Традиція дня святого Миколая у довоєнному Донецьку набувала дедалі більшого поширення. Так, його тут практично не знали у радянські часи. Але і Миколай, і вертеп – усе це розвивала молодь на Донбасі на початку 2000-х. Миколай спонукав робити добро для інших. Яким цей день був у довоєнному Донецьку, згадує журналістка Радіо Донбас.Реалії.
В якийсь момент у Донецьк увірвалася благодійна акція «Миколай про тебе не забуде», і разом з цією акцію в наше життя увірвалося нове диво. Купка волонтерів, як навіжені, почали збирати подарунки, шукати кімнату під фабрику святого Миколая і сортувати ці подарунки для малечі.
Дивіться, вона існує! Вона прийшла!
І от настає 19 грудня 2010 року. Донецьк замело так, що вийти з під’їзду вже було пригодою. Хлопці, з якими я в команді, застрягли у сніговому заметі і дістатися мого району не можуть. У мене в кімнаті 20 пакетів із подарунками, а сніг падає і падає. Збираю все в мішок, вдягаю червону шапку і вирушаю в дорогу. Перша адреса – хлопчик з хворим серцем. Дзвоню в двері і питаюся: чи вдома Владік? Назустріч мені вибігає малий із радісним вигуком: «Дивіться, вона існує! Вона прийшла!» і довго обіймає на порозі. Виявилося, що у школі хлопчику сказали, що казкових персонажів не існує, а мене він прийняв за Снігуроньку, бо моя шапка і комір були в снігу.
Там чекав підліток із ДЦП, який не вірив у дива
Цей малий так надихнув, що мене вже не лякали кучугури та заметіль. В кожній хаті мене радо зустрічали, розповідали вірші, легенди про Миколая, намагалися пригостити чимось і напоїти гарячим чаєм. Остання адреса давалася вже важко, я кілька годин ходила засніженим районом із мішком подарунків. Там чекав підліток із ДЦП, який не вірив у дива. Але за день до того мама вмовила його написати листа Миколаю. Уявіть здивування дитини, яка не вірить в дива і казки! Довелося розповідати, що Миколай дуже зайнятий, а вулиці замело, і він не встигає, тому попросив стати його помічницею і рознести частину подарунків. Після того я ще часто зустрічала тих дітей, і вони розповідали про свої мрії.
Там чекав підліток з ДЦП, який не вірив в дива
Наступного ж року наша фабрика опинилася без приміщення. Прийняв нас однокурсник у своїй маленькій орендованій квартирі на околиці міста. Там на 25 квадратах кілька днів був скажений мурашник, що приносив подарунки, сортував і розподіляв команди помічників. У якийсь момент виявилося, що нам не вистачає подарунків. Катастрофічно не вистачає. Витягаємо все з гаманців, докуповуємо якісь альбоми, фарби, олівці, солодощі… Грошей залишаємо лише на проїзд.
І яким же щастям було побачити ті очі, що радіють набору для малювання
І от ми йдемо знов засніженим містом, у червоних ковпаках, із мішечками. І вирішуємо дорогою дарувати цукерки всім дітям, що йдуть назустріч. Цього разу випав незнайомий район, і останню адресу ніяк не можемо знайти. Десь годину блукаємо, вже змерзли, втомилися, а будинок ніяк не знайдемо. Коли ми знайшли цього хлопчика, було вже темно – і яким же щастям було побачити ті очі, що радіють набору для малювання!
У 2013 році був останній мирний день Миколая. І дуже насичений. В місті відкрили нову автостанцію, дитячий садочок, а ввечері Миколай прийшов на головну площу запалювати ялинку. І це було неймовірне єднання, радість і диво.
Вже 5-й рік у моє місто диво не приходить. Але я вірю, що одного разу на Миколая мрія багатьох донеччан здійсниться. В наше місто повернеться українське диво і мирне життя.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
(Радіо Свобода опублікувало цей матеріал у рамках спецпроекту для жителів окупованої частини Донбасу. Якщо у вас є тема для публікації чи відгук, пишіть нам: Donbas_Radio@rferl.org)
