Дерусифікація України: тривають кардинальні зміни у сфері культури

(Рубрика «Точка зору»)

Сучасні процеси дерусифікації передбачають не лише поступове звільнення комунікативних міських середовищ від російської мови, але й кардинальні зміни у сфері культури. Відбувається культурний перехід від пострадянських практик до незалежного культурного розвитку.

Здавалося б, головним завданням культурної політики після здобуття Україною незалежності мала стати протидія нав’язаному в колоніальний період домінуванню Росії в нашому культурному просторі й поширення натомість української культури в усіх мистецьких галузях.

Проте уже за президентства Леоніда Кучми перші спроби українізації мас-медій, зокрема телебачення, як найвпливовішого з них, зазнали поразки. Російській Федерації вдалося зберегти, а у східних і південних областях навіть посилити свої панівні позиції в культурному житті країни уже в нових пострадянських формах.

«Україна – не Росія»

У зв’язку з цим варто розглянути концепцію взаємин української культури з російською, викладеною у книжці Кучми «Україна – не Росія», оскільки вона тривалий час визначала державну культурну політику.

Загалом текст книжки, назва якої стала мемом, суперечливий, сповнений протиріч. Так, на одній сторінці зустрічаємо твердження, що Україна взяла курс на формування українського народу як поліетнічної та полімовної громадянської нації, а трохи нижче зазначено, що Україна, згідно з усіма міжнародними критеріями, є етнічно однорідною державою.

Проте там, де йдеться про українську культуру в її взаєминах з російською, зміст відзначається послідовністю й цілісністю.

Детально перераховуючи українських діячів, що брали участь у розвитку російської культури, автор (а точніше, хтось з тих, що «допомагав» Леонідові Кучмі писати цей текст) висуває досить дивну ідею про те, що відродження України неможливе без асиміляції «загальноімперської культури», цитуючи при цьому одного з українських філософів: «Розрив культурних зв’язків з Росією був би таким же варварством і трагедією, як розрив особистих зв’язків і прихильностей, що поєднують українських і російських інтелігентів».

«Сучасні видатні автори в Україні, – читаємо далі, – наполягають на існуванні могутнього проміжного російсько-українського культурного простору». Показово, що такий «проміжний» двокультурний простір у мовній сфері знаходить аналогію із суржиком – мішаним російсько-українським мовленням, яке є перехідним етапом до російської одномовності.

На підтвердження зазначених тез залучено й російськомовну творчість Шевченка, що визначена як «запорука наших особливих відносин з російською мовою, наш міст до російської мови»: «Скористатися тим мостом чи ні, кожен українець вирішить для себе сам, ніякої «обязаловки» тут бути не може. Але можливість така надана всім – російська мова завжди буде в нас одним з найважливіших шкільних предметів, російська мова не повинна відчувати себе в Україні іноземною. Така постановка питання не має нічого спільного з «державною двомовністю».

Таким чином, книжка «Україна – не Росія» фактично пропонувала проєкт збереження домінування російської культури на українських теренах, прихований за позірною рівноправністю двох культур.

У вересні 2023 року, до 20-річчя виходу в Москві розглядуваної книжки Кучми, яка спочатку була опублікована російською мовою, на сайті Радіо Свобода вийшло інтерв’ю з журналістом Олексієм Мустафіним, який розкрив таємницю помічників Леоніда Кучми в її написанні. Інформація виявилась дуже цікавою. Як довів Мустафін, до створення книжки було залучено багато людей, але найактивнішими помічниками Кучми були двоє російських політтехнологів, яких у Москві називають «Діма і Тіма» – Дмитрій Куликов і Тимофій Сергейцев, які є ідеологами нинішнього збройного вторгнення Росії і зараз публікують статті про те, що такої держави, як Україна, не існує.

Завдяки таким «помічникам» у часи президентства Кучми в Україні панувала російська масова культура – створена і в Росії, і всередині країни. Можна згадати численні телевізійні передачі й серіали (СВ-шоу, Рюрики, Віталька, Останній москаль, Вечори на хуторі поблизу Диканьки тощо), створені за Тарапунько-Штепселівською моделлю, де росіяни – носії вищої цивілізації, а українці – комічні недотепи-селюки.

План Кремля провалився

За президентства Віктора Януковича ця збочена антиукраїнська культурна політика поєднувалась зі знищенням армії та арсеналів зброї під керівництвом тогочасного міністра збройних сил – громадянина РФ.

Однак Кремлю не вдалося здійснити план беззбройного завоювання нашої країни. За словами польського інтелектуала Адама Міхніка, який передбачив швидке повалення режиму Януковича, «страна рабов, страна господ – це не з українського вірша».

Недаремно повстання 2013–2014 років називають Революцією гідності.

Після її перемоги почались процеси очищення від наслідків московського панування в мовно-культурній сфері.

Заборона на використання російського культурного продукту була впроваджена у Львівській, Житомирській, Тернопільській, Івано-Франківській, Волинській областях ще у 2018 році.

Остаточний розрив з російською культурою відбувся після повномасштабного вторгнення Росії. За влучним висловом із соціальних мереж, «російська культура в Україні закінчилась в Бучі на перехресті вулиць Пушкіна і Лермонтова».

Заборона нав’язаної імперією мови й культури

Після 24 лютого 2022 року в школах Києва, Черкас, Житомира, Миколаєва та Одеси відмовились від викладання російської мови як дисципліни.

19 червня 2022 року Верховна Рада ухвалила Закон, який забороняє використання російської музики в медіа та громадському просторі. Ще один закон обмежує імпорт та розповсюдження книг та іншої видавничої продукції з Росії, окупованих територій та з Білорусі.

У січні 2023 року Вчена рада Національного університету «Києво-Могилянська академія» ввела заборону на спілкування російською мовою. Як показало обговорення цієї події в соціальних мережах, не всі сприйняли її як позитивну. Президентові НаУКМА Сергію Квіту навіть довелось виправдовуватись, запевняючи громадськість, що постанова має радше символічний характер і ніяких покарань за її порушення не передбачено.

У цьому зв’язку треба сказати, що опоненти заборон російської мови й культури аргументують свою позицію тим, що їхнє адміністративне запровадження порушує демократичні принципи прав людини, проголошені в Конституції України.

Але така позиція була б виправданою у мирний, а не воєнний час. У державі, яка звільняється від колонізатора і платить за звільнення кров’ю своїх кращих синів і дочок, заборони на використання нав’язаної імперією мови й культури, що були інструментом винародовлення, слід вважати цілком закономірними.

Російські письменники фактично схвалюють злочинні дії Путіна

Варто звернутися в цьому зв’язку до історичного прецеденту – реакції чеських інтелектуалів на російське вторгнення в Чехословаччину у 1968 році. Мілан Кундера, який був змушений покинути батьківщину, оприлюднив 6 січня 1985 року у книжковому додатку до газети The New York Times статтю, в якій обстоював необхідність заборони в Чехії всієї російської літератури.

На публікацію Кундери різко негативно відреагували російські письменники, включно з емігрантами. У статті «Почему Милан Кундера несправедлив к Достоевскому?» Йосип Бродський засудив позицію Кундери, як і його концепцію Центральної Європи.

Центральну Європу Чеслав Мілош, Мілан Кундера та інші письменники-емігранти з центрально- й східноєвропейських країн трактували як певну спільноту – не територіальну, а духовну, до якої належали країни, що перебували у сфері радянського впливу, але культурно тяжіли до Заходу.

З цією концепцією не погоджувався Бродський та інші російські письменники, які заперечували саме поняття «Центральна Європа». Такої спільноти, на їхню думку, не існує, є лише окремі країни. Російські письменники, твердила Тетяна Толстая, не мають жодного стосунку до окупації «братніх країн». За її словами, «письменник не має нічого спільного з танками».

Вочевидь і сьогодні російські письменники своєю відстороненістю й мовчанням фактично схвалюють злочинні дії Володимира Путіна і його оточення, а більшість з тих, хто втік за кордон, намагаються переконати західні суспільства в тому, що справжніми жертвами війни є вони, а не українці.

Тому цілком слушною видається думка українського філософа Вахтанга Кебуладзе, що до ворогів України належать не тільки путіністи й російські націоналісти, а й російські ліберали: «Путін – ворог нашого теперішнього, а «російські ліберали» – нашого майбутнього».

Нинішній інтенсивний розвиток української культури, що його стимулювало, крім внутрішніх ресурсів, й звільнення від пострадянського впливу Росії, виносить на порядок денний потребу переорієнтації культурних зв’язків, зокрема налагодження й розвитку контактів у різних мистецьких галузях з нашими найближчими західними сусідами – Литвою, Латвією, Естонією і країнами Центральної Європи.

Лариса Масенко – професорка, провідна наукова співробітниця Інституту української мови НАН України

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода