Білоруська служба Радіо Свобода
Журналіст українського інформаційного агентства УНІАН Дмитро Хилюк провів у російському полоні понад три з половиною роки. Його викрали російські військові на Київщині: вивезли до Росії через Білорусь. Хилюк пройшов через кілька російських в'язниць: у Новозибкові Брянської області та в Пакіні Володимирської області.
24 серпня 2025 року Хилюк повернувся в Україну внаслідок масштабного обміну: 146 на 146 осіб. В інтерв’ю Білоруській службі Радіо Свободавін розповів, як його викрали і через що йому довелося пройти в Росії.
Дмитра Хилюка викрали 3 березня 2022 року: російські військові увірвалися до будинку його родини в українському селі Козаровичі Київської області зі стріляниною та криками «Лягай». Дмитро того дня разом із батьком ненадовго вийшов із укриття, щоб перевірити, чи не постраждав їхній дім від обстрілу.
«Налітають п'ять чоловіків, з автоматами, кричать: «Лягай», – стріляють. Ну що, ми зупинилися, руки вгору», – згадує Василь, батько Дмитра Хилюка.
«Ці окупанти повторили шлях нацистських загарбників у 1941 році»
Батька Дмитра російські військові згодом відпустили. Дмитрові ж зв’язали руки, заклеїли скотчем очі та вивезли з України. Спочатку його разом з іншими викраденими доправили до Димера (селище у Вишгородському районі Київської області), а потім відвезли до Гостомеля – ще одного міста під Києвом, яке було окуповане російською армією навесні 2022 року. Звідти його разом з іншими в’язнями переправили військовою машиною через Білорусь до Росії. Увесь шлях вони їхали із зав’язаними очима та в наручниках.
«Того дня, 16 березня, була сонячна погода. Ми виїжджали з Гостомеля, і я відчував, що сонце світить нам у спину, тож зрозумів, що ми їдемо на північ від Києва, – згадує Хилюк. – Ми їхали довго, годин п’ять. У машині був охоронець, який стежив, щоб, не дай Боже, хтось не зняв пов’язку чи не послабив її, аби щось побачити. Будь-кого, хто намагався це зробити, били прикладом автомата, щоб він боявся».
Дмитро розповідає, що ще за пів року до російського військового вторгнення в Україну деякі іноземні спецслужби та експерти попереджали Київ про можливий напад Росії. Але, за його словами, тоді він не вірив у повномасштабну війну й спершу сприйняв евакуацію дипломатичних місій із Києва як прояв паніки.
Я підозрював, що на сході може статися серйозна ескалація, але не очікував, що вони підуть на Київ. Тож це був шок
«Я підозрював, що на сході може статися серйозна ескалація, але не очікував, що вони підуть на Київ. Тож це був шок, – зізнається він. – Коли це сталося, я згадав публікацію колишньої депутатки Тетяни Чорновол за рік-два до того: вона писала, що білоруський напрямок (від кордону з Білоруссю до Києва) повністю відкритий, там немає жодного військового, нічого немає».
«А коли росіяни вже пішли війною, багато хто почав говорити, що ці окупанти повторили шлях нацистських загарбників у 1941 році: адже тоді вони теж йшли на Київ із півночі. Такий символізм», — зауважує Дмитро.
Зі зв’язаними руками та зав’язаними очима
У Білорусі Дмитра та інших викрадених українців привезли до табору в Наровлі – місті у Гомельській області неподалік від кордону з Україною.
«Коли машина зупинилася, я трохи відсунув скотч від очей, виглянув у вікно й побачив якесь адміністративне приміщення. На ньому майоріли три прапори – білоруський державний червоно-зелений посередині й якісь інші, незрозумілі мені, з боків, – згадує Хилюк. – Там також стояло кілька машин із білоруськими номерами. Пізніше я дізнався, що це було в Наровлі. Ми називали це місце «Вапно».
«Нас кинули в холодне приміщення без вікон, з дверима, як на сільськогосподарських складах, де зазвичай зберігають картоплю. Стіни там були побілені вапном, і ми всі були ним забруднені», – пояснює журналіст походження цієї назви.
За словами Дмитра, у цьому фільтраційному таборі працювали виключно російські військові, серед них – і представники кавказьких народів.
«Я жодного разу не бачив там білорусів – ані цивільних, ані військових. Там були російські солдати, у тому числі люди з характерним акцентом і зовнішністю представників кавказьких народів, – розповідає Дмитро. – Казали, що це можуть бути чеченці. Один із них при мені телефонував додому й говорив абсолютно незнайомою мені мовою. Потім він дозволив зателефонувати одному з наших полонених солдатів, який устиг повідомити рідним, що перебуває в полоні. Але нам суворо заборонили казати, де ми перебуваємо».
У Наровлі українських в’язнів утримували понад двадцять днів. Їх годували, але жодної медичної допомоги їм не надавали.
Я не пам’ятаю, щоб до них приходили лікарі. Вони просто лежали на ношах, а доглядали за ними інші полонені. Нас там було близько 60 людей. Стрес був величезний
«Із Гостомеля на ношах привезли двох наших солдатів. Один із них, мабуть, був поранений, а в іншого були відморожені ноги. Наші полонені годували їх із ложки, бо самі вони їсти не могли, – згадує Хилюк. – Ніхто до них не підходив, жодної медичної допомоги не було. Я не пам’ятаю, щоб до них приходили лікарі – ані цивільні, ані військові. Вони просто лежали на ношах, а доглядали за ними інші полонені. Нас там було близько 60 людей. Стрес був величезний».
Потім викрадених і полонених українців знову посадили в армійські машини із забитими фанерою вікнами та повезли вже у напрямку Росії. Як пізніше з’ясувалося, їх везли до міста Новозибків у Брянській області. Дмитро підкреслює, що всіх цивільних, яких вивезли до Росії, зареєстрували як військовополонених, хоча мало хто з них реально брав участь у боях: більшість були цивільними.
«Нам знову зав’язали очі, і тепер неможливо було побачити, куди нас везуть, навіть сонця не було видно, – розповідає Хилюк. – Нас везли зі зв’язаними за спиною руками. Через годину сидіння стало незручно й нудотно. Люди просили, щоб їм скували руки наручниками попереду, щоб руки були перед ними, а не за спиною, але нам грубо відмовили».
Білорус серед полонених українців
Дмитро Хилюк розповів, що у Новозибкові серед полонених опинився громадянин Білорусі, якого також затримали в Київській області.
«Він був в Україні, коли Росія напала, а потім пішов у бік Білорусі, тікав додому, сподіваючись, що його впустять, адже він був іноземцем і мав білоруський паспорт. Я знав його ім’я, але зараз уже не згадаю, надто багато часу минуло, – розповідає Хилюк. – Хлопці, які були з ним у неволі й сиділи з ним в одній камері в Новозибкові, можливо, його пам’ятають: він теж числився військовополоненим».
«Ці хлопці, на жаль, досі перебувають у російському полоні», – каже журналіст.
Білоруська служба Радіо Свобода звернулася до Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ), який виступає посередником в обміні полоненими між Росією та Україною, щоб отримати додаткову інформацію про білоруського полоненого та його поточне місцеперебування.
Однак МКЧХ відмовився надавати будь-яку інформацію щодо цієї справи.
«Як правило, МКЧХ публічно не коментує окремі випадки. Ми не надаємо достатньо детальної інформації про військовополонених та затриманих, пов’язаних із міжнародним збройним конфліктом між Росією та Україною. Ми співчуваємо його родині, яка, мабуть, дуже хвилюється. Якщо у вас є контакти з ними, будь ласка, порадьте їм звернутися до МКЧХ, щоб ми могли їм допомогти», – сказала Люсіль Марбо, координатор зі зв’язків з громадськістю регіональної делегації МКЧХ у Росії та Білорусі.
«Українська мова миттєво викликала лють»
Рідні Хилюка багато місяців не знали, що з ним сталося після затримання військовими. Лише через два роки після викрадення влада Росії – листом із Міноборони – офіційно підтвердила батькам Дмитра, що їхній син «перебуває в ув’язненні на території Російської Федерації». Жодних пояснень у листі не було.
На той час Хилюк уже перебував в іншій російській тюрмі – у Пакіні, у Володимирській області. Там українців утримували окремо від російських в’язнів.
«У Пакіні була велика колонія, але три корпуси, де утримували українців, були спеціально огороджені високим парканом – до вікон другого поверху, щоб, не дай Боже, щоб ми там не перетнулися з місцевими ув’язненими, – розповідає Дмитро. – Вони лише обслуговували нас, розмовляти з нами їм було заборонено. Коли нас туди (в їхній корпус) водили, наприклад, на флюорографію, то робили це з мішками на голові або вночі. По-перше, щоб ми не бачили, куди йдемо, і не орієнтувалися, а по-друге – щоб нас не бачили інші ув’язнені, бо рентген-апарат стояв просто у них у корпусі».
Хилюк зазначає, що адміністрація тюрми дуже боялася контактів між російськими та українськими в’язнями. Охоронці, які наглядали за українцями, за його словами, змінювалися щомісяця, бо й їм керівництво не довіряло: вони стежили один за одним. Він розповідає, що траплялися випадки, коли охоронець міг проявити людяність до якогось українця, але про це швидко ставало відомо, і більше він у корпусі для полонених українців не з’являвся.
«Я також помітив, що якщо з тобою розмовляє один охоронець, то це може бути цілком прийнятно – він спілкується без грубощів, без лайки. Але якщо їх двоє чи більше, то вони, мабуть, боялися один одного й хотіли показати відданість режиму, а тому поводилися як тварини», – підкреслює Дмитро.
За словами Хилюка, охоронці в Пакіні не забороняли їм говорити між собою українською, але їх дуже дратувало, коли ув’язнені використовували під час розмови безпосередньо з ними окремі українські слова.
Що в першій тюрмі, що в другій українська мова миттєво викликала в них лють. Навіть не сама мова, а окремі українські слова
«Вони кричали: «Давайте, говорите по-русски, мы вашу хо*ляцкую мову не понимаем!» – розповідає Хилюк. – Що в першій тюрмі, що в другій українська мова миттєво викликала в них лють. Навіть не сама мова, а окремі українські слова».
«Була одна цікава варта (охоронців), яка тривала цілий місяць. Один із них, старший, говорив українською – причому доволі непогано. Він міг сказати: «Доброго ранку, хлопці». Спершу ми не знали, що відповісти, але потім почали йому відгукуватися. Але згодом його замінили», – згадує Хилюк.
На обмін з другої спроби
Дмитро розповідає, що його намагалися обміняти щонайменше двічі, але повернутися на батьківщину йому вдалося лише з другої спроби. Підготовка до обміну почалася за чотири дні до 24 серпня. Крім Хилюка, у Пакіні до обміну готували також викраденого міського голову Херсону Володимира Миколаєнка та ще одного мешканця Київської області – Дмитра Юзвака. Усім їм наказали зібрати речі й залишити камеру.
«Я швидко пообідав, згорнув матрац, зібрав свої речі: чашку, ложку, зубну пасту, мило, лист із дому й дерев’яний хрест», – згадує Дмитро.
На виході всім українцям видали українську військову форму й наказали переодягнутися. Потім їх відвели до бібліотеки й записали відео. Від них вимагали заявити, що вони не мають жодних претензій, скарг чи заяв до Росії та установ, де їх утримували.
Нам довелося розповісти короткий завчений текст, що нас годують тричі на день гарячим харчуванням, видають чисту білизну. Коротко кажучи, що ми провели час на курорті
«Нам довелося розповісти короткий завчений текст, кілька речень – у тому числі про те, що нас годують тричі на день гарячим харчуванням, видають чисту білизну. Коротко кажучи, що ми провели час на курорті, – розповідає Дмитро. – Ми також написали короткі автобіографії. Після цього нас повернули до камер і грубо заявили, що додому ми не поїдемо».
Але через кілька днів українців знову вивели з камер і цього разу посадили в поліцейський автозак. Вони їхали приблизно три години – із зав’язаними очима й зв’язаними руками.
«За звуком реактивних двигунів я зрозумів, що нас привезли на аеродром. Нас вивантажили й завели в якесь велике й холодне приміщення, можливо, це був ангар для літаків, – розповідає Хилюк. – Ми чули, що літаки сідали й злітали дуже часто, у тому числі й уночі, бо ми там ночували».
«Там було дуже-дуже холодно, ніхто не міг спати від холоду, але, звісно, нам давали їжу. Ну як давали – уперше за довгий час я спробував нормальну людську їжу, а не помиї, – згадує Дмитро. – Напевно, нам давали їжу, яку готували для себе військові. Там навіть був одноразовий посуд і виделки, але користуватися ними було неможливо, бо очі в нас залишалися зав’язаними, а руки були сковані наручниками. Доводилося їсти просто з тарілки, як кішкам чи собакам».
Наступного дня українських полонених почали вантажити у великий військово-транспортний літак. Сам політ тривав близько двох годин.
«Коли літак приземлився, відкрили трап, і я, сидячи майже в хвості, відчув, як із вулиці пішов повітряний потік – а це означало, що ми вже на землі, – згадує Дмитро. – І тут нам дали абсолютно неочікувану команду: зняти пов’язки й скотч із рук. Ми допомагали один одному, зубами рвали скотч на руках, зривали пов’язки. А потім я побачив, що це справді великий транспортний літак, і побачив автобуси з білоруськими номерами, легкові автомобілі й карети швидкої допомоги».
У Білорусі українцям роздали пакунки з білоруськими харчами
Хилюк розповідає, що їх привезли до Гомеля, а звідти вже повезли на кордон з Україною для обміну.
«На аеродромі стояв єдиний цивільний літак «Белавіа», а сам аеропорт був абсолютно порожній. Ми проїхали повз будівлю аеровокзалу, де я побачив усього кілька людей. На ньому було написано «Гомель», – розповідає він. – Ми сіли в автобуси, а там на сидіннях лежали пакети з нормальною їжею (сухпайок). Там був якийсь паштет, тушковане м’ясо, ще щось. Після помиїв, якими мене годували три з половиною роки, це здалося мені їстівним і смачним».
Окрім сухпайків, українцям дали паперові пакети: у них була вода, чай і одноразові стаканчики – усе білоруського виробництва. При цьому Дмитро підкреслює, що за весь час дороги від гомельського аеропорту до кордону з Україною представники Білорусі з ними жодним чином не контактували.
«Усе виглядало так: повноваження російських військових у той момент закінчилися, і якісь люди називали нас поіменно та направляли до автобусів. Можливо, це були білоруси, можливо, ні, але, на мою думку, це вже були не військові, – розповідає Хилюк про останній етап обміну. – Ми були в такому збудженому стані, так раділи, що нас нарешті звільнять, що я не особливо звертав на це увагу».
Дмитро каже, що після звільнення найбільше зрадів тому, що його дочекалися батьки.
«Моєму батькові вже 77 років, а мамі – 76. Для мене це найбільша радість, – пояснює він. – Я – в них один у сім’ї, а всі наші родичі живуть хто на Хмельниччині, хто на Рівненщині, і вони теж уже літні. Але все одно, поки я був у полоні, вони приходили допомагати моїм батькам».
Як і всі звільнені українці, Дмитро пройшов медичну реабілітацію після російського полону. Зараз він відновлює дім, який постраждав від російських обстрілів, і планує повернутися до роботи в інформагентстві УНІАН.
