П’ять населених пунктів за два місяці: Травневе, Гладосове, Верхньоторецьке (Донецької області) та Новоолександрівка й Катеринівка (Луганської області). Так, за даними штабу військової операції на сході України, силовики покращили «тактичне положення з метою поліпшення умов спостереження за противником і ведення оборонного вогню», й не більш того.
Катеринівка – невелике село поблизу КПВВ «Золоте», що на Луганщині. До війни тут мешкало майже півтисячі мешканців. Нині ж удвічі менше. Теоретично після боїв поблизу Золотого в 2014–15 роках село перейшло під контроль української сторони, проте на ділі було в так званій сірій зоні. Довгий час населений пункт планували взяти під фактичний контроль і відновити там українську юрисдикцію. Проте до цього руки дійшли лише у 2018 році.
Українські силовики таємно пробралися в ніч на Новий рік у населений пункт і тихо облаштували стрілецькі позиції – про це розповідають солдати, які зайняли оборону уже на околицях Катеринівки, майже впритул до окупованих Молодіжного та Первомайська.
По обіді в Катеринівці ні душі. Центр села порожній, лише поодинокі комини на будинках димлять. Єдиний магазин – і той зачинений, а на стіні висить оголошення: «Завтра, в 9 часов, будет выдаваться гуманитарная помощь. 1 набор на двор». Як ми зрозуміємо згодом – у магазин жителі села ходять через день, бо тоді хліб привозять, або ж коли видають їм допомогу.
Офіцер цивільно-військового співробітництва В’ячеслав Скоряк, приїхавши на місце, сконтактував із місцевим активом жінок, аби зібрати їх і дізнатися про актуальні проблеми села. Місцеві одразу скаржаться йому: автобуса немає, лікарі в сусідньому Гірському не хочуть їх приймати й направляють у Попасну, а вугілля дали таке, що практично не горить, одні відходи.
«Значить, перше: по автобусу, я завтра буду тут їздити, дівчатка, по автобусу я вам завтра доповім», – запевняє людей Скоряк.
Проте не усі питання підсильні одній людині, пізніше додає він. Тим часом Любов Горачова, місцева жителька, запрошує нас у свій дім, по дорозі розповідає про Катеринівку, вірніше, про останні чотири роки життя тут.
«Ні, нікуди я не їду. Куди ж я покину свою хату? Буду я вдома. Доньці вранці кажу: «Зібралася я вже їхати до вас», а вона каже: «Я Каті сказала, а Катя каже, що це треба, аби бабусю п’ять днів підряд бомбили, тоді вона тільки приїде. Але в цьому році не так часто бомблять. Оце мого діда загинув брат із 8-річним хлопчиком. Діда нічого, 70 років дідові було. А хлопчик, 8 років… Мамочко! І без ручки, і без глазіков», – по дорозі розповідає Горачова. Її чоловік не зміг пережити побачене – загибель брата та його онука, згодом і сам помер. Любов залишилася одна в своєму маєтку. До дітей не їде, бо, каже, все її життя тут, у Катеринівці.
Вздовж довгої вулиці ми ще довго йдемо й розмовляємо про різне, пізніше наближаємося до зеленого обдертого паркану, під ним лежить купа чорного каміння. Це те, що видала місцева шахта жителям для опалення власних домівок.
«Це ж не горить, це ж порода. Це все викинути на смітник», – тримаючи в руках брилу вугілля, каже Любов.
Обійстя Любові як для цих земель на вигляд – багате. Є свій колодязь, хлів. Дві хати й невеличка кухня над підвалом. Завжди готова вискочити й сховатися, каже вона.
«Кожен день не роздягаєшся, бо будуть стрілять», – згадує ранкову стрільбу на околицях села Любов.
Любов запрошує Радіо Свобода в гості, випити чашку теплого чаю. В домі жінка першим ділом поправляє вже ледь тліюче вугілля у пічці й береться нас пригощати тим, чим сама багата: на столі й хліб є, й сир домашній, і мед нам запропонувала.
«Давайте посмажу яйця», – сміється й жартома додає: «Завтра хліб привезуть в магазин, скажуть, бандерівка хлопців до себе завела», – сміється, але каже, що проблем через «гостей» у неї не буде. Каже, з села насправді майже ніхто не йшов на «ту сторону», в лави проросійських сил. Лише двох пригадала.
Чи змінилося щось після приходу українських військ у село? Жінка знизує плечима: для тутешніх тут все як і було раніше.
«Те, що було, – те і є. Хто куди ходить? Ніхто ж нікуди, окрім магазину через день. Пішли по хліб, і все. А хто ходили, чи військові, чи хто, звідки ми знаємо?» – каже вона.
Тим часом не під запис військові кажуть, що навмисне не ходять вулицями, аби не лякати цивільних. Мінімум техніки, зброї. А в селище довелося зайти, аби покращити свої позиції й відтягнути противника від більших населених пунктів, таких, як Золоте й Гірське, враховуючи, що проросійські сили й так не раз вдавалися до обстрілу й Попасної і навіть Врубівки, яка за більш ніж десяток кілометрів від лінії розмежування. Проте військові стоять на околицях села і не наражають цивільних на небезпеку, а ось російські сили таки підходять близько.
«Від нас – 1300, пряміше – 400. Ось це їхній ВОП (взводно-опорний пункт – ред.), від якого і по Сабіні туди ляпнули, звідки постійно валять. Сьогодні вночі, якщо на посту стоятимемо, вночі, по ідеї, буде видно виходи всього, яку будуть влаштовувати «дискотеку». Ось 100 метрів стежинка. Вночі підходять дуже близько», – каже військовий Ростислав.
Про те, що тут до противника дуже близько, свідчить і те, як не так давно проросійські сили підбили БРДМ (броньована розвідувально-дозорна машина). Там і загинула 23-річна медик Сабіна Галицька.
Попри те, що поблизу у будь-яку хвилину можуть розгорнутися бойові дії, Любов Горачова, яка живе у Катеринівці понад 30 років, таких перспектив не лякається. Жінка продовжує жити у селі, як і сотні її односельчан, із надією: «Щоб не стріляли. Щоб мир був і щоб спокійно лягти спати».
