Проєкт Радіо Свобода «Донбас Реалії» поспілкувався з молодими людьми, які виїхали з окупованого Донецька. Хтось встиг виїхати ще напередодні повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року, а комусь довелось пройти справжні випробування, щоб вирватися з окупації.
У цій статті історія Марії. Їй 20. Вона народилася і виросла в Донецьку. Після виїзду з окупації наприкінці 2023-го оселилася в Харкові. Ось що вона розповіла:
ВТЕЧА З ОКУПАЦІЇ
Я спочатку думала, що мені неможливо виїхати через те, що я не мала українського паспорту, диплому або хоча б атестату шкільного. Але коли дізналась, що я можу виїхати без документів, попри те, що було дуже страшно через Росію виїжджати, і що доведеться спілкуватися з російськими військовими на пропускних пунктах, а я тоді знала, як, наприклад, виїжджають люди з Маріуполя, через що вони проходять, і було страшно, але я розуміла, що якщо це єдина моя можливість виїхати, бо через Європу мене не пустять із «деенерівським» або російським паспортом, то треба нею скористатися, бо інакше я просто збожеволію.
Виїзд був дуже нервовим, я дуже боялася співбесіди з росіянами. Я почистила телефони, зробила собі фейкові акаунти, але я розуміла, що вони можуть не купитися на це. Вони можуть це кудись там відправити, перевірити, і якщо вони це зроблять, вони багато чого знайдуть. Так, і я розуміла, що в мене є велика вірогідність опинитися на підвалі і в мене майже так і вийшло.
Я планувала збрехати, що я їду до подружки в Бєлгород, але як тільки я дізналася, що вони питають адресу, ім'я, номер телефону, коротше, інформацію про людину, я зрозуміла, що ні, не вийде збрехати, бо нема у мене подружки в Бєлгороді. Треба казати, як є.
Я сіла, даю їм документи, даю техніку. Вони там її починають дивитися. Такі: «Куда едешь?». На Колотилівку. У нього очі по п'ять копійок, і він такий: «А зачем тебе на Колотиловку? А что ты там забыла? А почему не в Россию едешь?». Кажу, що от у мене ситуація в родині така не дуже хороша сталася. Їду до родичів. Він такий: «Ну, я понял, что у тебя ситуация такая. А почему в Украину? А ти знаешь, что тебя на украинском языке заставят разговаривать?»
Він намагався мене якимись абсурдними виразами залякати. Сказати мені, що мене не пустять без документів. Тебе назад відправлять до нас. Що ти будеш робити? Ти хоч українську знаєш? І все таке. Коротше, вони намагалися мене залякати і переконати виїхати в Росію.
Хвилин 15 отак мене мурижили. Потім намагалися залякати мене тим, що: «Давай ми у тебе телефончик на експертизу візьмемо». Запитую у них: «А я що, я якась підозріла? Я ж, мабуть, розповіла все. Я нічого поганого не роблю, я просто хочу виїхати». «Та ні, ти не підозріла. Ну знаєш, на всякий випадок». І отак от ще пару хвилин така була розмова, поки, я не знаю, їм чи то набридло, чи то вони просто пожаліли мене і відпустили. Наостанок запитали, чи є у мене там хлопець, чи хтось із родичів чоловічої статі в армії українській. Я кажу: «Та ні, немає. Я до тітки їду». Я якби їхала не до тітки, але...
Це перше відсвятковане Різдво в моєму житті. За пару годин назбирали колядками 13 тисяч на ЗСУ. І я дуже цим пишаюся.
РЕАЛІЇ ОКУПАЦІЇ
Коли стався Майдан, я вперше взагалі почула від рідних про Росію. До цього я не знала, що є така країна, бо в мене там не було родичів, ми туди не їздили. У мене мама постійно дивилася серіал «Моя прекрасна няня». Вона його дуже любила, і ми дивилися його разом. І не дивлячись на те, що ти знаєш там всяких Баскових, Кіркорових, але ти не усвідомлюєш, коли ти маленький, що вони там десь у Росії. Ти знаєш, що Москва – це місто, а де це місто розташоване – гадки немає. Москва – це якась окрема країна, в уявленні маленької мене.
А тут, коли стається Майдан, я вперше дізнаюсь про Росію. Я часто чула від дорослих, що на нас «напала Україна», і це Україна якась погана і все таке. Але я завжди чомусь ставилася до цього скептично...
Є відчуття, що в мене просто вкрали моє нормальне дорослішання, що я багато часу просто втратила. Я пам'ятаю, скільки людей було в Донецьку, скільки подій, скільки гуртків я там відвідувала. І ти розумієш, що ти це втратив, у тебе цього немає.
Не кажучи вже про освіту. Про яку якісну освіту можна говорити? От я вчилася в художньому коледжі на графічного дизайнера, і в нас пари виглядали так: стоять оці квадратні старі комп'ютери, які ледь тягнуть той самий фотошоп. Сидить викладач, і ми сидимо отак от купкою навколо нього, намагаємось втиснутись, і дивимося, як користуватися програмою.
У мене є досить абсурдна історія. Я була в косплей-спілці у Донецьку. Попрои те, що місто було окуповане, у нас все одно молодь намагалася якось знаходити собі розваги. Так, у нас був наш такий комікон, він «Терікон» називався. Я була його учасницею, я була в косплей-команді. І от якось я фотографувала свою подругу.
Це був косплей на російську гру «Бесконечное лето» про анімешних дівчат-піонерок. І от ми йдемо на «Донбас-Арену» фотографувати дівчину, одягнену як піонерка. Нам була потрібна локація, яка виглядає як поле. А на «Донбас-Арені» такі зарослі, що, ну, підходить. І ми там її фотографували. Тобто це абсурд — використовувати «Донбас-Арену» як локацію, яка має показувати Радянський Союз.
Якось в Донецьк приїздив Лєпс із таким великим концертом, який в центрі міста на площі Леніна організовували. На цей концерт просто з’їхалося все місто і все, що було поряд. Я пам’ятаю, якось знайшла на ютубі відео, де опитували людей, які приходили на подібні концерти. І там стояли підлітки, хлопці, розповідали, що вау, як це класно, я бачив цей концерт, краще нічого в житті не бачив.
А ти розумієш, що вони не бачили, бо вони не пам’ятають, бо скільки їм там років — 15? Вони не пам’ятають, як виглядав Донецьк раніше. Я і сама погано це пам’ятаю. У мене є якісь яскраві спогади, але вони такі, уривками, і так, якщо просто сидіти, складно щось пригадати.
І от воно так і працює. Якщо людина особливо не замислюється про те, в яких обставинах вона перебуває, вона починає вірити в те, що їй розповідають.
Це як з тим «відновленням» Маріуполя, коли постійно показують якісь новобудови, класні школи з лабораторіями сучасними для вивчення хімії, біології. А потім ти бачиш Маріуполь, бачиш, в якому він стані. А той же Донецьк. Вони там скільки вже будують цей водоканал? В Донецьку досі вода подається пару годин на день, раз на декілька днів, і люди досі баклажками збирають воду в коридорах.
НОВЕ ЖИТТЯ
Я не знаю, що таке життя без комендантської години. Коли стався 14-й рік, у нас з’явилася комендантська година, ну і зараз я виїхала — війна, і теж комендантська година. Але, принаймні, тут мені не лячно ходити ввечері, навіть повністю вийти пізно кудись у магазин.
Я пам’ятаю, як вперше потрапила в сучасний кінотеатр у Франківську. Я сиділа і просто так кайфувала. Це зручні крісла, сучасний великий екран, звук. Без реклами казино у тебе на екрані або ставок на спорт. Бо у нас в кінотеатрах просто скачували з інтернету фільми і крутили їх там за 100–200 рублів.
І це був перший фільм за довгий-довгий час, який я почула українською мовою. Я сиджу і просто вау. А це ще був вечірній сеанс, і я десь у половині одинадцятої виходжу з кінотеатру і така: вау. І мене зараз ніхто не повезе в поліцію.
Коли я була в Донецьку, я була максимально зашугана, і це проявлялося і в одязі, і в поведінці. Мені було лячно навіть зайти кудись у кав’ярню, замовити собі каву. А минув після цього рік по факту. Я от хочу залишити в своєму минулому житті саме цю зашуганість, боязливість.
Я відчуваю, що після виїзду мені стало легше, і я, як особистість, нарешті наближаюсь до того, якою людиною мені хочеться бути. А мені хочеться бути людиною, яка впевнена у своїх діях, яка небайдужа, яка готова докладати зусиль, допомагати, дізнаватися нове, чогось досягати. А для цього впевненість дуже потрібна. Тому я вчуся зараз це все робити, і виїзд цьому дуже допоміг, бо я опинилася в зовсім іншому оточенні людей, менталітеті, який мене надихає.
ЩО ТАКЕ ОКУПАЦІЯ
Про окупацію часто розпитують, бо ця розмова сама по собі випливає. Коли ти пояснюєш такі прості речі, як «А у мене нема освіти, я ніде не навчаюся, бо я не можу», у людей постає питання: «А що так? А чому?». І ти починаєш розповідати ситуацію, люди сидять такі: «Ого! Ти це тільки рік тому виїхала? Ого! А як так сталося?»
Якщо уявляти Донецьк як образ якоїсь людини, мені чомусь спочатку хотілося сказати, що Донецьк до 2014 року для мене – це якийсь успішний молодий бізнесмен. Але потім я подумала: ні, це, скоріше, така людина, яка дуже важко і багато працювала, в якийсь момент досягла успіху, піднялася, а потім отак просто різко все втратила. І частково по своїй провині, частково ні. І зараз ця людина просто загублена і не розуміє: чи так має бути, чи щось все ж таки пішло не так.
Форум