У селі Посад-Покровському на Херсонщині не вціліло жодного із 940 будинків. Місцеві кажуть: вони не були під загарбниками, але тут проходив «нуль», лінія фронту, і росіяни, обстрілюючи їхні хати, клуб та школу, намагалися стерти село з лиця землі. Люди по кілька тижнів сиділи в погребах, не виходячи на вулицю, – без хліба й ліків, з малими дітьми й літніми батьками. Кілька людей загинули.
Що згадують посад-покровці про ті події, як живуть люди в селі зараз і як скоро його можна буде відновити?
Ранок на центральній площі Посад-Покровського. Бульдозер вигортає залишки того, що було сільрадою. Будівля знищена вщент і відновленню не підлягає, на її місці зведуть нову, пояснює місцевий житель Віктор.
Він проїздить повз на велосипеді. Спиняється, щоб розповісти, як почалася війна для нього.
«Почалося все в лютому – обстріли. Я з жінкою, дітьми й онуками змогли виїхати на своїй машині. А повертатися люди почали в село аж у листопаді. Зараз ото вивозять – сільраду. Село під реконструкцію йде, відбудовувати будуть. Мій будинок теж побитий. Та живемо в ньому. Одна кімната вціліла», – говорить Віктор.
Жителька села Катерина Шарлаїмова у березні минулого року була в Посад-Покровському. Разом із сином жили в погребі. Її будинок не вцілів. Де зимуватиме – жінка поки не знає.
Вся хата моя розбомблена, відновити ніяк. Будуть зноситиКатерина Шарлаїмова
«Посипався погріб, іскри. Кажу: «Колько, давай вилазити, бо нас засипле, ніхто і знати про нас не буде». Потім дві-три ночі в клубі ночували. А потім приїхали волонтери, нас забрали. Вся хата моя розбомблена, відновити ніяк. Будуть зносити. Живемо у знайомих, теж тече, як зимувати будемо – не знаємо», – говорить жінка.
Будинок культури став руїнами
У Посад-Покровському після обстрілів російської армії зруйновано або пошкоджено всі 940 хат. Залишилися руїни від школи, дитсадка та інших закладів.
Директорка зруйнованого будинку культури Олена Таточенко показує, де було її робоче місце.
У кабінеті вцілів лише рояль та кілька журналів.
«Мій кабінет… Ми тут з дітками займалися. Ніяк не можу зрозуміти, від чого нас «звільняли»? Плакала, як побачила. Наша сім’я була в евакуації, я бачила руйнування на відео, але не думала, що все це ось так», – каже вона.
Жінка згадує події весни 2022 року, коли тут проходила лінія фронту. Село було під суцільним вогнем, три тижні люди не могли виїхати.
За 2-3 кілометри від нас уже стояли «орки». І оцей весь вогонь, ця злість їхня, ненависть – пройшли по Посад-ПокровськомуОлена Таточенко
«З 24 лютого по 15 березня ми просто жили в погребах. Багато людей – у нас сховище під будинком культури – були там. Під дитячим садочком – теж. 14 березня до нас зайшли наші хлопці, ЗСУ, а 15-го вранці росіяни скинули авіабомби. Одна впала прямо біля мого будинку. 15 березня розпочалася евакуація, бо село масовано обстрілювали. За 2-3 кілометри від нас село Солдатське, там уже стояли «орки». І оцей весь вогонь, ця злість їхня, ненависть – пройшли по Посад-Покровському. І по будинку культури, і по школі, і по дитсадку... Село знищене», – говорить Олена Таточенко.
Будинок культури, якому вона віддала понад 30 років життя, за словами жінки, відновленню не підлягає. Замість нього зведуть новий культурно-освітній центр. А на місці старого буде меморіальна стела, яка нагадуватиме про злочини російської армії.
«Пункт незламності» в незламному селі
У центрі села зараз – великий намет. Це – єдиний соціальний заклад на все Посад-Покровське. Тут – і «пункт незламності», і хаб, і школа з дитсадком. Є світло й вентилятор, є інтернет для навчання й дистанційної роботи.
Відповідальна за пункт Ольга Александрова пропонує відвідувачам каву, чай, воду та печиво.
Розповідає: вона повернулася в село у січні цього року, а до того була в евакуації на Закарпатті. І одразу ж взялася до роботи.
Я залишаюся! Буду виживати!Ольга Александрова
«Ми як приїхали, як побачили, що тут, – серце розривалося. Будинки всі горілі – у сусідів. Мій будиночок уцілів, мені б дах, двері та вікна поставити – і буду там зимувати. Я залишаюся! Буду виживати! Світло є. Води – можемо поїхати до вежі взяти, вона технічна, але можемо почистити. Привозять гуманітарку, круп достатньо, я думаю, нам більше будівельні матеріали потрібні – відбудовуватися будемо», – бадьориться жінка.
На дитячому святі
Біля «пункту незламності» потроху збираються діти. Волонтери з Дніпра привезли їм книги та ласощі й влаштували невелике пісенне свято.
Весело, посмішки, покращується настрій – таке піднесення після святаСергій Тютюнник
«Січеславська Просвіта» привезла в Посад-Покровське книжки і набори солодощів. З нами – друг «Просвіти», баяніст Єгор. Співали пісень, потім роздавали книжки за інтересами. Тут наразі повністю знищені бібліотечні фонди, будинок культури, тобто треба відновлювати культуру, а культура без книжки – неможлива... Весело, посмішки, покращується настрій – таке піднесення після свята», – сказав голова «Січеславської Просвіти» Сергій Тютюнник.
На свято прийшла не тільки малеча, а й дорослі. Наталя Резніченко привела двох дітей – 8-річного сина та 13-річну доньку. Розглядає подаровану синові книжку.
«Книжка про мозок і те, як він працює». Якщо Артемкові сподобається, може, піде по моїх стопах. Я – медик», – каже, усміхаючись, Наталя.
Діти похворіли – ліків купити ніяк, передати ніяк. Діти температурили – я оцтом розтираю, бо більше нічого немає, ліків немаНаталя Резніченко
Про те, що було в березні минулого року, жінка не може говорити спокійно. Два тижні, згадує, вона з дітьми прожила в селі під масованими обстрілами. Сиділи в погребі. А з ними – ще й її хвора мати. Будинок Наталі розбитий, полагодити намагаються самотужки.
«Діти похворіли – ліків купити ніяк, передати ніяк. Діти температурили – я оцтом розтираю, бо більше нічого немає, ліків нема. У мами – тиск, лишилася пара пігулок. У мене теж тиск, вийшла на вулицю, погано, і розумію, що підскочив тиск, треба випити таблетку, але мамі та таблетка потрібніша… Будинок лампічимо самі, скільки є сил. Починаю лагодити – воно сиплеться, підмажу – сиплеться. Вкладаємо свої кошти, бо йде зима, а відбудови поки немає», – розповідає жінка.
«Краще, ніж було»
У сільраді розповідають: відбудова села вже розпочинається. Посад-Покровське потрапило до переліку кількох знищених війною сіл України, де діятиме державна програма «Краще, ніж було». Уже вигорнули руїни школи й гуртожитку, почали зносити понівечені хати – щоб розчистити землю й збудувати нові.
Помічник старости Лариса Соколова каже: під час боїв у них не вцілів жоден із 940 будинків, загинули кілька людей, зокрема підліток.
«До війни на території нашого села проживало 2 239 людей. Зараз проживає 757. Під час бойових дій ми були в «сірій» зоні – проживало 20 осіб всього. Під час активних боїв у березні загинуло п’ятеро наших людей, серед них 13-річна дитина...» – розповідає Соколова.
Сама вона виїздила в евакуацію й остаточно поки не повернулася. Щодня добирається в село з Миколаєва на роботу. Говорить: у стані руїни побачила рідне Посад-Покровське в листопаді 2022-го, коли росіяни відступили.
«Були такі вирви – метрів по 15. По чому вони тут стріляли? По школі, по будинку культури? І авіаудари, і фосфорні бомби… Ті люди, що тут мешкали, нараховували по 350 прильотів по селу на день», – говорить Лариса.
Зараз люди потроху повертаються в село, збирають документи на відновлення житла. Облаштовують під оселі сараї та гаражі. Частина – живе в модульних будиночках, які надав уряд Швеції.
Багато хто живе в сараях, кухнях та гаражах, бо, кажуть, кращої землі, як рідна, немаєЛариса Соколова
Повністю відновили світло, його не було більш як рік. У частини села є також централізоване водопостачання.
«328 людей записалися на отримання модульних будиночків. На даний час отримано 270. Багато хто проживає в цих будиночках, а багато хто – використовує їх для тимчасового перебування: приїхали з міста – побули, речі якісь поскладали. Багато хто живе в сараях, кухнях та гаражах, бо, кажуть, кращої землі, як рідна, немає», – говорить посадовиця.
«Ми навчилися жити з війною…»
Більшість людей, повернувшись додому, констатує Лариса Соколова, не планують нікуди виїздити. Готуються зимувати – щоб не було.
«Привозять нам гуманітарну допомогу, хліб, гарячі обіди. Люди посадили городи. Хтось врятував трохи худоби, корів, потихеньку відновлюють своє господарство. Худоба рік протинялася по полях, по посадках. Люди кажуть: ми раді, що ми вдома», – говорить Лариса.
Що допомагає жити? Любов. Любов до рідного домуОлена Таточенко
«Ми навчилися жити з війною, ми навчилися жити з руїною. Ми, українці, – така неймовірна нація. Мені здається, інших таких немає. Що допомагає жити? Любов. Любов до рідного дому. Воно тут все наше... І – віра в перемогу», – додає жителька Посад-Покровського Олена Таточенко.
