Ви можете прослухати цей текст, ми озвучили його за допомогою штучного інтелекту:
ЗАПОРІЖЖЯ – В умовах повномасштабної війни в Україні зростає кількість людей з інвалідністю. У червні 2025 року таких осіб налічували 3,4 мільйона. Чимала частка з них – це ветерани російсько-української війни, які повертаються до цивільного життя і відповідно потребують доступності у місцях, де живуть уже зараз.
Приліт міни розділив його життя на «до» і «після»...
Моя дружина – це мої руки і ногиЮрій Улітенко
Юрій Улітенко воював на Запоріжжі у лавах 65-ї бригади. Восени 2022 року отримав поранення під Оріховим. Рік лікування і реабілітації – і повернення додому. У чотири стіни...
Попри те, що мешкає на першому поверсі, вийти з будинку для Юрія і його близьких – це виклик. Після поранення ветеран не може самостійно пересуватися.
«Моя дружина – це мої руки і ноги», – каже він.
На запитання: «А як на прогулянку виходите?» відповідає так:
Підтримка ветеранів, які повернулися, так само на часі, як і підтримка фронтуПоліна Бурсова
«Ніяк. Тільки якщо приїздив брат дружини. Він у Києві працює. Це раз на місяць. Раз на місяць я виходив на вулицю. Буквально години на дві. Не більше. А тепер буду частіше виходити...».
Юрій з дружиною Вікторією цього дня випробували встановлений у їхньому будинку підйомник.
Протестували його разом з представниками місцевого благодійного фонду «Рубікон волі», який під час спеціального збору акумулював кошти на встановлення таких підйомників для запорізьких ветеранів.
Під’їзди не підлаштовані під те, що була можливість людині заїхати на кріслі колісномуПоліна Бурсова
«Цей проєкт з’явився, коли ми зрозуміли, що підтримка ветеранів, які повернулися, так само на часі, як і підтримка фронту. Ветеранам, коли повертаються, потрібно знати, що їм є куди повернутися і що про них будуть піклуватися, що вони не повертаються кудись, де їм кажуть: «Наведіть лад» тощо, що про них є кому попіклуватись», – розповідає представниця фонду «Рубікон волі» Поліна Бурсова.
Наразі фонд має ще 7 звернень від ветеранів та їхніх родин щодо встановлення підйомників. Та загалом число тих, хто потребує такої допомоги – понад 20 осіб. Такі цифри «Рубікон волі» отримав від міської влади Запоріжжя.
У фонді кажуть: кожен випадок зі встановлення підйомника індивідуальний і потребує окремого проєкту, та у більшості – проблеми, з якими доводиться стикатися під час проєктування і монтажу, дуже схожі.
«Найскладніше – це те, що самі під’їзди не підлаштовані під те, що була можливість людині заїхати на кріслі колісному. Наприклад, де другий наш підйомник стоїть, треба було розширювати, переносити двері для того, щоб людина на кріслі колісному могла заїхати на першу частину, де пластикові двері, потім заїхати через металеві двері», – каже представниця фонду Поліна Бурсова.
Історична спадщина
Схожа ситуація і у будинку, де мешкає Юрій. Дев'ятиповерхова панелька. Сотні тисяч таких – по всіх великих містах України. За радянської доби їх масово зводили за типовими проєктами.
І в часи, коли їх будували, поняття інклюзивності та доступності було відсутнє як таке, каже історик і дослідник містобудування з Запоріжжя Павло Кравчук. За його даними, на території України після завершення Другої світової війни проживали приблизно пів мільйона людей, які отримали інвалідність внаслідок війни.
Архітектори всі розуміли, що таке війнаПавло Кравчук
«У Радянському Союзі досягненням максимальним було те, що людям з інвалідністю дозволили тримати гаражі на прибудинковій території. Це максимальне досягнення радянської інклюзії», – каже експерт.
При цьому частина архітекторів, які займались розбудовою повоєнних міст, зокрема Запоріжжя, і самі були ветеранами.
«Архітектор Садрі Шарафутдінов, автор 71-ї школи (розташована поряд з центральним, Соборним проспектом міста, школа відкрилась у 1954 році – ред.) був без ока. Спроєктував дві школи – на трансформаторному селищі і 71-шу. Особа з інвалідністю внаслідок війни. Архітектор Зайцев Леонід – теж учасник війни, займався забудовою старої частини міста. Працював разом із теж учасником війни Ді-Паоло Олександром. Архітектори всі розуміли, що таке війна, які жахи вона несе. Але питання інклюзивності не стояло. Вони проєктували так не тому, що не мислили широко – вони створювали умови міського середовища, відповідно до соціально-культурних стандартів, які існували тоді», – ділиться Кравчук.
За невидимістю людей з інвалідністю в той період стояли і політичні мотиви. Радянська влада намагалась цілеспрямовано прибрати їх з будь-якого публічного простору, в тому числі і міського, запевняє історик:
«Демобілізовані і люди з інвалідністю розглядались як неблагонадійний елемент. Спеціальні орієнтування надходили по лінії Міністерства державної безпеки для того, щоб вивчати невдоволення серед демобілізованих. По лінії цензури заборонялося не лише у офіційному просторі газет, книжок, телебачення розміщувати світлини, кадри людей з інвалідністю, а й подібні фото вилучались з особистої кореспонденції. На це були спеціальні вказівки органу цензури. Видимість цих таких людей існувала лише на базарах або місцях, де жебракували. Артелі для осіб з інвалідністю теж не були дуже видимими».
Це також був один з факторів, який впливав на те, чи враховувались потреби в доступності для людей з інвалідністю при житловому будівництві у ХХ столітті.
Відповідно зробити доступними масово зведені тоді багатоквартирні будинки, зазначає дослідник, досить складно. А в деяких випадках, коли це історичні чи архітектурні пам’ятки, каже Павло Кравчук, то й взагалі неможливо, адже вони мають охоронний статус і не підлягають перебудові.
«У старе будівництво, звісно, будуть додаватися пандуси, влаштовуватись елементи безбар’єрності, але ці споруди загалом інклюзивними не зробиш. Якщо ми з вже існуючими будівлями, їх об'ємно-планувальною структурою особливо нічого зробити не можемо, то з благоустроєм вже зараз можна працювати. Це і бордюри, і тактильна плитка, та інші елементи, що сприяють нормальній організації міського простору», – каже Павло Кравчук.
Пристосування міського простору
Прикладом подібного благоустрою може бути відкритий у травні 2025 року інклюзивний перехід центральною артерією столиці України – Хрещатиком. Він дублює підземний.
До відкриття наземного інклюзивного переходу людині з інвалідністю, яка не може скористатись підземним, потрібно було близько 20 хвилин, аби перетнути Хрещатик, зазначає відомий активіст, ветеран російсько-української війни Олег Симороз, що через отримані поранення пересувається на протезах.
Після обговорення з архітекторами, урбаністами та комунальниками міста обрали маршрутМикита Плясов
«Останній раз рік тому ми йшли біля Майдану і захотіли потрапити на іншу сторону вулиці Хрещатик. Це рішення було реалізоване за 25 хвилин і крюком через перехід біля ЦУМу. У людини зі здоровими ногами це забирає 2 хвилини... Нарешті можна буде перейти дорогу біля метро «Хрещатик», ще сподіваюсь, що домучать метро «Університет». Але проблема залишається глобальною – це те, що до цього метро на кріслі колісному досі не доїдеш громадським транспортом… Ну і, власне, не вийдеш навіть із дому, якщо мешкаєш в радянському житловому фонді…», – так у соцмережах відгукнувся активіст на відкриття регульованого безбар’єрного переходу.
Наразі у великих українських містах намагаються створити і комплексні рішення, які б зробили їх ключові вулиці доступнішими для ветеранів, та і загалом всіх людей, з інвалідністю.
Так, наприклад, у серпні 2025 року запрацював інклюзивний маршрут центром Рівного. Його збудували коштами благодійників.
«Після обговорення з архітекторами, урбаністами та комунальниками міста обрали саме цей маршрут. Він охоплює основні точки тяжіння центру Рівного. ЦНАП – для доступності отримання державних послуг. ОВА – для прийомів та зустрічей. Найбільший торговельний центр «Злата Плаза» – місце шопінгу та розваг. Бізнес-коворкінг – для можливостей розвитку. Також маршрут зробив доступним маршрути до двох театрів, храму та інших установ», – пояснює засновник благодійного фонду «Корабель допомоги» Микита Плясов, який став ініціатором створення інклюзивного маршруту і залучив для його розбудови донорів.
Наразі інклюзивний маршрут Рівним становить 1,5 кілометра. Його планують розбудувати до 8 кілометрів центром міста.
Забобони самі собою є великою перешкодоюМаріанна Смбатян
Під час реконструкції вулиць, якими пролягає маршрут, як розповіли у фонді «Корабель допомоги», були зроблені плавні пониження, тактильна навігація шляхом розподілу мощення вулиць на різні функціональні зони, зроблені безпечні припідняті пішохідні переходи, що знижує швидкість руху транспорту на відповідних ділянках, створені окремі зони для паркування людей з інвалідністю тощо.
«Ми розширили пішохідні зони, понизили бордюри, облаштували підвищені переходи та замінили покриття на сучасне. Проклали 3000 м² нової бруківки, вивезли 1000 тонн сміття й старого асфальту, підняли 33 люки, замінили 400 бордюрів. Підготували 14 клумб, 22 лунки для дерев і виклали тактильною плиткою 17 пішохідних переходів», – більш детально пояснює Микита Плясов.
Роботи зі створення інклюзивних маршрутів цього року почались ще в низці великих міст України. Так, у Дніпрі такий маршрут планується центром міста від площі Соборної через проспект Дмитра Яворницького до залізничного вокзалу.
Розробка інклюзивного маршруту триває і в Одесі. Як зазначає радник міського голови міста Олексій Морозов, в цьому місті маршрут охопить не лише центр Одеси, а й узбережжя і туристичні точки міста.
Втім, доступність вулиць і безпосередніх місць проживання ветеранів, людей з інвалідністю – це лише одна з багатьох компонентів зі створення інклюзивного середовища в українських містах.
Перший крок до змін
Та аби відбулися відповідні зміни, з’явилось інклюзивне середовище в українських містах, потрібні зміни у суспільній свідомості українців, по-перше, усвідомлення наявних проблем з доступністю, каже засновниця інклюзивного театру, запорізька мисткиня і активістка Маріанна Смбатян. Вона зазначає, що доступність – це не лише про людей з інвалідністю, а й про мам з малими дітьми у візочках, людей похилого віку.
Люди не знають, що таке – людина у візкуМаріанна Смбатян
Мисткиня під час повномасштабної війни провела соціальний експеримент у Запоріжжі. Вийшла з учасниками своєї інклюзивної трупи на вулиці міста, запропонувала перехожими сісти у візок і разом з нею проїхатися центром міста. Результати експерименту знімали на камеру та оприлюднили у соцмережах у серії відео під назвою «ДоступНІсть».
«Перша спроба показала, наскільки все складно. Ми підходили, пояснювали, що це соціальний проєкт, експеримент, і питали, чи погодяться вони у парку, де все майже доступно, проїхатися буквально 5-10 хвилин хоча б. Люди відмовлялись. На запитання: «Чому?» відповідали: «А раптом ми сядемо у візок – і з нами щось трапиться». Забобони. Ось ці забобони самі собою є великою перешкодою. Ми опитали 17 людей, і з них тільки один хлопець ледь погодився спробувати. Я теж побачила в його очах страх. Наскільки люди не знають, що таке – людина у візку», – ділиться Маріанна Смбатян про те, якими були перші результати експерименту.
Ми живемо в такий час, коли чимало тепер має інвалідність через війну. Насамперед військові, але не тільки вониМаріанна Смбатян
Каже: первинно планувала запросити проїхатися містом на візку звичайних жителів, а згодом й місцевих активістів та представників міської влади.
«Якщо говорити про людей, які сідали, то зазвичай були ті, хто з самого початку був готовий до цього. Їм було цікаво. Люди навколо реагували по-різному. Ми їздили з одним хлопцем. І був момент, я ледве не розплакалась від чуйності. Йшли ремонтні роботи. Ми проїжджаємо: я і позаду він. Йдуть стоки, а їх проїжджати доволі складно. І я відчуваю, що хтось підхопив мій візок ззаду і допоміг проїхати. Хтось просто з ремонтників побачив, що ми їдемо, і мені, і цьому хлопцеві допоміг. Було дуже приємно», – розповідає Маріанна Смбатян.
Наголошує: потрібно озвучувати і порушувати наявні проблеми з доступністю вже зараз, аби потім не було запізно. Мисткиня каже, що стимулюють її це робити в умовах війни оповіді рідних про те, як після Другої світової люди з інвалідністю, отриманою через війну, опинились невидимими назагал, наодинці зі своїми проблемами.
«Я розумію, багато людей з інвалідністю виїхало з країни. Але, на жаль, ми живемо в такий час, коли чимало тепер має інвалідність через війну. Насамперед військові, але не тільки вони. І дуже не хочеться, щоб було, як мама каже, що їй бабуся розповідала, як було після Другої світової, коли військові просто з обрізаними ногами на цих теліжках їздили і нічого не могли робити – вони просто не виїжджали з дому. Я не хочу, щоб подібне було в наш час, тому ці питання треба порушувати, висвітлювати. Люди не будуть нічого робити, поки будуть вважати, що все ок», – наголошує Маріанна Смбатян.
Станом на вересень 2025 року, за даними заступника міністра у справах ветеранів Руслана Приходька, в Україні налічується понад 130 тисяч ветеранів з інвалідністю внаслідок війни.
Форум