Перемога в битві за Харків: де ще ЗСУ можуть піти у наступ?

Українська армія вибила збройні сили Росії з-під Харкова. Місто все ще обстрілюють з реактивної артилерії, але тепер – значно рідше. Що стало запорукою успішного контрнаступу ЗСУ на півночі Харківської області і де Україна може завдати російським військам такої ж поразки?

Село Циркуни, північні околиці Харкова, 25 кілометрів до російського кордону. Цей населений пункт був окупований з перших днів масштабної війни, українські військові його звільнили понад два тижні тому.

– Я так радів, я плакав, я дійсно плакав, тому шо таке пережити… взагалі. Я їм показував отак – молодці, хлопці! – каже мешканець села Циркуни Микола.

– Ну як вони взагалі себе вели ці два місяці, російські військові?

– Вони як вели? Все забивали, все грузили, тачками все звозили, потім загружали і вивозили. Це я сам особисто бачив», – розповідає ще один мешканець села Анатолій.

«Найважливіше – це позиція самих Циркунів, як населеного пункту, яка давала можливість збройним силам Російської Федерації проводити обстріл тактичною артилерією, і ми ставили собі за мету трошки відсунути і піти з цього рубежу, щоб вони пішли і відповідно цим припинили артобстріли міста Харкова. Дуже багато заміновано, дуже багато мін, що не розірвалися, дуже багато пошкоджено будівель, споруд, не працює жодна з комунікацій, водопровід, газ, електропостачання і так далі. Цивільне населення, яке тут залишилося, воно не хоче виїжджати із зони проведення активних бойових дій, тим самим ми отримуємо і поранення цивільного населення, і, на жаль, смерті», – розповідає заступник командира 229 батальйону 127 бригади сил ТРО ЗСУ з позивним «Капа».

Ще один населений пункт де йшли бої, ще ближче до російського кордону – Черкаські Тишки.

«Вони намагаються робити контратаки, намагаються застосовувати різні види озброєнь, у тому числі заборонені міжнародними конвенціями. Це і фосфорні, запальні і так далі, і для взяття бліндажів, окопів, тобто озброєння з їхнього боку працює різнотипне. Враховувати та берегти наш особовий склад, людей – це наше перше завдання. Чому ми зараз і не можемо дуже швидко їх звідси прибрати – тому що у нас не вистачає тієї потуги вогневої, яку ми хотіли б. Була б ця міць – відповідно ми пішли б уперед, і люди, які перебувають у нашій бригаді, 127-й, вони б спокійно вибивали наших ворогів, тому є проблемні питання, я їх бачу, я розумію, що це залежать не від командування, а залежать від загальної системи. Коли будуть постачання озброєння, тоді процес, звичайно, буде трішки швидше йти», – продовжує «Капа».

Починаючи з 5 травня, за даними українського Генштабу, ЗСУ у Харківській області звільнили 23 населені пункти. Таким відчутним український контрнаступ тут став останніми тижнями, але видавлювати російські війська з-під Харкова почали ще в березні, звільнивши на північному заході Дергачі. Потім очистили район Малої Рогані. Весь квітень рухалися до кордону і до Сіверського Дінця одночасно. На початку травня повернули контроль над передмістям Харкова – саме Циркунами, а на одній із дільниць вийшли до державного кордону.

«Протистояв нам не звичайний збрід «еленерівців», «деенерівців», а протистояли кадрові військові, ми чітко захопили штабні карти, журнали ведення бойових дій, бачимо, що це мурманська бригада морської піхоти при танковому забезпеченні так званої частини Печора. Тому спільно з кадровими військовими виконуємо завдання, одним з таких завдань було звільнення Руської Лозової, Питомника і вході цих боїв, звичайно, і втрат зазнали, і багато поранених, але завдання виконали», – каже Костянтин Жидков, командир 228 батальйону 127 бригади сил ТРО ЗСУ.

«Зайти та звільнити, умовно звільнити та повісити прапор – цього мало. Його, цей населений пункт, треба утримати, туди має зайти піхота, піхота має окопатися, туди мають підвезти боєприпаси, туди мають підвезти провізію і має бути комунікація, має бути підвіз боєприпасів та всього іншого. Повинна підійти артилерія для того, щоб вона, в принципі, перекривала відстань і не давала змоги підходити противнику. Це цілий комплекс заходів, які повинні вживатися, щоб піхоту просто не розстрілювали, як у тирі. Тепер ось потихеньку це все воно відбувається. Воно так швидко не буде, бо вони мають завдання, вони від цього завдання не відмовилися», – каже волонтер Роман Донік.

«Вчора в нас, наприклад, був контрнаступ, але ми його успішно відбили, зараз там ведеться обстріл, там, де зараз дійшли до кордонів, тобто наші хлопці дійшли до кордонів, але ведуться все одно обстріли, постійно намагаються робити наступи, тобто вони закріплені, вони дуже гарно закріплені, дуже багато зараз людей, техніки знаходяться от саме 5-10 кілометрів від кордонів. Тобто вони розуміють – якщо зараз вони там проваляться, а вони проваляться, то ми перегрупуємось і підемо підсилювати інші напрямки», – пояснює Костянтин Немічев, командир Харківського спецпідрозділу Kraken.

Харків опинився під ударом Росії одразу після початку війни – від кордону до межі міста якихось 40 кілометрів. Вже 25 лютого російська техніка догорала на Харківській окружній. Російські військові намагалися прорватися до міста, але безуспішно.

«В перший день ми зробили оборону Харкова по окружній дорозі, тобто ми зайняли позиції і почали відбивати ворога. І ворогу в перші дні не вдалося зайти. Якщо брати наступні три дні – ворог прорвав оборону на Олексіївці і залетіли в місто, але вони залетіли і наш підрозділ, інші підрозділи – їх просто знешкодили та розбили. Тому в принципі це був єдиний прорив у місто Харків. Коли вони заїжджали колоною в Харків, коли ми їх розбивали, в них у техніці лежали гумові кийки, тобто до них доходила інформація, що їх тут зустрічають, що все гаразд, їдьте в Харків, вам там допоможуть місцеві, а місцеві взяли автомати в руки і зустрічали їх вже з автоматами», – продовжує Костянтин Немічев.

«У перші дні був хаос, був бардак, бо за великим рахунком, дуже багато людей, які повинні були залишитися – звалили з міста нібито контролювати евакуацію своїх відомств. Це все стихійно, і я так підозрюю, що, в принципі, ну, ця ось стихійність трошки росіян, ну, як би, зупинила. Ті групи, які зайшли, ось їх блокували в школі там, повбивали там нафіг всіх. Ну, їм запропонували здатися, порядно все, але вони відмовилися, тому їх усіх убили, а решту просто ганяли тут як зайців містом, за ними їздила купа народу, якісь РПГешки звідкись взяли, якісь пляшки із запалювальними сумішами, вони реально їх ганяли як зайців», – згадує волонтер Роман Донік.

Після невдалих спроб прориву, російські війська зайняли позиції біля північно-східних околиць міста-мільйонника та почали накривати його артилерією – найбільше постраждав район Північна Салтівка. Били й у центрі Харкова, а по будівлі облдержадміністрації російські військові вдарили ракетою.

«Вони сподівалися тиснути на Харків, маючи надію, що, все ж таки, чи в нас не вистачить військ, чи в нас не вистачить завзяття утримати це місто і відступимо від Харкова. Плюс його могли залишати, коли проводилося планування цієї операції як варіант «Б». Якби не склалося, наприклад, на Донбасі, то маючи позиції, наближені до Харкова, можна було б здійснити оточення і примусити українські війська до здачі, до відступу, до залишення Харкова. Їм потрібна була політична перемога. Просто обмежена політична перемога. І саме тому Харків і розглядався як один із варіантів такої перемоги. Те, що вони не можуть цього зробити – це вже інша справа, але ідея закладалася саме така», – вважає військовий експерт Сергій Грабський.

Водночас перемога у битві за Харків ще не означає визволення усієї області. Крім, порівняно невеликих ділянок на північ від міста, під окупацією Росії перебуває Ізюмський виступ – звідти сили вторгнення намагаються наступати на Слов'янськ, Краматорськ та Барвінкове. Також російські війська утримують частину Харківщини на лівому березі Сіверського Дінця. Контроль цієї території є дуже важливим для російського угруповання.

«Вовчанськ-Купянськ та Ізюм – це основний їхній шлях комунікацій, тобто вони БК підвозять, їжу та все інше через цю дорогу. Якщо її зараз перебити, то це їм дуже нашкодить і дуже багато сюрпризів їх чекає після того, тобто зараз звісно працюємо на цьому напрямку і розуміємо, як зробити так, щоб їм було дуже важко вести якісь дії на нашому напрямку та напрямку Донбасу», – пояснює Костянтин Немічев, командир Харківського спецпідрозділу Kraken.

«Я командир батальйону, маю свій сектор, я виконую ті завдання, які поставить керівництво. Звичайно, я присутній на нарадах, бачу задумки, ну, це все, скажемо так, питання не до мене. Я виконую чітке завдання, яке поставило керівництво – сьогодні це одне село, завтра це висота, післязавтра це перехрестя, з якого там іде підвезення, допустимо, снарядів та евакуація поранених наших ворогів і ось це для мене важливо, а кордон – ми все одно до нього дійдемо. Яка різниця коли це буде – через день або через п'ять, головне, що ми дійдемо до нього», – каже Костянтин Жидков, командир 228 батальйону 127 бригади сил ТРО ЗСУ.

На Харківському напрямі воює одразу кілька українських підрозділів – кадрові армійські бригади, щойно сформована тероборона, добровольчі з'єднання. Всі вони повинні співпрацювати, мати єдиний центр управління, щоб вирішувати нове для себе завдання – наступати, зокрема, на досить великій ділянці фронту.

«Найбільше надихає ось сама злагодженість, дії підрозділу, спільно коли працюють, коли є розуміння, коли є віддані якісь сили, коли є розуміння, все узгоджено і все коли йде за планом. Відчувається ось це братерство, єдність, справді ніби команда. Ідеш і ти розумієш, що не вийде такої ситуації, що хтось пройшов уперед, хтось десь залишився, усі втратили. Ще один-два виходи і ми закриємо це питання взагалі в цьому напрямі, остаточно стоятиме крапка, весь кордон буде вже – там зовсім трішки залишилося, ще один ривок і ми закриємо це питання», – каже Данило, військовослужбовець ЗСУ.

«То така собі проба пера – вести наступ. Ми давно цього не робили настільки масштабно. Тому я вважаю, спроба цілком вдала. Відповідно, на цих ділянках, де ми вже досягли державного кордону, я вважаю, завдання виконано. На тих ділянках, де ще точаться бойові дії – окупанту залишилося недовго. Незважаючи на те, що логістика через кордон досить проста. У противника достатні запаси засобів для ведення бойових дій, але втрати особового складу і техніки є для нього на сьогодні критичними і саме відсутність бійців і зброї і змусить його покинути нашу територію на цих ділянках», – вважає Віктор Кевлюк, експерт центру оборонних стратегій.

Через невдачі на фронті, зокрема в Харківській області, кілька високопоставлених російських військових було звільнено або усунено, про це повідомляє британська розвідка.

Від своїх джерел в одному з розвідувальних органів України Донбас Реалії отримали особисті дані деяких командирів, які брали участь у боях на Ізюмському напрямі. Це начальник штабу 20-ї армії Західного військового округу Андрій Патаєв, командир 3-ї мотострілецької дивізії, яка зазнала великих втрат, Олексій Авдєєв, командир 752-го полку Євген Мурашов, начальник штабу цього ж полку Анатолій Казанцев, начальник штабу 252-го полку Дмитро Михайлов, командир батальйону Юрій Лебедєв, один із головних розвідників у районі Балаклії Кирило Смільгін.

«Говорили про зняття командувача 6-ї армії, яка дуже погано проявила себе під Харковом. Тобто не змогли навіть увійти до жодного з районів міста серйозно. Йшлося про звільнення командувача першої танкової армії, яка теж краєчком, принаймні, зона відповідальності зачепила Харківський напрямок, якщо я правильно розумію. Ну і плюс частина цих російських командирів, рівнем від командира батальйону і вище – вони вибувають менш кулуарним шляхом, тобто убитими, пораненими або навіть відмовляються від участі в «операції» так званій», – зазначає Кирило Михайлов, аналітик Conflict Intelligence Team.

«Скільки можна воювати? Поки не закінчаться патрони, їжа і пальне. Далі ви маєте пішки повертатися до своїх або здатися в полон, якщо до того не загинете в боях. Відповідно, саме така доля чекає російське Ізюмське угрупування, бо воно вже на сьогодні втратило наступальний потенціал. Це чудово бачать в Генеральному штабі Збройних сил. І, я думаю, що в найближчий тиждень, мабуть днів за 10, ми побачимо безславний кінець окупантів, які дісталися Ізюму», – продовжує Віктор Кевлюк.

Фактично єдиний регіон, де Росія й надалі продовжує наступати – це Донбас. Активні бої зі спробами прориву з боку російської армії точаться вже не перший тиждень. Полковник Сергій Грабський вважає, що незабаром ситуація може змінитися.

«Ми зараз перебуваємо на, так званому, плато інтенсивності бойових дій. Тобто ми досягли піку цих наступальних дій. Противник має поки що резерви, які можуть бути задіяні у спробах наступу на визначених противником напрямках. Натомість ми розуміємо, що динаміка використання цих резервів та інтенсивність нанесення втрат противнику така, що в досить короткій перспективі ми будемо спостерігати вимушену зниженість активності бойових дій з боку противника. І можливо з нашої сторони також, ми так само виснажуємся. І нам так само треба підтягувати резерви. І це буде називатися по-різному. Це може бути просто конфлікт малої інтенсивності. Це може бути оперативна пауза. І так далі, і тому подібне», – каже Сергій Грабський.

Президент України Володимир Зеленський запропонував Верховній Раді продовжити військовий стан на три місяці, раніше це робили лише на місяць. За це вже проголосував парламент. Як пояснив член комітету з нацбезпеки Федір Вениславський – контрнаступ – завдання складніше, ніж оборона та потребує більше часу.

Де Україна могла б ще атакувати, окрім півночі Харківської області? На півдні – лінія фронту вже досить давно стабілізувалася. На Запоріжжі ЗСУ спорудили дві лінії оборони поблизу обласного центру, окопуються і росіяни. Триває артилерійський обстріл, схожа ситуація і на кордоні Миколаївської та Херсонської областей.

«Оскільки Херсон перебуває на правому березі Дніпра, там де і українські війська, його було б досить простіше звільнити. У росіян нема якоїсь особливої мотивації воювати за Херсон. І їм, звичайно... Вони воліли б уже вибудовувати оборону по Дніпру, для чого доведеться залишити місто. Я думаю, що це цілком реалістичне завдання на найближчі місяці. Лінії постачання далі, лінії підльоту авіації теж мають бути далі з огляду на те, що, наскільки я розумію, хороших аеродромів на тому напрямку немає після того, що зробили з Чорнобаївкою», – каже Кирило Михайлов.

«Ви знаєте, тут дуже складно сказати достеменно – як воно і що буде. Тому що не ми з вами вирішуємо пріоритети у військових операціях і послідовність військових операцій. Натомість, як я вже казав, наступ від Харкова на Схід – з форсуванням Сіверського Донця виглядає дуже важливим, з огляду на те, що цей наступ може вплинути на бойові дії на Донбасі. І, загрожуючи комунікаціям і лініям постачання противника в районі Куп’янська, Великого Бурлука і Вовчанська, ми зможемо створити таку ситуацію, за якої противник змушений буде залишити не тільки Харківську область, а і підступи до Донбасу. Одна справа просто в лоб контратакувати в районі Слов’янська, в районі Сєвєродонецька або Лисичанська і інша справа – з невеликими але ефективними ресурсами нанести удар йому в тил і у фланг, примусивши противника відступати. Кидаючи озброєння і техніку», – додає Сергій Грабський.

«Звичайно плани є, десь вони безумовно є, бо нам потрібен Вовчанськ, потрібен вихід на кордон, нам треба перерізати, але коли, як, якими засобами, якими силами це буде зроблено – вам ніхто зараз не скаже, навіть ті люди, які навіть планують, вони, скажімо так, зараз так далеко, наскільки я знаю, військові в принципі не планують, тому що, ну здавалося б – ми тиждень тому почали контрнаступ, ми почали звільняти населені пункти, але за фактом, за фактом, у нас досі йдуть зараз бої. У нас той же Питомник обвалюється зараз «Градами» і вони ж не просто з любові до мистецтва це роблять, вони зараз обвалюють реактивною артилерією, чому – якщо раптом їм вдасться погасити піхоту – туди по-любому піде їхня піхота, якийсь там мотострілецький взвод, він піде за підтримки бронетехніки. Тому сказати, що ми зараз пішли-пішли-пішли, у нас, на жаль, зараз ще напевно немає достатньо сил для того, щоб ось так на плечах відступаючого супротивника дійти до Курська або ще кудись. І в нас трішки ж інше ставлення, скажімо так, у нас шкала цінностей і ставлення до особового складу трішки інше», – каже волонтер Роман Донік.

Наступ Збройних сил України на півночі Харківської області, безумовно, вже можна назвати успішним. Але армія РФ намагається контратакувати, повністю вибити її за кордон поки не виходить. В американському Інституті вивчення війни вважають, що російські військові побоюються атак ЗСУ на зони дії їхньої артилерії в Білгородській області і будуть щосили триматися за окуповані території. Очевидно, там також розуміють, що від успішних дій української армії тут залежатиме, зокрема, і результат битви за Донбас, де зараз точаться запеклі бої.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

До кінця літа сили Росії занепадуть і Україна їх витисне – генерал США Бен Годжес. Інтерв’ю