Підполковник Денис Василюк із позивним «Флеш» був пілотом винищувача 831-ї бригади тактичної авіації Повітряних сил ЗСУ. Він любив літаки і мріяв повернутися у рідний Джанкой. А ще Денис хотів стати батьком і навіть вигадав ім'я для майбутньої доньки – Мія. У 31 рік він був повним кавалером ордена «За мужність». 2024 року Василюк отримав звання Героя України – вже посмертно. Під час останнього вильоту ціною власного життя він виконав бойове завдання та прикрив піхоту. Хлопець, який «яскраво жив і яскраво пішов», – у спогадах його вдови Владислави для проєкту Радіо Свобода Крим.Реалії .

Денис Василюк з дитинства спостерігав за літаками – він жив неподалік від аеродрому в Джанкої. З ними він і пов'язав своє життя – вступив до Харківського національного університету Повітряних сил ЗСУ імені Івана Кожедуба. Владислава Василюк розповідає, що Денис дуже любив тему космосу та супергероїв.

«У нього з раннього віку поступово формувався цей шлях. Він ще 2014 року закінчив ХНУПС, і тоді мав вибір – повернутися до Криму чи захищати Україну. Він обрав Україну, бо дуже полюбив це місце, його душа обрала цю країну, це місто», – розповідає дівчина. Рідний Крим Денис також не забував.

«Любив небо, але сім’ю любив більше»

Із 2014 року Денис служив у 831-й бригаді та виконував бойові завдання як пілот. 2021 року хлопець вирішив повернутися до більш спокійного життя. Вони з Владиславою почали замислюватися про дітей і хотіли переїхати з Миргорода до Києва. У Дениса закінчився контракт із ЗСУ і він звільнився. «Дуже любив небо, але сім'ю любив більше», – каже Владислава.

Вони з Денисом познайомилися у 2016 році. Владиславі було 20 років, йому – 23. Дівчина називає цю зустріч доленосною. «Бо я зустріла його випадково – через друга моєї подруги. Ми прийшли у гості, так би мовити, до цих друзів. І там я побачила Дениса. Я тільки його побачила – це було кохання з першого погляду, бо він був високий, зеленоокий, схожий на мене. У чорній сорочці, дуже гарний, ніби вийшов з аніме», – згадує дівчина.

Тоді вона одразу звернула увагу на книги з психології, які були у тій квартирі. Владислава на той час уже почала вивчати цю науку. Виявилося, що книжки належали Денису. Після знайомства четверо юнаків зібралися до клубу. Денис підійшов перший.

«І його перша фраза «Чому так важко зітхаєш?» – з цієї фрази почалося наше спілкування. І вже за 10 хвилин, на вулиці під ліхтарем, він вчив мене вальсу. Тому що я не вміла танцювати, а він вісім років займався у танцювальній школі. Було відчуття, що я знала його все життя. Як кажуть, душі можуть домовитися, щоб потім на землі зустрітися. Я у це дуже вірю», – каже Владислава.

Вона із сім'ї військових і ніколи не хотіла виходити заміж за військового. За 9 років стосунків Денис лише три рази зміг бути присутнім на її дні народження – життя пілота винищувача пов'язане з постійними відрядженнями. Зараз дівчина впевнена: навіть якщо повернути час назад, вона б вчинила так само.

Владислава називає їхнє спільне життя казкою. «Ми робили все, щоби просто жити. Жити яскраво. Ми виїжджали на пікніки, влаштовували побачення. І ми так цінували цей час», – розповідає дівчина.

Тому коли Денис у 2021 році звільнився зі служби, пара мала великі плани на майбутнє. Денис знайшов роботу в IT-сфері. На Новий 2022-й рік разом із друзями вони злітали до Єгипту. Зараз, згадуючи той час, Владислава радіє, що їм удалося хоч пів року пожити спокійним життям.

«Коли ти не думаєш, уб'ють твого чоловіка чи ні», – каже Владислава. У лютому 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, і Денис не зміг залишитися осторонь.

«Я на місці, все добре»

24 лютого 2022-го Владислава та Денис були в Миргороді. О 4-й ранку вона прокинулася від вибухів. «І коли я дивилася на нього, я розуміла, що навіть не намагатимуся його відмовити, бо це був Денис. Він завжди був за справедливість», – згадує дівчина.

У перші дні повномасштабного вторгнення Денис втратив двох бойових товаришів – льотчиків Олександра Оксанченка (загинув 25 лютого 2022 року в повітряному бою над Києвом, відволікаючи на себе авіацію армії РФ – ред.) та Степана Чобану (загинув 28 лютого 2022 року в повітряному бою над Кропивницьким – ред.).

«Це жахливо – спостерігати за цим, і ти не знаєш, як підтримати людину, коли вона просто дивиться в одну точку», – розповідає Владислава.

Вже за 3 дні Денис відправив дружину з подругами до Польщі. А сам 5 березня повернувся відновлювати навички пілота та знову почав літати. Під час повномасштабного вторгнення Денис виконав 94 бойові завдання. Він допомагав звільняти острів Зміїний – за це отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня. За життя Денис став повним кавалером ордена.

«Він був із тих, хто йшов на завдання першим, яким би страшним воно не було. Він навіть не підписував контракт, бо хотів зробити максимум для перемоги України та повернутися до родини. Він дуже хотів дітей. Це болюча тема для мене – ми хотіли доньку і хотіли назвати її Мія», – каже Владислава.

Поки дівчина була у Польщі, Денис їй нічого не розповідав. Уривки інформації вона дізнавалася від подруг, чиї чоловіки теж були пілотами.

«Вони розповідали, що в деякі моменти за Денисом літало дуже багато ракет – як і за його побратимами. То був страшний час, коли ти не знаєш, де він, що з ним. Тільки короткі повідомлення: «Я на місці, все добре», – згадує дівчина.

Він став надсилати їй фото і відео з милими повідомленнями з кабіни літака. Для неї це було незвично, бо раніше Денис так не робив.

«У літаках він не любив фотографуватися – у льотчиків багато забобонів. За 9 років я жодного разу не бачила, як летить його літак. І пам'ятаю, як я дуже просила його зробити напис: «Я люблю тебе, леді». Я тоді сказала – і забула, а він знав, наскільки це для мене важливо, і зробив», – згадує дівчина.

«Жив яскраво та яскраво пішов»

Через деякий час Владислава повернулася додому в Миргород. Вона працювала професійним фотографом. На початку травня 2024 року її майже новий фотоапарат зламався. 15 травня Владислава побачилася з Денисом: він одразу ж відлетів на завдання, а вона поїхала до Києва – розбиратися з технікою. У столиці вона зустрілася з найкращим другом родини – Олегом.

«Ми зайшли в «Мусафір» (кримськотатарський ресторан у Києві – ред.), і мені так хотілося, щоб Денис теж побачив цей ресторанчик, скуштував страви, які любив у Криму», – розповідає Владислава.

17 травня о 10-й ранку в двері готельного номера дівчини постукали. То був Олег. Він сказав їй зателефонувати мамі. «Я дзвоню – мама каже: «Влада, Дениса збили, але його шукають. Бачили начебто парашут – може, катапультувався». З цього моменту моє життя розділилося на до та після», – згадує дівчина. Її трусило, а заспокійливі пігулки застрягли у горлі. Вони вирішили пройтися центром, щоб «перевести хвилювання в дію, а не просто сидіти й чекати». Коли за нею надіслали машину з Миргорода, дівчина почала розуміти, що відбувається «щось дивне».

«Я підходжу до машини, мене зустрічає друг Дениса, теж побратим. Він дає мені слухавку. Я беру слухавку і чую: «Владислава Василюк, добрий день. Під час повномасштабного вторгнення загинув ваш чоловік». І все. Я повертаюся до Олега і кажу: «Дені більше немає». У мене шок», – згадує дівчина.

Того ж дня – 17 травня – мама Дениса святкувала ювілей – 55 років. Владислава вирішила зателефонувати їй сама.

«Спочатку вона не зрозуміла, хто це. «Це я, Влада». «О, Владо...» І вона мовчить, чекає, що я її привітаю з днем народження. А я кажу: «Дениса більше з нами немає». Вона: «Що? Цього не може бути. Ти мені брешеш!» Потім слухавку взяв його батько. Мама знепритомніла. То був... це був жах. І її крик, до речі, запам'ятаю на все життя», – каже дівчина.

Коли Владислава повернулася додому в Миргород, рідні та друзі вже про все знали.

«І вони піднімають чарку: «Денис був...» А в мене така злість. «У сенсі був? Ми тільки вчора перед сном листувалися, як завжди. Він мені завжди писав: «До завтра». У нас із 2016 року була традиція – «Кохання назавжди…», і він продовжував – «І навіть більше», – згадує Влада.

Вона каже, що тепер після смерті Дениса ці слова набули великого значення. У її телефоні він записаний як «Король мого Всесвіту».

Тієї ночі Владислава захотіла повернутися до їхньої із Денисом квартири сама. «Сіла на ліжко. І сказала: Денисе, якщо ти зараз тут, можеш подати мені хоч якийсь знак? Але жодних знаків не було…», – каже вона.

Наступного дня розпочалася підготовка до похорону. «У 28 років я вибираю труну для коханого чоловіка. У нас було настільки сильне кохання, така близькість, яка рідкість у цьому світі: знайти «свою» людину», – згадує Владислава.

Наступного дня – у неділю – привезли тіло Дениса. Коли його знайшли – його рука була на штурвалі. Так його і поховали.

«На нього одягли яскраві шкарпетки, поховали у льотному костюмі – він його дуже любив. Поклали улюблені його окуляри. Я так пишаюся Денисом. Він до останнього захищав нас, який він був відповідальний, сильний. Він ніколи за всю повномасштабну війну – жодного разу не скаржився», – розповідає дівчина.

У свій останній виліт Денис Василюк встиг виконати бойове завдання до кінця. Скинув дві бомби, влучив точно в ціль і врятував піхоту внизу. Пізніше Владиславі показали повідомлення тих військових.

«Якби не Денис – нас не було б», – написали вони. Він до останнього захищав українське небо. Мене, свою сім'ю… І одним з останніх його бажань було пролетіти над звільненим Джанкоєм та помахати крилом. Він часто говорив про це за рік до загибелі, – згадує Влада.

За особисту мужність та героїзм указом президента України підполковнику Денису Василюку було надано звання Героя України посмертно. Цю нагороду отримала Владислава.

Дівчина каже, що їхнє з Денисом кохання почалося з танцю, ним і закінчилося. Його останні слова диспетчеру були: «Я танцюю», що на льотному сленгу означає: «Я маневрую від ракет». Він дуже любив танцювати. «Жив яскраво та яскраво пішов» – усе це про Дениса», – каже вона.

«Він усе міг зробити заради близьких»

Денис гостро реагував на несправедливість і завжди хотів допомагати людям, розповідає Владислава.

«З 12 років він працював – родом із простої, небагатої родини, жив у селі. Працював у полі, щоб підзаробити, допомогти батькам. Мама розповідала: Денис назбирав грошей і хотів купити собі джинси. Але у неї розболівся зуб – він побачив це і віддав мамі всі гроші на лікування. Він мав культ сім'ї. Він усе міг зробити заради близьких», – розповідає дівчина.

Свій позивний – «Флеш» – Денис отримав від побратимів у 2022 році – після одного з бойових завдань у Донецькій області.

Флеш (Flash) – у перекладі з англійської означає «спалах», «блискавка». Також Flash – прізвисько, яке носили кілька відомих супергероїв із серії коміксів DC. Флеш має здатність розвивати швидкість, що перевищує швидкість світла. Свою силу він отримав унаслідок удару блискавки.

Під час нічного польоту у винищувач Дениса влучила блискавка. «Датчики у літаку тимчасово згасли. Він мав зорієнтуватися дуже швидко, щоб не вилетіти в бік Росії. Він зменшив висоту, що було дуже небезпечно. І коли він знизився, то побачив вогні Краматорська та зрозумів, у якому напрямку летіти. Тобто – такий блискавичний Денис був», – каже Владислава.

«Хочу, щоб про Дениса дізнався весь світ»

Після загибелі Дениса Владислава не змогла повернутися до своєї роботи фотографа. «З його смертю вмерла якась частина мене. Я намагалася, навіть три місяці фотографувала, але зараз це ніби насильство. Зараз я працюю психологом, і це дає мені новий сенс життя – допомагати іншим та зцілювати себе через психологію, через людей», – розповідає дівчина.

Тепер Владислава хоче, щоб про Дениса «дізнався весь світ». Вона три роки мала мовчати про те, хто її чоловік і чим займається. «А потім мені набридло тримати все в собі. Тому що тоді мені дуже не вистачало підтримки – окрім психолога та близьких, не було з ким поговорити», – пояснює дівчина.

Вона почала записувати відеощоденники про свій шлях – «про те, як проживає горе». «Хоча війна триває три роки – ця тема все одно табуйована. Мало хто може про неї говорити. А мені це тоді дало величезну підтримку. І тисячам інших жінок також», – впевнена Владислава. Вона отримала безліч повідомлень від інших дівчат, які також переживають загибель своїх коханих.

Влада зробила татуювання – у пару до тату Дениса. Ще у 2023 році він придумав, що саме вони мають зображувати.

«Каже: «Ось у мене буде крило на правій руці, а в тебе – на лівій. Коли будемо з тобою йти вулицею і триматися за руки – вийде красиво», – згадує дівчина. – Після загибелі Дениса друзі повезли мене в Полтаву – просто погуляти торговельним центром. Я була ніяка. Отак я дивилася, ходила по магазинах. І тут я піднімаю очі – і бачу футболку. На ній написано: Strong Gentle, а посередині – блискавка. Там ще був підпис: «Ти можеш бути ніжним і сильним одночасно». Це було так, наче це міг сказати мені Денис. Тому що він любив мою ніжність і водночас мою силу».

Під час свого навчання на психолога вона почула пораду від викладача, яку запам'ятала особливо добре.

«Він сказав: «Владо, доки ти не приймеш, що життя несправедливе, – ти так і залишишся в ілюзії та не зможеш далі жити». Справді, є речі, на які ми не можемо вплинути, хоч би як намагалися», – розповідає Влада.

Своє життя після втрати Дениса вона називає «автопілотом». Вона розуміє, що їй потрібно бути активною. Владислава продовжує вчитися, працювати та розвиватися у психології, щоб допомагати собі й іншим. У те, що час лікує, вона не вірить.