Не мир, та й не війна. Саме так можна описати життя маленьких містечок Донеччини, які стоять повіддаль від фронту. Більшість з них перебувають у якійсь власній реальності, де йде війна світоглядів. Одне з таких міст – Вугледар, що в 57 кілометрах від окупованого Донецька. Як виглядає шахтарське містечко, чим живе, як святкує і розважається? Дар’я Куренная провела один день у Вугледарі.
– Цього разу їхала на Схід разом з мандрівним фестивалем «З країни в Україну», тож була можливість подивитися на мій регіон, так би мовити, у святковій обстановці. Містечка, здебільшого, схожі – однакове планування вулиць, однакові площі. Містечка промислового Донбасу відрізняє хіба що кількість населення і віддаленість від лінії зіткнення чи кордону з Росією.
Вибивається з цього гімну одноманіття хіба що Вугледар. Шахтарське містечко виглядає, як типовий «спальник» великого міста: кілька шкіл, садочок, лікарня, дві церкви, пожежна частина, декілька кафе, ну й автостанція. Пройти все місто пішки можна за півгодини.
Перше, що впадає в око, – ліхтарі на сонячних батареях і україномовні вивіски на будівлях. Паркани, пофарбовані в жовто-блакитне, й прапор біля будинку культури. Чисте та охайне місто. На центральній площі діти бавляться з майстрами фестивалю, все весело і кольорово. У сусідньому кафе хтось гуляє весілля, і звідти постійно чути дивну суміш Лєпса та Сердючки.
Вирішую знайти кави, щоб якось включитися після ночі в автобусі, та рушаю на пошуки. Одразу ж спостерігаю біля ринку таку картину: повз п’ятьох військових проходить літня жінка і голосно кляне їх: «Вбиваєте нас, ще й посміхаєтесь». Військові продовжують курити, лиш нервово посміхаючись. Коли один з них вже готовий відповісти, його колега смикає за рукав: «Не звертай уваги». Жінка ще кілька метрів іде й вигукує образи. Вирішую підійти й дізнатися, які настрої у місті.
– І часто тут таке?
Що вони хорошого тут бачили?
– Не дуже… Але вже як буває, то страшне. Люди роздратовані тим всім.
– Чим саме? Вашою присутністю тут?
– Вони вже не пам’ятають, на що злі. Хто на Росію, хто на Україну ображений. Хтось просто звик так жити, як в обороні. Що вони хорошого тут бачили?
– А на вас як реагують?
– По-різному. В очі, зазвичай, нічого поганого не кажуть. Тут то таке. А коли на «пєрєдкє», то там інше ставлення. Ми їх рятуємо. Як щось трапиться, то до нас біжать.
– А ви?
– А що ми? Допомагаємо.
Те, що в очі не кажуть, – ще не гарантія, що сокиру в спину не встромлять
– Те, що вони в очі не кажуть, – ще не гарантія того, що сокиру в спину не встромлять, – підхоплює розмову інший військовий.
– Заспокойся вже! Ми присягу давали їх захищати, і ми їх захищаємо, – втручається інший.
Так ми стоїмо ще хвилин п’ятнадцять, просто обговорюючи те, що їм наболіло за роки на фронті. У когось бабця на окупованій території залишилась, у когось вбили побратима, від когось пішла дівчина. Хтось нервує через можливе відведення військ. Хтось мовчки курить одну за одною цигарки.
– Мала, а ти щось шукала? Бо ми вже їхати будемо.
– Точно! Каву.
На тому і прощаємось, а я йду до вказаного мені кафе «Театральне», чи не єдиного місця тут, де можна взяти каву з собою. В кафе черга, бо одна дівчина-баріста не встигає з навалою людей, які приїхали на фестиваль. Її час від часу відволікають тим, що просять ключ від туалету і решту. Як виявилося, тут свої порядки. Туалет у кафе платний – 5 гривень. Щоб ніхто не пройшов просто так, на барі ключик від туалету міняють на 5 гривень, і суворо стежать за тим, щоб ключ не передавали наступному у черзі.
Всі мої намагання заговорити з місцевими майже завжди завершувалися дивними провалами. На посмішку і якесь запитання люди реагували насторожено, інколи ворожо. Не полегшувалась ситуація й тоді, коли я казала, що журналіст – мовляв мені просто цікаво дізнатися, чим живе місто.
«Чим живем, чим живем… Працюємо! Чоловік на шахті, я в магазині посуд продаю», – каже мені жінка і швидко йде, даючи зрозуміти, що розмовляти вона не налаштована.
А ми що? Бачиш, продаємо всяке
«Та виживаємо тут. Шахтарі нормально заробляють, хоча он бастували нещодавно. Зарплату не давали. А ми що? Бачиш, продаємо всяке», – розповідає жінка на ринку.
Далі я просто гуляла містом та його околицями, навіть не рахуючи, скільки разів обійшла Вугледар, аж доки не стемніло.
А коли стемніло, почалося найцікавіше. Ввечері на центральній площі – концерт. Місто наповнюється людьми зовсім несподівано. Малеча вишиковується в чергу за автографами до Вови зі Львова.
Діти легко переходять у спілкуванні на українську та навперейми розповідають, як вони вишивали та малювали вдень, як гралися на майданчику робототехніки. Деякі навіть вірші Шевченка декламують.
А от дорослі влаштовують собі свято самостійно, незважаючи на спеціально привезений їм концерт.
На кожній лавці, галявинці та бордюрах люди порозкладали свої «тормозки»: якась ковбаса, насіння, сухарики та купа алкоголю.
В якийсь момент все перетворилося на масову п’янку. У генделику на центральній площі вирували баталії з типовими для мого краю розбірками: «Ти мене поважаєш?». Хтось намагався зірвати мій бейдж зі словами «Подари, те чё, жалко?».
Хтось казав, щоб краще привезли щось «нормальне» типу Полякової чи Лєпса. Центральна площа міста швидко перетворилася на смітник з лушпайок, пакетиків і пляшок. І тільки діти продовжували щиро радіти концерту, підспівуючи виконавцям і танцюючи біля сцени.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
(Радіо Донбас.Реалії працює по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім'я не буде розкрите).
