(Рубрика «Точка зору»)

21 серпня виповнилося би 70 років відомому поетові, Шевченківському лауреату з Миколаєва. Парламент Україна проголосив 2023-й – роком Дмитра Креміня (1953–2019).

У 1930-х роках чеський письменник Іван Ольбрахт проїхав вздовж усієї витягненої Чехословаччини, щоб зупинитися на крайній межі – в селі Колочава на Міжгірщині, де створив найкращі твори про міжвоєнне Закарпаття. І жоден із закарпатців, який виріс тут із діда-прадіда, не спромігся його в цьому перевершити навіть через століття. Бо цивілізований чех дивився на цей архаїчний, загублений між пралісами край очима людини з іншого світу, яку вражало те, чого вже не помічали місцеві.

Мабуть, саме так побачив український Південь горянин Дмитро Кремінь, коли його, новоспеченого випускника Ужгородського університету, відправили вчителювати в найвіддаленіший райцентр Миколаївської області – селище Казанку, де питну воду привозять у водовозках, а на вулицю вчителеві без гумаків краще не виходити: у сльоту у найвідомішому на світі чорноземі можна загубити черевики.

Нині часто порівнюють долю Дмитра Креміня з Овідієм. Мовляв, обидва за свої вірші опинилися у вигнанні в Причорномор’ї. Для античного поета заслання стало трагічним закрутом долі, коли для закарпатця навпаки: щасливим жеребом. Принаймні зараз це виглядає саме так.

Неймовірно обдарований хлопчина зі звичайної верховинської родини вчився в Ужгородській школі-інтернаті, де ходив у казенному вбранні, чудово малював, писав легко і несподівано; як свій, входив у коло ужгородської богеми, закохувався і закохував у себе молодих філологинь, мав сміливість заявляти викладачам, що в радянській літературі нема чого досліджувати, навіть хвалитися самвидавними збірочками з власних модерністських спроб. Певна річ, що таке не пробачалося у ті церберські часи.

Однак талановитому Дмитрикові долі не зламали, хоча й пропустили через круте сито розмов у КГБ. Просто відправили піїта в геть інше середовище – подалі від шкідливого впливу «буржуазного Заходу» та «українських націоналістів». Тим паче, що розподіл в інші області не був якоюсь диковинкою в 1970-і роки.

Так, закарпатського літературознавця Дмитра Федаку та поета Володимира Фединишинця скерували навчати українську мову на Донеччину, що було куди серйознішим випробуванням, ніж степова Україна. До речі, саме таким чином відомий прозаїк В’ячеслав Медвідь потрапив із Київщини до Закарпатської обласної бібліотеки для дітей, де як бібліотекар розпочав свій трудовий шлях. І за його власним зізнанням, неповторна атмосфера Ужгорода дала йому поштовх до власного писання.

Як би там не було, Дмитро Кремінь приїхав на Миколаївщину вже особистістю, яка пройшла не тільки через прилучення до прекрасного світу, що не зовсім вписується в радянські лекала, але й через гарт власних проб і помилок. Приїхав вчасно, бо його поетичний розвиток відбувався зі становленням місцевого професійного літературного середовища. Молодий поет навіть став одним із засновників обласного осередку Спілки письменників України.

Газетяр, рухівець, літописець культури і творець нового поетичного міфу українського Півдня

Певна річ, що життя україномовного автора в півмільйонному зросійщеному місті було непростим. Закритий для чужих очей, Миколаїв розвивався то як штаб Чорноморського флоту, то як важливий центр кораблебудування та військової промисловості, куди звозилися фахівці з неозорих просторів усього СРСР.

Чи ж дивно, що за спілкування українською мовою в ресторані офіціант погрожував навіть викликати міліцію? Про такий дикунський випадок сумно згадує дружина Дмитра Креміня. І цей мовний тероризм відбувався на території України!

Але закарпатець не ламався, не зраджував свого вибору, і прилучав інших як міг до українського світу: і викладаючи в Миколаївському педінституті, і в творчій студії для молоді, і в україномовній пресі, і на посаді голови спілчанської обласної організації, куди його двічі обирали миколаївці. Яка це була нелегка діяльність в атмосфері прихованого, а то й явного спротиву, добре знають ті, хто пожив бодай якийсь час принципово україномовним серед російськомовної зверхньої більшості.

Кремінь вистояв. Недарма є носієм такого твердого закарпатського прізвища.

І не просто вистояв, а й подарував українському Півдню щось принципово нове: власний літературний міф – прозирання в глибінь століть, набагато далі за російські імперські наративи з царицями та їхніми потішними коханцями. Дмитро Кремінь пішов ще далі за козаччину, котра чулася у Бузі, як удома – він запропонував українцям античний подих Ольвії і Херсонесу. Завдяки потужному інтелекту та таланту Кремінь зумів оживляти й актуалізувати нашу прадавнину, вписувати в новий контекст, викликаючи її дух і візію в несподіваному образі чи й між рядками.

Недарма характеризуючи його творчість часто вживають таке, здавалося б, недотичне до поезії слово, як «історіософія». Закарпатець Кремінь приїхав до імперсько-радянського Миколаєва, щоб побачити в ньому те, чого не відчули інші. Але те, що пульсувало в ньому в прихованих глибинах.

Ось так приїзд верховинця із зелених країв «чічок і смерічок» у протилежну для горянина стихію сонця і моря виявився щасливим для всієї української літератури. Недарма другу збірку, складену із нових, написаних вже тут, віршів, назвав «Південним сяйвом».

А далі були такі ж промовисті «Шлях по зорях», «Скіфське золото», «Пектораль», «Елегія троянського вина», «Атлантида під вербою»…

66 прожитих років – напрочуд мало для сучасної медицини. Побратим по Шевченківській премії, приятель ще зі студентських часів, ужгородець Петро Скунць не дожив навіть до 65.

Це гіркі й несправедливі втрати. Бо кожен прожитий рік таких талантів – це не тільки сотні щоденних добрих справ, якими було переповнене життя цих щедрих душ, але й перлини української поезії, відбірна публіцистика, неповторне листування.

Для осмислення таких постатей потрібен час. І чим більшою буде дистанція, тим яснішим поставатиме масштаб зробленого ними.

Перед нинішньою масштабною війною у Миколаєві вийшла чудова збірка Дмитра Креміня «З днів шалених» про закарпатський період творчості із незабутньо-зухвалим:

Молодим українським поетом
Був на ярмарку слави і я.
Шапку в землю і хвіст пістолетом!
Починалась епоха моя…

Верховна Рада України проголосила 2023-й – роком Дмитра Креміня. До 70-річного ювілею письменника Закарпатський муздрамтеатр та Миколаївський драматичний театр за творами митця підготували власні поетичні вистави «Танок блукаючого вогню» та «Земний монолог».

У вересні в Ужгороді відбудеться наукова конференція, присвячена творчості видатного земляка.

Поети, як і герої, живуть доти, поки про них пам’ятають.

Олександр Гаврош – письменник, журналіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода