Як змінилося українське кіно за останні роки? Чому деякі кримські актори поїхали з півострова після анексії? Чи складно грати сепаратистів?
Про це в «Денному шоу» на Радіо Крим.Реалії говорили з актором театру та кіно, який зіграв роль у фільмі «Кіборги», Ігорем Салімоновим.
‒ Ви навчалися в Дніпропетровському театральному училищі, а потім працювали в Криму. Як ви потрапили на півострів?
‒ За рік до мого диплому (1994 рік ‒ КР) до нас в училище вперше приїхали з Кримського академічного театру набирати акторів. Мене помітила народна артистка України Лариса Бойко та запросила приїхати до них після закінчення навчання. Так я опинився в Криму, почав працювати в Кримському академічному російському драматичному театрі імені Горького. Три роки я відпрацював, потім була пауза ‒ нам не платили зарплату, були ще якісь проблеми... Тоді я поїхав до Росії, працював у Брянську та Пітері. 1998 року я повернувся до кримського театру, коли там все налагодилося, і пропрацював ще три роки.
‒ Чому ви поїхали з Криму 2014 року?
Поки я працював у Росії, я відчув себе українцем, як не дивно
‒ Я поїхав винятково через анексію. Поки я працював у Росії, я відчув себе українцем, як не дивно. І коли все це сталося, я зрозумів, що не буду тут залишатися. На щастя, моя дружина має таку ж позицію. Я поїхав без жалю, я б просто не зміг там.
Ми з сім'єю змогли виїхати тільки наприкінці серпня 2014 року. Потрібно було вирішити, куди їхати, адже мене ніхто нікуди не кликав. Ми приїхали до Києва фактично в порожнечу. Мене тут ніхто не знав, я починав майже з нуля. Спочатку було дуже важко.
‒ Чи підтримуєте контакти з колегами, які там залишилися?
‒ З кількома людьми продовжуємо дружити в соцмережах. А всіх «ватних» я видалив, не хочеться з ними спілкуватися.
‒ Чому ви в Києві не пішли працювати в театр?
‒ Я 19 років пропрацював у театрі. З 2003 року знімаюся в кіно, і дуже його люблю. Якщо працювати і там, і там, то часто трапляються накладки: то вистава, то репетиція, потрібно відпрошуватися, а тебе можуть не відпустити... В принципі, з Сімферопольського театру мене через це й звільнили. Це була моя перша роль у кіно ‒ фільм «Неслужбове завдання». Це кіно про війну, потрібні були німці. А я в театрі в одному епізоді виходив у ролі німецького льотчика... Я надіслав їм фотографію, мене затвердили для масовки. А потім сталося так, що московський актор, який мав грати німця Шульца, не зміг приїхати. І мене взяли на цю роль. Шість днів поспіль я був на зйомках у Ялті, а в театрі в цей час пропускав репетиції. За це мене й звільнили. Після цього я переїхав до Севастополя, в театр Лавреньова (Драматичний театр Чорноморського флоту імені Бориса Лавреньова ‒ КР).
‒ У скількох фільмах ви знялися?
‒ Близько 85. Але це всі ролі: і епізодичні, і другий план.
‒ У фільмі «Кіборги» ви зіграли сепаратиста, який командував обміном. Ця людина у фільмі схожа на Ігоря Салімонова в житті?
‒ Ні, не схожа, звичайно. Я ж просто граю, це не я.
‒ У фільмі він виглядає дуже жорстоким і негуманним.
Я був впевнений, що це не моє. Але одягнув форму, шапочку, взяв у руки автомат, подивився на себе ‒ ну, подумав, цілком може бути
‒ Значить, я так зіграв, що вам він таким видався. Дивно, що це вже мій другий сепаратист у кіно. Молодий режисер Корній Грицюк знімав фільм «20/20. Безлюдна країна». Сюжет такий: Україні дали безвіз, всі поїхали, залишилося тільки 8 осіб. Серед них ‒ один сепаратист. Корній умовив мене зіграти цю роль, хоча я був впевнений, що це не моє. Але одягнув форму, шапочку, взяв у руки автомат, подивився на себе ‒ ну, подумав, цілком може бути. А коли Ахтем Сеітаблаєв шукав сепаратиста для «Кіборгів», я запропонував себе. Кажуть, дуже органічно вийшло. Тепер у мене це якась нова творча стезя.
‒ Протягом останніх кількох років в Україні почали знімати більше фільмів. Чи можна акторові заробляти, якщо він не грає головних ролей? Цього вистачає на життя?
‒ Дивлячись скільки ти знімаєшся. З 2015 року я майже постійно в роботі, весь час знімаюся. Так що на життя заробити можна. Але я сприймаю це не як заробляння грошей: це моя професія, я хочу чогось досягти в кіно.
‒ Чого ви хочете досягти?
‒ Я хочу рости. У Севастополі я вже відчував, що закисаю.
‒ Велика конкуренція в акторському середовищі?
‒ Звичайно, акторів багато. Я радий, що не випадаю з цього. У мене є своя ніша: я багато грав слідчих, начальників охорони, КДБістів, НКВСівців, прокурорів... Кіно ‒ це ж типажна річ, і я існую в своєму типажі. За майже чотири роки в Києві я зіграв 46 ролей. Так що я вважаю, що досить успішно влився в київський кіно- і телевізійний бізнес.
‒ Які фільми або серіали ви дивитеся?
‒ Мені дуже сподобався «Вавилон Берлін» ‒ це німецький серіал. «Фарго» дуже люблю.
‒ В Україні є серіали такого рівня?
‒ Знімають те, що дивиться глядач. До того ж, багато що залежить від грошей. Коли є бюджет, запрошують інших режисерів, акторів.
‒ Вас впізнають на вулицях?
‒ Після «Кіборгів» ні. Впізнають більше через німців, слідчих. Наприклад, за серіалами «Біле-чорне» чи «Лінія світла», де я грав прокурора. А в Криму тільки за німцями впізнавали.
‒ Що з сучасного українського кіно на вас справило враження останнім часом?
З 2015 року кіно, яке знімають в Україні, стало дійсно своїм, українським. Воно вже не схоже на російське
‒ Це не тому, що я в ньому знімався, але «Кіборги» дійсно мене дуже вразили. Мені здається, це вдале з усіх позицій кіно. Воно настільки філософське, дуже глибоке за змістом. Я думаю, цей фільм увійде в історію українського кіно.
Я помітив, що з 2015 року кіно, яке знімають в Україні, стало дійсно своїм, українським. Воно вже не схоже на російське. Воно з нашими темами й нашими акторами, це дуже важливо.
(Текст підготувала Катерина Коваленко)
