Як армія УНР звільняла Донбас

У березні-квітні 1918 року слов’янська група армії УНР за три тижні звільнила Донбас від російсько-більшовицьких військ. Операцією командував генерал-хорунжий Володимир Сікевич, який залишив про неї докладні мемуари. Як армії УНР вдалося за три тижні вибити більшовиків із міст Донбасу? Як сприймали Сікевича і вояків УНР жителі регіону? І чому сьогодні українськість Донбасу частиною його жителів ставиться під сумнів? Про це в ефірі Радіо Донбас.Реалії говорили видавець, керівник проекту і упорядник книги «1918. Донецький бліцкриг» Олексій Бешуля та історик, консультант із видання цієї книжки Ігор Бондаренко.

– Олексію, звідки взялася ідея видати таку книгу? Чому ця книга з’явилася тільки зараз?

Олексій Бешуля: Вони видавалися, це було 5-6 книжечок, в Канаді з 1941 по 1951 роки. В Україні вони не перевидавалися до цього часу, так склалась історія. Мабуть, нікому не була дуже цікава ця тема, ніхто не хотів цим займатися. Все ж таки генерал Сікевич не був настільки відомою людиною в українській історії та історіографії. Тому, можливо, для книговидавців це комерційно не вигідно.

Але я спробував цей експеримент. Книжка продається, все чудово.

– Що вас, як видавця, найбільше вразило у цих мемуарах? Чи було щось несподіванкою, відкриттям?

Олексій Бешуля: Взагалі ця книжка – одна велика пригода. Спочатку я знайшов ці мемуари, потім з огляду на те, що ще не пройшло 70 років з його смерті, треба було знайти його нащадків, я знайшов правнучку, яка живе у Львові, і з нею ми домовилися про видання цієї книжки. Потім був довгий період, поки я шукав фінансування.

Що у ній такого цікавого, насправді, це не класичні мемуари, де все сухо. Вона написана поетичною мовою, з елементами українського сентименталізму, з розмовами з його вояками, він намагається передати їхні життєві історії. Часом, у нього є якісь епізоди, які він вставляв, де хочеться пустити сентиментальну сльозу.

– А про що книжка?

Олексій Бешуля: Про його шлях із 1917 року, з часу, як він вступив на службу до армії УНР і до останніх боїв на Донбасі, саме цей проміжок.

​– Ігорю, розкажіть про постать Володимира Сікевича. І чому так мало знають про людину, яка так вплинула на перебіг історії?

Ігор Бондаренко: За декілька днів ми будемо відзначати вже 27 років нашої незалежної держави. Але за цей час, як на мене, історія в Україні як наука, як предмет, ще не стала державоцентричною, національноцентричною.

Так сталося, що довгий час ми перебували у полоні різноманітних міфів, які досі існують: радянські міфи, імперські, навіть українські міфи.

Те, що ми пройшли й проходимо зараз за період нашого історичного розвитку, не кожна нація може все пережити.

Стосовно постаті Сікевича і взагалі, чому саме так, у багатьох може виникнути подив, що ми пишемо про український Донбас. Хоча останнім часом це культивувалося, особливо з 1990-х років, що Донбас якийсь окремий, інший. У передмові впорядник цієї книжки пише, що Донбас – це Україна, справжня Україна.

– Там є така фраза, що важко собі уявити більш український регіон, ніж Донбас.

Ігор Бондаренко: Так і є. І як історик я можу сказати, що значна кількість вихідців саме з того краю, були героями, рушійною силою державотворчих змагань.

Про Сікевича мало хто знає, але ще можна називати декілька різноманітних прізвищ.

Основна візія цих спогадів – те, що Україна є єдиним цілим, попри такий історичний розвиток. Історія склалася саме так, є різноманітні сторінки.

Це спогади людини, яка серцем пропустила усі події, які відбувалися протягом 1917–1918 років. Такі постаті, як Сікевич, були рушійною силою тодішньою української революції, а українці були дійсно близькими до утворення власної держави. Історичні обставини склалися інакше, але це не історія наших поразок, це історія наших перемог.

Читайте більше: Досвід перемоги: як армія УНР звільняла Донбас від російсько-більшовицького війська

– Ось як Володимир Сікевич описує, як його зустрічали місцеві мешканці та вояків армії УНР:

«Рано наша кіннота подала сигнал до збору, і 21 квітня вирушила по великій дорозі здобувати козацьку славу. Я поїхав за військом автом зараз же за кіннотою. Близько полудня ми прийшли до Краматорівки. Робітники як не з любов’ю, то зі страху нової влади, стрінули нас із хлібом і сіллю, і піднесли кінноті український прапор з написом: «Нехай цей стяг буде благословенням робітників у боротьбі за незалежну, соборну Україну. Ми з вами!» Сотник Ляхович під’їхав до них, прийняв цей стяг і передав хорунжому і сказав: «Ми з гордістю приймаємо ваше благословення і будемо все робити, щоб ваше бажання виконати і щоб по цілій Українці скрізь заспівали радісну пісню: «Ще не вмерла Україна!» А це мусить бути, бо військо і робітництво, це непоборима сила. Слава вам і всім робітникам по цілій Україні, які є тої самої думки, що і ви».

Олексію, чи довіряти цьому опису, чи тут є якісь пропагандистські мотиви?

Олексій Бешуля: Я думаю, йому можна довіряти цілком. У цій книзі він згадує про те, що були мінімальні сутички, були партизани. Тоді вже відбувся переворот гетьмана Скоропадського, Українська держава – вже Гетьманщина, так само володіла цим регіоном, не було масового спротиву.

Повстання на київському «Арсеналі», яке придушував гайдамацький кіш Слобідської України, у більшості складався з вихідців зі Сходу. Останній український гарнізон, який здався на Сході, був Луганський. Без мінімальної підтримки місцевого населення він би не тримався.

– Олексію, три тижні вистачило, щоб звільнити територію Донбасу від російсько-більшовицьких військ. Як це вдалося зробити так швидко?

Олексій Бешуля: Відповідно до мемуарів, це вдалося зробити доволі просто. Тоді по суті армія УНР формально воювала не з червоною Росією, а з «Донецько-криворізькою республікою». Насправді, максимальний бій відбувався не більше двох діб. У них була нормальна військова структура, багато військових частин. Але вони дуже швидко здавались. У більшості своїй, вони думали, що зараз вони дадуть перший залп і далі ніхто не піде.

Основні бої – перший бій Барвінкове-Слов’янськ, потім був великий бій за Горлівку, за Дебальцеве, а далі вже були локальні сутички.

– Ігорю, ви викладали історію до окупації в Донецьку. Чи розповідали ви про Сікевича? Як ваші учні сприймали таку інформацію? Чи не вважалася вона їм дивною?

Ігор Бондаренко: Безпосередньо про пана Сікевича я не говорив, але вся моя діяльність, як історика, була присвячена україноцентризму. Я розпочав свою викладацьку діяльність у середині 1990-х років, минуло лише декілька років з набуття незалежності, був величезний конфлікт поколінь: усі знали різну історію.

У 2014 році я був на викладацьких курсах, на той час люди, які потім стали апологетами різноманітних міфів, на кшталт «Новоросії», рекламували нам різноманітну літературу з приводу того, що вони такі, а Київ їх не чує. Тоді широкий загал їх не сприймав. Тому що, на моє глибоке переконання, на тих територіях на сучасному етапі немає настільки потужного сепаратизму, а є окупація та колаборація.

Тому необхідно, щоб ця територія була звільнена від окупантів і потрібно мати стратегію для розвитку цдержави.

– Повернімося до постаті Сікевича. Як він сприймав регіон, чи були якісь нюанси, колорит цього регіону?

Олексій Бешуля: Для нього це був абсолютно звичайний український регіон, ніяких особливостей у жителів він не бачив. Наприклад, я читав багато мемуарів німецьких військових, які були на Донбасі у 1941–1943 роках, більшість з них писали, що це Україна.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:

​(Радіо Свобода опублікувало цей матеріал у рамках спецпроекту для жителів окупованої частини Донбасу)

НА ДОТИЧНУ ТЕМУ:

«Тотальна українізація почнеться зі Сходу» – Анжеліка Рудницька

Мене вразила «українськість» – етнолог про 1920-і роки на Донеччині

Потужна мережа ОУН діяла на Донбасі в роки Другої світової – історик

Історія багатійки Алчевської та її українського Донбасу в Російській імперії

Родина з Луганщини створює мультики для малят українською мовою