалася значно раніше, ніж для більшості радянських громадян – Зимовою війною у Фінляндії. Саме перед цією війною він був призваний до армії на строкову службу, та потрапив на фінський фронт.

Розповідав мені дідусь і про так званих «кукушок» – фінських снайперів, яких панічно боялися радянські війська. Солдатська поговірка розпускала чутки, що снайпери сидять на високих деревах, звідки добре видно все навколишнє оточення, і влучно відстрілюють радянських бійців.

Згадки про «кукушок» увійшли навіть до офіційних мемуарів радянських воєначальників, настільки сильним був страх перед ними, але сучасні дослідники резонно доводять, що навряд чи фінські снайпери дійсно займали незручні позиції на деревах, звідки важко було вибратися живим та не впасти у випадку навіть легкого поранення, а вбивали противників із влаштованих снайперських позицій у лісових хащах, але їхня влучність та луна, що розносилася від пострілів у верхівках дерев, породжувала ці солдатські чутки. Але дідусь мій, який на власні очі бачив загиблих від куль снайперів бійців, у ці чутки вірив, та розповідав навіть таку історію.

Гинули від куль фінських снайперів у першу чергу радянські офіцери. Фіни чудово розумілися на тому, як одягаються радянські командири, та полювали саме на них. Бувало, пересуваються позиціями звичайні червоноармійці, і все тихо, всі живі. А тільки з’явився командир – вмить постріл, і командира нема. Втрати серед офіцерів були настільки великі, що вийшов наказ – усім командирам вбратися у звичайну солдатську форму, щоб тим дезорієнтувати фінів. Але фіни не дурні. Хоч і вбралися командири в солдатські шинелі, а гинуть все одне вони, а не солдати. Фін все одно бачив, що командир веде себе серед червоноармійців по іншому, по хазяйському. У командира навіть хода інша, і постать не така, як у звичайного «гарматного м’яса», і стріляв фінський снайпер, як і раніш, у радянського командира.

Та не минув фінської кулі й мій дідусь, звичайний боєць. Був важко поранений, і потрапив до шпиталю, спочатку в Ленінграді, а потім у Москві. Ленінградські жителі дідусю сподобалися – фронт був близько, і ленінградці знали багато правди, про те, що відбувалося на фронті, та мали співчуття до поранених бійців. У Москві ж жителі ту війну по справжньому не сприймали, читали здебільшого радянські газети, де про бойові дії писалося, як про «веселий похід», майже без втрат із радянського боку, і до учасників війни ставилися легковажно.

Дідусь довго лікувався від поранення, а там розпочалася у червні 1941 року німецько-радянська війна, і дідусь знову потрапив на фронт, але тепер уже досвідченим воїном, і дуже швидко став старшиною мінометного дивізіону. Воював він на Північному Кавказі, знову був поранений, знову був у шпиталі, і це, мабуть, вберегло його від смерті у найлютіші часи війни. Повернувся він на фронт, як радянська армія почала вже наступати, воював на півдні України, у Молдові, Румунії, Угорщині, а закінчив війну в Австрії, де за важкий бій з німцями був нагороджений орденом Солдатської Слави ІІІ ступеня.

Та більше всього спогадів було у дідуся про Угорщину, настільки його вразила ця країна і своїм побутом, і важкими боями, що там точилися.

Брав участь дідусь у боях за Будапешт, що подібні були боям за Сталінград, тільки там угорці уперто захищали кожну вулицю і кожний будинок від «московських варварів», а радянські війська методично знищували місто артилерією та авіацією. Після тих важких і смертоносних боїв війська довго відпочивали, і, як розповідав дідусь, на відпочинку мали багато свободи, мабуть уперше у цій війні. Вояки пили угорські вина, забирали в місцевих «буржуїв» гарний одяг, та носили його поверх уставної форми. З тих часів у мене збереглася дідусева фотокартка, яку він переслав із Угорщини своїм родичам на Стародубщину. На цій картці з логотипом німецької фірми Agfa (яку ми знали у 80-х роках за магнітофонними касетами), дідусь сфотографований разом із товаришем за столом з пляшками вина, і вигляд у них обох подібний більше до «махновців», ніж до вояків регулярної радянської армії.

Траплялися через те вино й справжні трагедії. Одного разу бійці зайшли до підвалу угорського графа, де стояли величезні бочки, наповнені добрим вином. Бочки були такі великі, що робилися прямо у підвалі, і тут же й наповнялися благородним напоєм. Аби вицідити з бочки трохи вина, треба було відкрити маленький кран. Але бійців було багато, і цідити вина вони не бажали, тож почали ламати бочку ножами, а потім і просто стріляти в неї. В результаті вино полилося з усіх дірок, і бійці наповняли ним каски та навіть відра. Та швидко напій піднявся до самого верху підвалу, і багато солдатів просто втопилися у цьому вині.

А в Румунії дідусь трохи не потрапив під трибунал. Бійці забрали собі декілька сільських корів, м’ясо спекли, а з коров’ячих ніжок вирішили зварити супу. Кинули їх до великого казана, але після гарної їжі всі бійці раптово захворіли, у них боліли животи. Виявилося, що коров’ячі ратиці були підбиті підківками, які в супі окислилися. Винним, як старшина, виявився мій дідусь. Але він і подумати не міг, що в Румунії, гірській країні, корови підбиваються підковами, так само, як у нас коні. Щастя, що бійці через кілька годин були вже здорові, і справу з трибуналом зам’яли.

Найбільш шанованою дідусем нагородою, після ордену Слави, була, оспівана у відомій пісні, «медаль за город Будапешт», бо, як уже казав, бої за це місто точилися найлютіші. І от, уже після війни, трапилося з цією медаллю таке лихо: моя маленька матуся, коли зоставалася вдома сама, гралася з тими медалями, бо інших іграшок в її повоєнному дитинстві майже не було.

І одного разу, кругла, металева частина цієї медалі, зненацька відірвалася від планки, і кудись закотилася, так що матуся знайти її не змогла. Для дідуся це була справжня трагедія, і цілих 20 років він носив на костюмі пусту планку від медалі. Матуся моя за цей час вийшла заміж, народився я, і мабуть у такому самому віці, як була вона, коли загубила медаль, приїхав на гостину до дідуся з бабусею.

У дідуся, за хатою, була невеличка кузня, в якій багато років був різний металевий мотлох, який мене, як хлопчика, звичайно, вабив до себе. І ось, порпаючись у цьому мотлоху, я раптом знайшов ту саму медальку, яку за 20 років до того загубила моя мама. Не розуміючи цінності знахідки, я приніс показати її бабусі, а та відразу покликала дідуся. Дідусь підскочив до мене як хижий вовк, і просто вирвав медаль у мене з руки. Я злякався і обурився, та трохи не заплакав. А дідусь, нічого не сказавши, побіг до своєї кімнати. Так, через 20 років, я віднайшов дідусеві медаль, яку загубила колись, у своєму дитинстві, моя мати.

Дідусь помер у 1992 році. А всі його медалі тепер зберігаються у мене.

Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода