Щонайменше 227 – таку кількість незаконно ув’язнених людей, за даними СБУ, утримують підтримувані Росією угруповання «ЛНР» і «ДНР». Проте ці дані, м’яко кажучи, неточні: з 2014 року офіційні силові структури країни не мають доступу до окупованої частини Донбасу, а значить, і порахувати, скільки громадян України сидять у тюрмах та підвалах бойовиків, неможливо. За даними самих російських гібридних сил, тільки за 2017–2018 роки на території, підконтрольній нині угрупованню «ДНР», у «шпигунстві на користь України» й «державній зраді» звинуватили 386 осіб, ще 177 висунули звинувачення в «тероризмі».
Проєкт Радіо Свобода Радіо Донбас.Реалії спільно з Центром громадянських свобод у серії #Незабуті продовжує розповідати історії цивільних заручників і військовополонених, які у підвалах, СІЗО, колоніях і «концтаборі» на території колишнього арт-фонду «Ізоляція» просто зараз чекають повернення додому.
Це – монолог Вікторії Іванчук, дружини начальника інженерної служби 8-го полку спецпризначення майора Сергія Іванчука з позивним «Фугас». 5 лютого 2017 року він потрапив у полон угруповання «ЛНР» разом зі своїм підлеглим, сержантом Іваном Дєєвим. Бойовики звинуватили українських військових у тероризмі і «засудили» на 20 років ув’язнення.
«Я виходила заміж за кадрового військового, тому, коли почалася війна, що називається, не ставила чоловікові зайвих запитань. Пам’ятаю, як 7 квітня 2014 року Сергія пізно ввечері викликали у полк. Коли він повернувся, то почав швидко збирати речі й сказав тільки: «Мені треба поїхати, я сам тебе наберу». Подзвонив уже наступного дня з аеродрому у Харкові, але й тоді нічого конкретного, мовляв, чекай, усе гаразд, ще зв’яжуся.
Так само нічого не розповідав Сергій і про самі бойові дії: коли вдома починали розпитувати – відхрещувався, казав: «Воно вам не треба». При цьому, коли я все-таки інколи просила його довше лишитися вдома, побути зі мною й дітьми (в родині Іванчуків двоє дочок — зараз їм 11 і 6 років – ред.), – чоловік знизав плечима. «Я – командир, зрозумій. Там мої пацани лишилися, мушу повертатися. Пробач», – казав він. Єдине притомне, що коханий більш-менш у деталях розповів про війну, – це ситуація, коли в їхній табір влучила ракета «Смерчу». Тоді Сергій подзвонив мені і сказав: «Уяви, зараз стою в полі в одних шортах і капцях. Все інше згоріло. Все повністю, вщент. І там же 600 гривень було – так шкода…». Я тоді обурилася: «Ну, які ще 600 гривень? Ти при собі взагалі? Добре, що живий залишився!».
Чоловік потрапив у полон майже три роки тому – 5 лютого 2017-го. В цей день мені подзвонив його товариш із полку і сказав: «Віко, ти тільки не переживай. Тут з Сергієм незрозуміла ситуація… Приходь до мене, поговоримо». Поки йшла, підкошувалися і ноги, і думки. Було по-справжньому страшно, але я з усіх сил намагалася зібратися. Вдома колега Сергія повідомив, що мій чоловік не виходить на зв’язок. Потім він при мені подзвонив кудись, мабуть же, у сам полк, і сказав: «Сергій потрапив у полон так званої «ЛНР». Ми будемо робити все, аби скоріше витягнути його. Тримайся».
«Він так і не вийшов з літака»
«Далі були тижні очікування. Приблизно з 10 березня та сторона почала викладати відео. Одне, друге, третє. Це були не повні записи, а нарізані шматками зйомки. Очевидно, бойовики їх склеювали у «правильному» порядку. Перше відео я дивилася разів п’ять підряд: ставила на паузу, роздивлялася, намагалася схопити якийсь знак, можливо, побачити те, що чоловік міг би намагатися передати. Але нічого такого не було: знесилений і сонний, він дивився повз камеру і явно читав з листка, а ще очима шукав когось, ніби очікував підтвердження, що все зробив і сказав правильно. На першому записі Сергій зовсім не рухав лівою рукою — думаю, вона була зламана, адже лежала якось неприродно, і чоловік періодично торкався до неї другою рукою. Також на першій зйомці він був ще у своєму одязі, але взуття було вже без шнурівки – так роблять із ув’язненими у тюрмах, щоб вони не повісилися за допомогою шнурівки. На відео, які з’являлися пізніше, на Сергія вдягнули вже тюремну робу. На зйомці з так званого «суду» чоловік важив, на вигляд, кілограмів 50, хоч на ротацію перед полоном він поїхав у вазі 86 кілограмів.
За весь цей час я жодного разу не отримала від Сергія листа, і не знаю, чи він отримував мої листи, передані через Червоний Хрест. Ми не говорили телефоном. Фактично, єдине моє джерело інформації – відео бойовиків. Разом із цим у мене, як і у родин інших військовополонених, була можливість зустрітися з представником ОБСЄ Тоні Фрішем – єдиним, кого та сторона пускає у свої тюрми. Під час зустрічі у Києві Фріш сказав мені щось на кшталт: «Ми знаємо про вашого чоловіка. Не переживайте. Все буде добре». І більше ніяких новин. Нова влада, як і попередня, просить «заспокоїтися і чекати».
Взимку 2017 року, коли був так званий новорічний обмін полоненими, я, з одного боку, не сподівалася, що Сергій буде у списках, – він же, у порівнянні з іншими, тоді не так довго був у полоні, – а з іншого, ми сиділи усією родиною перед телевізором, дивилися прямий ефір: а раптом, а може… Але ні. Він так і не вийшов з літака.
Донькам я розповідаю правду: вони знають, що тато військовий, що його утримують проти сили. Старша, звісно, більше розуміє, але й від меншої стараюся нічого не приховувати – навіть деякі фрагменти відео допитів ми дивилися разом. Чому? Тому що у моїх дітей більше немає можливості побачити свого батька».
«Карцер і чотири стіни»
«Від хлопців, звільнених з полону, я дізналася, що принаймні на момент кінця 2017 року Сергія утримували в одиночній камері. Йому не дозволяли виходити навіть на короткі прогулянки – тільки карцер і чотири стіни. Я не знаю, де саме зараз утримують мого чоловіка – за одними даними, він у СІЗО в Луганську, за іншими – в одній із тюрем на тимчасово окупованій частині Луганської області. Ніхто, навіть представник ОБСЄ Фріш, не кажуть мені, де саме і в яких умовах зараз перебуває Сергій.
Що робитиму, коли чоловік повернеться додому? Найперше, мабуть, проситиму його пройти реабілітацію. Як фізичну, так і психологічну. Усвідомлюю, що полон, ще й в умовах, коли ти зовсім не маєш зв’язку з зовнішнім світом, не мине безслідно. Тому, так, благатиму його не повертатися одразу на службу – проситиму спочатку повернутися до життя».
#Незабуті:
У камері поруч із вбивцями в полоні угруповання «ЛНР» перебуває 22-річний студент
«Жена пойдет следом». Как российские наемники запугивали семью пленного Матюшенко
«Вони гниють там заживо». Історії полонених спецпризначенців
14 лет тюрьмы в Донецке или 30 тысяч долларов: история заключения Александра Тимофеева
У полоні «ДНР» з 2015-го: історія танкіста Богдана Пантюшенка
Человека с инвалидностью российские гибридные силы возят по городу как «подрывника» СБУ
Більше про жертв переслідувань бойовиків читайте і дивіться ТУТ
