Часто можна почути, що назви вулиць це вже історія, і їх не варто чіпати. Насправді ж їх міняють і досить систематично навіть у містах успішних націй, наприклад у Франції, Німеччині, Італії. Що вже казати про нації із колоніальним минулим, як у нас – українців. У цьому сенсі для нас повчальним може бути досвід Польщі.

Варто хоча б побіжно подивитися на приклад польської столиці Варшави, яка теж у 1990-х – 2000-х проходила етап своєї деколонізації та дерусифікації. Хоча ці проблеми для поляків не були такими актуальними, як для нас, бо і «за совітів», навіть побіжне порівняння міського назовництва Варшави кінця 1980-х та сучасних мап польської столиці засвідчує, що цю справу поляки проробили послідовно, неформально і у значних масштабах.

У польських містах у комуністичні часи так само переважали назви на честь польських комуністичних лідерів, що їх Москва намагалася використати для зміцнення свого впливу у Польщі.

Проспект Юліана Мархлевського – людини, яку російські більшовики планували на лідера Польської соціалістичної республіки, назвали ім’ям найвидатнішого поляка 1980-х – 2000-х Римського папи Іоанна Павла ІІ. Вулиця, яка носила ім’я одного із засновників ПОРП (Польська об'єднана робітнича партія, комуністична партія, яка керувала Польщею із 1948 по 1989 рік – ред.) Марселя Новотки, була перейменована на честь командувача польською армією у часах Другої світової в екзилі Владислава Андерса, людини яка орієнтувалася не на СССР, а на Велику Британію і США. Площі Дзержинського повернули старе ім'я – Банкова. У центральній частині міста з’явився парк маршала Едварда Ридз-Сміглого – видатного пілсудчика і продовжувача справи знаменитого «пшевудци». Є у Варшаві поблизу перехрестя Маршалковської та Алей Єрусалимських рондо, назване іменами лідера націонал-демократів – провісника й ідеолога відродженої Польщі Романа Дмовського (мало прихильного, м’яко кажучи, до українців, але миродайного для поляків) та лідера польської соціал-демократії Ігнація Дашинського. Багато у Варшаві вулиць, назви яких пов’язані зі збройною боротьбою проти агресорів – німців і росіян від Першої до Другої світових воєн: вулиці Армії Крайової, Битви Варшавської 1920 року, рондо Засланців сибірських, міст Грота-Ровецького – командувача АК.

Як бачимо, поляки через назви вулиць, і не лише у Варшаві, вибудовують хронологічну лінію національно-визвольного руху польського народу за свою державу – від конституції Тадеуша Костюшка (1791 рік) до відновлення польської держави у 1918 році.

Перейменування у столиці України

Чи щось подібне ставилося як надзавдання у перейменуваннях у столиці України Києві? На жаль, на мою думку, ні, вони були спорадичними і випадковими.

І хоч у Києві і з’явилися вулиці чи проспекти С. Бандери, Я. Стецько, Р. Шухевича, А. Шептицького, С. Петлюри, Є. Коновальця, В. Липинського, В. Липківського та інших, національно-визвольний рух середини ХІХ – початку ХХ століття не відображений у міському назовництві системно.

Наприклад, у Києві й досі немає вулиці творця Кирило-Мефодіївського братства Лише у 2016 році виникла площа Пантелеймона Куліша та вулиця Миколи Костомарова. Не кажу вже про такі явища, як Семінарська громада, Київська громада, гімн «Ще не вмерла Україна» (його творця Павла Чубинського у 2015 року вшанували, назвавши його іменем вулицю десь на висілках, у Новій Дарниці; колишня Н. Крупської), видавництво «Вік», газета «Рада», журнал «Літературно-науковий вісник» тощо. Немає в Києві вулиці Олександра Кістяківського, лідера Київської громади у 1860-х роках, або вже вулиці родини Кістяківських, коли згадати його видатних сина й онука: вчених соціолога Богдана та фізико-хіміка Юрія.

Найдовший період свого життя саме в Києві провів перший самостійник і творець соборницьких громадських і культурних структур Олександр Кониський – суспільний вчитель М. Міхновського, М. Грушевського, С. Єфремова та інших.

І це притому, що найменування на його честь колишньої вулиці Комінтерна обговорювалося ще на початку 1990-х років. Сьогодні вона має гідне ім’я – Симона Петлюри, але прізвище Кониського топонімічно було б доречнішим, враховуючи, що його будинок стояв на місці теперішніх кас попереднього продажу залізничних квитків біля пам’ятника Щорсу на бульварі Шевченка.

Нещодавно вулицю Уборевича перейменували на вулицю академіка Сергія Єфремова (район метро «Академмістечко»).

Але виявилися обійденими перші культурні «окремішники» – діячі видавництва «Вік» Олександр Лотоцький, Василь Доманицький, В’ячеслав Прокопович, Володимир Дурдуківський.

Лотоцький був лідером петербурзької української громади, домагався скасування Емського указу 1876 року про заборону українського слова, докладав зусиль до видання першої української Біблії та загальноприступної чотиритомної української енциклопедії, видатний історик церкви і публіцист, обґрунтував канонічні підстави незалежної української православної церкви.

Доманицький видав перший критично перевірений «Кобзар» Тараса Шевченка, літературно переписав популярну історію України Миколи Аркаса, був активістом національного кооперативного руху. Великі чесноти мали й інші двоє згаданих діячів.

На диво, досі в Києві немає вулиці Євгена Чикаленка – Великого українця з першої десятки діячів, які безпосередньо наближали українську революцію та відновлення державності.

Для пересічних малоосвічених керівників міських структур і чималої кількості киян з багажем «совка», Лев Толстой більш важлива фігура в історії і культурі українського народу, ніж Євген Чикаленко. Ну, не написав Євген Харлампійович, як Лев Миколайович, «Війни і миру», то ж короткозорому вже ясно, що вищими за українця-мецената є заслуги російського письменника.

Однак, за період після Революції гідності, у царині перейменувань зроблено дуже багато корисного і правильного – не можна цього не бачити.

В радянські часи, приміром, вулиці називали іменами лише тих родин, члени яких загинули від німецьких загарбників у роки Другої світової війни (Сім’ї Хохлових (Лук’янівка), Cім’ї Сосніних (Микільська Борщагівка)). Знову одна характерна деталь: це були, як правило, російські родини в Україні, а не знакові родини українців.

Після здобуття справжньої незалежності в Києві з’явилося гроно симпатичних назв за прізвищами видатних українських – і не лише – родин: наприклад, Ідзиковських (польські книгарі та видавці). І це заслужена данина пам’яті знаменитим київським полякам.

Чому немає вулиць Косачів, Шульгіних, Чикаленків, Кричевських?

Але ось що образливо. Немає в Києві вулиць тих родин, завдяки діяльності яких наша столиця набула українського обличчя:

• Шульгиних (надзвичайно заслужена родина, що дала громадівця Якова Шульгина та його дітей Володимира – героя Крут і Олександра, вченого-міжнародника, першого міністра закордонних справ УНР. Щоправда, вже з᾽явилися вулиці Якова і Володимира Шульгиних);
• Косачів. Така вулиця не потребує розкриття, на перший погляд, бо знаємо Лесю Українку і Олену Пчілку; але ж були Петро Косач, батько сімейства – член Київської громади; Михайло – брат Лесі, поет і перекладач; Юрій Косач – племінник Лесі, відомий прозаїк середини ХХ століття; сестри Лесі – Ісидора і Оксана – видатні дослідниці життя великої сестри;
• Чикаленків;
• Кричевських (мистецької родини), бо вулиця Ф. Кричевського існує на третій просіці Святошина, але не пошанований Василь Григорович – творець українського модерну;
• Антоновичів, де, крім видатного історика Володимира Боніфатійовича, відомий своєю суспільно-політичною діяльністю його син Дмитро, історик мистецтва, онуки Марко і Михайло, теж історики.

Київ у 2014–2021 роках дедалі більше відповідає значенню столиці незалежної держави. Є вже у нас вулиця Августина Волошина – президента Карпатської України. Попри те, що Винниченко був поганим політиком, він заслужив на шану як один з найкращих українських белетристів. Колишня вулиця більшовика Юрія Коцюбинського перейменована на честь Володимира Винниченка. У минулому вулиця І. Бабушкіна – стала генерала Марка Безручка.

Відбулися вдалі «підміни». Більшовицькі діячі Щербаков і Всеволод Довнар-Запольський поступилися місцями історикам Данилу Щербаківському (видатному музейникові і засновникові національного мистецтвознавства) та професорові київського університету Митрофану Довнар-Запольському.

На честь видатного письменника-харків᾽янина, націонал-комуніста, рупора української культурної окремішності 1920-х Миколи Хвильового була названа вулиця в Дарниці (Рембаза).

Ім᾽ям лідера празької школи українського письменства і одного з найкращих есеїстів середини ХХ століття Євгена Маланюка також названо київську вулицю.

Є нарешті вулиці імені автора знаменитого «Чорного квадрата» і теоретика світового авангардизму українського митця Казимира Малевича, одного з перших авіаторів і співзасновника РУП та УНП Левка Мацієвича. Є також співтворець Братства української державності, член партії самостійників Валентин Отамановський; голова Ради міністрів за Директорії УНР, економіст Сергій Остапенко; генерали армії УНР Михайло Омелянович-Павленко, Всеволод Петрів, В. Сальського, О. Удовиченка; голова Української головної визвольної ради (УГВР) в часах Другої світової війни та науковець сільського господарства, багаторічний політичний в’язень Москви Кирило Осьмак.

Перемогла київська влада і конфесійні свої упередження старих часів, назвавши вулицю ім’ям митрополита УГКЦ Андрея Шептицького.

Не все, щоправда, вдавалося впровадити в життя. У 2015 році актом великої історичної справедливості було перейменування вулиці Металістів на честь легендарного київського археолога, історика-шістдесятника, знакової постаті Києва 1960-х – 1990-х років Михайла Брайчевського, можливо, найвидатнішого українського вченого-гуманітарія другої половини ХХ століття.

Він жив на цій вулиці. Зберігся будинок Михайла Брайчевського, де збиралися шістдесятники О. Компан, О. Апанович, Р. Корогодський, Л. Семикина, Г. Севрук та багато інших. Але попередня назва вулиці нагадувала молоді про рок-музику (!), і міська влада поступилася невігластву, скасувавши своє рішення на догоду псевдодемократії.

Ще є близько 100 колоніальних одіозних назв

Чи можна говорити, що перейменування охопили весь спектр вулиць, які носили імена комуністичних діячів або які пов’язані з проблемою колоніального статусу України в червоній імперії? Навіть побіжний перегляд списків сучасних вулиць Києва свідчить, що ні.

За нашими підрахунками залишається мінімум близько ста таких назв і досить одіозних.

Біля метро «Дарниця» вулицz казкаря Бажова засвідчує якраз колоніальний статус України в часах СССР, бо цей персонаж є затвердженою креатурою міського назовництва українських міст і сіл у совєтський період. До цієї обойми належить і «русский изобретатель» з народу – Кулібін (вулиця на хуторі Ґалаґани), ну й, так само, будівничий російської залізниці Ползунов. Після цього вже можна не дивуватися існуванню у тому ж таки Соцмісті вулиці імені керівника народного ополчення, що врятувало Москву від самозванця Лжедмитрія – князя Пожарського.

У тому ж сенсі плекання другосортності й залежності від «старшого брата» варто розглядати і назву вулиці Адмірала Ушакова (на Мишоловці). Ніхто не заперечує флотоводських талантів адмірала Ушакова, але саме вони закріпляли Південь України під владою Російської імперії. Сьогодні плекають українську вторинність такі назви вулиць, як художників Саврасова та Сурикова (обидві у Солом’янському районі). Якби в нас були вулиці Рафаеля чи Мікеланджело, то наявність у топоніміці Києва імен цих посередніх майстрів «передвіжнічєства» та історичного жанру була б хоч якоюсь мірою вмотивована.

До слова, анахронічно звучать назви вулиць із прикметником «червоно» – Червоноткацька, Червонозаводська. Відзначений увагою і редактор комуністичного «Огонька» у 1920-х – 1930-х роках журналіст Михайло Кольцов (одна з центральних вулиць масиву Микільська Борщагівка). Він був учасником інтервенції червоної Росії у події іспанської громадянської війни на боці республіканців.

Кронштадтська вулиця є на Харківському масиві (семантика не географічна, бо натякає на штурм збільшовичених матросів Петрограда), а у Новій Дарниці є і Сормовська, названа на честь центру російського революційного руху в Нижньому Новгороді, де працював головний герой відомого з курсу совєтської російської літератури роману Максима Горького «Мать».

Середина 1970-х років – час тотального промивання мізків українців «великою перемогою» «доблесної російської зброї» над німецькими загарбниками. Тоді, у 30-річчя святкування перемоги тоталітарного СССР над тоталітарною Німеччиною, вшановували безліч імен загиблих генералів і живих маршалів Радянського Союзу. Одна з таких вулиць, Маршала Бірюзова, є на Михайлівській Борщагівці. Вулиця Генерала Вітрука (колишня милозвучна Кременецька) існує у Святошині. Вулиця Маршала Говорова, який воював під Ленінградом, є в Голосіївському районі (Ширма). Там же й вулиця героя боїв під Москвою 1941 року генерала Доватора. На Оболоні спостерігаємо якусь взагалі мілітаристську вакханалію з низки маршалів: Тимошенка, Малиновського, Рокосовського. До них ще можна додати з Нивок – Маршала Толбухіна, і будемо мати представників майже всіх керівників фронтів 1944 року. Але ж вулиці Києва – це не короткий курс «Великої вітчизняної» про «10 славетних сталінських ударів».

Існують цього ж різновиду вулиці Героїв Сталінграда, Героїв Севастополя та Героїв Великої вітчизняної війни. З Великою вітчизняною вже якось розібралися. Погодилися, що в Україні, як і в інших нормальних країнах світу, була Друга світова війна. Що ж до Севастополя, то ця назва взагалі звучить двозначно після захоплення цього міста разом з Кримом Росією у 2014 році.

Чи не це ми тепер увічнюємо у назві? У Києві існує Севастопольська площа, може, її однієї нам достатньо для пошанування гарного, але, на жаль, психологічно переважно російсько-імперського міста.

На наше переконання, досвід країн Центрально-Східної Європи допомагає вирішувати непрості для українців питання. Непрості, бо ми ще не звикли бути об’єктом історії, культурно самодостатніми від свого головного і традиційного завойовника.

Зрозуміло одне – процес декомунізації і деколонізації міського назовництва не може вважатися закінченим. Взагалі сама топоніміка не є раз назавжди здійснений і освячений процес.

Міська топоніміка завжди прив’язана до ідеології, бо відображає мінливий перебіг суспільного життя.

Ігор Гирич – професор, доктор історичних наук

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода