Село Передільське розташоване у Станично-Луганському районі Луганської області. До лінії розмежування – трохи менше ніж п’ять кілометрів. До Передільської сільської ради входять села Геївка і Старий Айдар, де через постійні обстріли залишилося кілька десятків людей. Село Весела Гора, що за десять кілометрів від Передільського, – непідконтрольне Києву.
У Передільському живе менш ніж тисяча людей. Через бойові дії в населеному пункті постраждало 65 будівель, з них 7 зруйновані повністю.
Нині у селі встановлюють дитячі майданчики, висаджують парк, ремонтують дороги і дах будинку культури та мріють про вуличне освітлення, роботу для селян і мир.
Порожній ставок і автобус, якого немає
Якщо подивитися на карту Луганської області, Передільське розташоване вздовж річки Айдар та поруч із трьома ставками, що мають вигляд блакитних округлих плям.
Це охолоджувальні ставки Луганської теплоелектростанції, що стоїть поруч із Щастям. До нього – трохи менше ніж десять кілометрів.
Колись ці водойми постійно обговорювали численні рибалки-любителі на інтернет-форумах: хто і скільки наловив судаків, окунів чи коропів.
Нині, зважаючи на те, що електростанція працює не на повну потужність, у третьому ставку води немає. Натомість – посередині залишилась неглибока калюжа, а на місці води ростуть кущі та крутяться змії.
На протилежному березі водойми видніється Старий Айдар і храм архангела Михайла. Тепер роздивитися його можна лише здалеку – в’їзд до села обмежений.
Дістатися до Передільського можна через Щастя, куди двічі на день їздить автобус із Лисичанська. Автостанції у Щасті немає, як і рейсового автобуса до Передільського. Кілька разів на тиждень туди ходить «соціальний транспорт» – лише за попереднім записом. Йти пішки до Передільського близько години.
До війни автобуси до Передільського їздили шість разів на добу.
«Неймовірне село» Луганщини
Село Передільське цього року стало єдиним населеним пунктом Луганської області, що ввійшло до півфіналу конкурсу «Неймовірні села України-2018», який щороку влаштовує сайт «Агропортал». Передільське опинилося у двадцятці найкращих серед 125 заявок.
Тетяна Твердохліб, секретар Передільської сільської ради, із сумом каже, що до фіналу село не вийшло, але проект, який був вказаний у бізнес-плані, тут все ж реалізують.
Сільська рада вже восени планує відкрити поруч із будинком культури «парк закоханих». Так тут сподіваються зацікавити молодь.
У Передільському є поштове відділення, будинок культури, дитячий садок, загальноосвітня школа I–III ступенів і фельдшерсько-акушерський пункт.
Найамбітніший план на цей рік – встановити освітлення центральної площі ліхтарями на сонячних батареях.
Дитячий майданчик і зелений туризм
Перед сільською радою Управління верховного комісара ООН у справах біженців минулого року встановило дитячий майданчик, а в будинку культури обладнали кімнату для занять фітнесом. Ці проекти реалізували разом з громадою та сільською радою: міжнародна організація дала устаткування, а сільська рада зробила у приміщенні ремонт.
«Це все спільна праця, ми до цього готові. Люди беруться за роботу, коли треба допомогти – все село приходить», – розповідає Тетяна Твердохліб.
У будинку культури, де нині готуються до шкільного випускного вечора, ремонтують дах за рахунок обласного бюджету. 11-й клас цього року у Передільському закінчують шестеро учнів. Всього у школі – 60 дітей.
Тетяна Твердохліб розповідає, що в селі, незважаючи складну ситуацію, постійно відзначають свята, проводять концерти. Із останніх – День захисту дітей, де зібралося понад 50 найменших жителів села.
Подивитися на свято прийшли навіть представники ОБСЄ – у бронежилетах і касках спостерігали, як танцюють передільські діти.
«Ми хочемо показати людям, що не треба опускати руки, незважаючи на важкий стан. Там, де є підприємства, легко зробити село неймовірним, а коли немає нічого і війна за п’ять кілометрів – це дуже важко. Але ми все одно працюємо», – каже Твердохліб.
Свою кар’єру вона починала з дитячої лікарні у Луганську, а потім вступила на педагогічний факультет і вирішила змінити професію.
Планів на розвиток села у сільської ради багато.
«Ми мріємо про зелений сільський туризм. Всі дуже хочуть виїхати у місто, а я хочу, щоб люди з міста хотіли приїжджати до нас», – замріяно каже Твердохліб.
Книжки Авакова і клумби проти обстрілів
У будинку культури працюють гуртки для дітей і дорослих, народний музей і бібліотека. На сходах весь рік стоять квіти.
Бібліотекарка Надія Царьова признається, що найпопулярніші книжки серед читачів – жіночі романи.
Надходження нових книжок, каже Царьова, почалося лише в останні кілька років. Тиждень тому отримали нову партію. Із усіх лише дві російською мовою, решта – українською.
На окремій полиці стоять книжки Анастасії Мельниченко «Я не боюсь сказати», «Інтернат» Сергія Жадана, твори Любка Дереша поруч із виданням «Ленін з нами?» міністра внутрішніх справ Арсена Авакова.
Поруч із сільською радою у 2014 році висадили клумби – щоб зняти нервове напруження. Зараз село не потрапляє під обстріли, хоча їх тут часто чують.
Директор будинку культури Наталія Токарьова запевняє, що у селі зараз тихо, але кілька тижнів тому із Сєвєродонецька відмовилися привозити дитячий спектакль – побоялися.
Наталія у найгарячіші часи із села не виїжджала. Від обстрілів ховалася біля стіни в коридорі.
«Дуже страшно було, але терпіли, ховалися. Були думки поїхати, але тут у мене батько, моя улюблена робота», – пояснює Токарьова.
Полуничний бізнес
У Передільську і навколо нього – жодного підприємства. Секретар сільської ради Тетяна Твердохліб каже, що до початку війни у селі та поруч розвивалось сільське господарство – землі орендували підприємці. Але від 2014 справи змінились – поля замінували, і кілька років доступу до них не було. Тепер знову з’явився фермер, який створив 20 робочих місць, і земля поступово почала працювати – спеціальні служби її розміновують.
У Передільському живе близько тисячі мешканців, з них офіційно працевлаштовані – шістдесят. Решта – пенсіонери та діти, а також ті, хто займається сільським господарством.
Тут вирощують городину чи худобу. Раніше популярними були овочі, але тепер частіше на сільських городах можна побачити полуницю. Вона дорожча, тому її продавати вигідніше.
До окупації частини області селяни збували свій товар у Луганську. Звідси до обласного центру можна було дістатися за 40 хвилин. Іноді скупники приїжджали до села самі.
Тепер полуницю возять переважно до Щастя або Сєвєродонецька і лише ті, хто має власний транспорт.
Збір врожаю і танці
Олександр Кузьмін із дружиною Зінаїдою радісно зустрічає гостей на своєму подвір’ї, неначе чекав на нас ось уже кілька днів.
Стоїть неймовірна, хоч і післяобідня, червнева спека. Господар запрошує подивитися на його полуничну плантацію. Ягідний сезон завершується, хоча полуниці в густих кущах ще багато. Її вже не продають – залишили для себе на компот і варення.
«Ось моя плантація. На пенсію пішов, думав з вудкою сидіти, але не випадає, треба працювати», – розповідає Олександр.
Вирощувати полуницю, признається він, не просто. Її треба захищати від шкідників, полоти і весь час поливати. З останнім у Кузьміних тепер усе добре – господар здав бика і придбав систему «туман». Тепер городом не треба тягнути шланг, а земля автоматично зрошується легкими дрібними краплями, розстеляючи над кущами ледь помітну мжичку.
Але найважче у полуничній справі – зібрати врожай.
«Починаємо з 4-ї ранку і до 3-ї дня. Потім вантажимо на Станицю. Пекельна праця – спека, а ми збираємо», – каже Зінаїда Кузьміна і швидко у відерце збирає ягоди для гостей.
В останні роки конкуренція на ринку полуниці неабияк виросла – в селі її
вирощують у кожному другому господарстві. Для селян це можливість заробити.
Разом із Олександром та Зінаїдою живе Катерина Сергіївна, сестра господаря. Невисокого зросту, з хустиною на голові, вона жваво розповідає про Передільське.
«Село нічого таке було, але в 2014 було дуже страшно, вчитися немає де, всі повиїжджали. Онука живе в Луганську – як часто я її бачу? Там такі черги на пропусках, поки вистоїш, то дуба вріжеш!» – каже Зінаїда Сергіївна.
А потім запевняє: концерти і свята у Передільську нині веселі, а співають там добре.
«Молодь виїхала з села, бо танців немає! Коли ми працювали, танці були, а тепер живемо, як хтозна-хто», – жартує на прощання бабуся.
«Всі чомусь думають, що ми тут сепаратисти»
Про танці не згадує Наталя – власниця сільського магазину вживаного одягу. Вона сидить за шиттям, швидко погоджується на розмову.
Вона каже, що люди виїжджають, бо немає роботи. Сама вона працювала продавцем, а потім діти допомогли відкрити власний бізнес.
«Зараз усі так живуть – як-небудь. За останні чотири роки почуваємося нелюдьми, нікому не потрібними. Всі чомусь думають, що ми тут сепаратисти. Затисли нас. Постійно з паспортом треба ходити, боїшся кудись вийти», – каже Наталя.
Вона признається, що люди до її магазину заходять часто – на нові речі грошей не завжди вистачає.
Жінка скаржиться, що через свою підприємницьку діяльність не зможе отримати субсидію, а газ – надто дорогий.
«Дуже важко, особливо морально. Піти сухостою набрати зараз не можна – зупиняють. А на зиму треба закупити три машин дров», – скаржиться Наталія.
А на прощання додає, що люди у Передільському хочуть говорити російською.
«Мені неприємно, коли до чогось змушують. У школах дітям буде складно вчитися українською. Ми розуміємо і любимо її, носимо вишиванки, нормально до цього ставимось, ми тут не чорти», – каже жінка.
43 кози і поросята
Із дірки у зеленій хвіртці виглядає собача голова. Пес нестримно гавкає на чоловіка у чорних спортивних штанах та сорочці. Він приїхав велосипедом до будинку Чоботарьових за козячим молоком.
Подружжя завело кіз дев’ять років тому, коли захворів чоловік і люди порадили пити молоко. Зараз у господарстві їх 43.
«У нас війна, а за рахунок кізочок ми виживаємо. Бо іншої роботи немає. Продаємо молоко, сир, буває міняємося з людьми, бартером», – розповідає господиня Надія Чоботарьова.
Раніше кіз у родини було більше, але частину довелося продати – через подорожчання бензину почали більше витрачати на сінокіс.
А кілька місяців тому 28 козенят поміняли на холодильник – старий згорів.
Окрім кіз, у господарстві є ще свині і качки. Весь свій день Чоботарьова витрачає поруч із господарством.
Надія запрошує до загорожі, спочатку кличе Фейку, а потім виносить козеня Тотошу – воно народилося лише вчора і ледве стоїть на ногах.
Кози з цікавістю обступають господиню, яка їх неймовірно любить і запевняє, що всі вони – добрі.
«До війни ми почувалися нещасливими»
Надвечір Надія Чоботарьова випускає своїх кіз на поле, і вони одна за одною хутко перебігають сільську дорогу. Наймолодші біжать позаду.
Упродовж дня на передільських полях випасають також і корів. Чисті і вгодовані, вони ходять біля річки.
Наталія Токарьова разом із Тетяною Твердохліб запрошують на святкування дня села, у вересні. Передільське відзначатиме 160-річчя.
«До війни ми почувалися нещасливими. Постійно думали: чогось не вистачає, щось не так, могло б бути краще. Тоді ми навіть не уявляли, як помилялися», – кажуть жінки.
