Фактор Казахстану і наслідки переговорів із Заходом: чи наважиться Росія атакувати Україну?

«Ризик початку війни у Європі сьогодні значно вищий, ніж будь-коли за останні 30 років» – ці слова голови Організації з безпеки і співробітництва у Європі Збіґнєва Рау пролунали на тлі діалогу представників США, НАТО, а також у форматі ОБСЄ з Росією. Донбас Реалії підбивають підсумки перемовин, які тривала упродовж усього минулого тижня, розповідають як змінилася ситуація з накопиченням російських військ на кордоні України, а також розмірковують, чи вплине активізація ОДКБ в Казахстані на плани Кремля щодо України.

Ешелони військової техніки переміщуються Росією вже не перший місяць. Раз по раз відео таких потягів з’являється у різних соцмережах. Тепер зі Східного військового округу – а це тисячі кілометрів від України. Незмінним залишається лише напрямок руху – вони прямують на Захід.

«Протягом святкових днів, протягом січня, ми знайшли багато відео потягів з військовою технікою, які прямують з Далекого Сходу Росії. Здебільшого потяги складаються з платформ, які везуть техніку, і товарних вагонів, які можуть перевозити все, що завгодно – починаючи від боєприпасів до солдат – і одного, двох, можливо трьох пасажирських вагонів. Тобто невелика кількість. Виходячи з цього, ми припускаємо, що в цих поїздах разом з технікою їдуть тільки водії і рота охорони. Тобто немає тих людей, які будуть безпосередньо воювати, скажімо так. Інший важливий момент – ми зараз на супутникових знімках усіх полігонів – Єльня, Погоново, Клинці, Климове, Опук – не бачимо наметових містечок і польових шпиталів», – розповідає засновник Conflict Intelligense Team Руслан Левієв.

«Рік тому Росія біля України мала близько 24 батальйонних тактичних груп. У Криму, в районі Донбасу та під Смоленськом. Наразі вони збільшили ці сили, фактично подвоїли їх. Ми розглядаємо близько 52 батальйонних тактичних груп. У кожній БТГ має бути від 700 до 900 осіб, але Росія переміщує переважно техніку. Якщо ж буде наказ, солдатів можна доставити літаками, посадити в танки і вперед. Можливо, причина в тому, щоб підвищити тиск на Україну, тому що складно передбачити, звідки чекати атаки. По-друге, це дуже дорого – доставити техніку і ще утримувати військовослужбовців у польових таборах. Це буде для нас ще одним індикатором – якщо почнуть переміщувати солдатів із Сибіру, ми розумітимемо, що війна може бути неминучою», – вважає військовий аналітик Rochan Consulting Конрад Музика.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Радіо Донбас.Реалії створило інтерактивну карту російської присутності біля кордонів і в ОРДЛО

Радіо Донбас Реалії створило інтерактивну карту, де зібрали усі відкриті дані про розміщення російських військ біля українського кордону. У тому числі і на непідконтрольній Києву частині Донбасу.

«Військові об’єкти, бази, полігони місця концентрації військової техніки в окремих районах Донецької і Луганської областей, які ми зібрали за останні роки, і слідкуємо за їх станом. Якогось значного нового переміщення бронетехніки чи артилерії ми не помічаємо, але, наприклад, наприкінці минулого року помітили, що на одному з полігонів на непідконтрольній частині Луганської області бойовики підконтрольних Росії формувань проводили навчання з використанням танків, артилерії і проводили ці навчання під керівництвом представників російських збройних сил», – розповідає журналіст Радіо Донбас Реалії Олександр Демченко.

Російські війська в Казахстані

Поки на появу російських солдатів очікували в Україні, вони висадилися в іншій пострадянській країні. З 6 до 10 січня військово-транспортні літаки РФ понад сотню разів приземлялися та злітали з аеродромів в Казахстані. Поява озброєних десантників з технікою, яку експерти називають інтервенцією, була такою ж стрімкою, як і перехід протестів у безлади, мародерство і перестрілки в цій азійській країні.

«Виглядало досить дивно, коли через два дні після того, як почалися протести, президент країни замість того, щоб спробувати взяти контроль над силовиками, провести якусь комунікацію з протестувальниками, спробувати поговорити зі своїм народом, який його обрав, начебто, він одразу подзвонив до Кремля і попросив військову допомогу з Росії. Виглядає дуже дивно, виглядає не зовсім по-суверенному, виглядає не досить впевнено з точки зору позицій самого президента Токаєва», – зазначає директор New Geopolitics Research Network Михайло Самусь.

2 січня в Казахстані почалися протести через підвищення цін на скраплений газ. Вже через день відбулися погроми у великих містах, охопивши найбільші з них. 5 січня президент Казахстану Касим Жомарт Токаєв назвав протестувальників змовниками. Увечері того ж дня ввів надзвичайний стан по всій країні і звернувся з проханням про допомогу до Організації Договору про колективну безпеку(ОДКБ), в якій вирішальний голос має Росія.

Наступного дня в організації підтримали відправлення контингенту військових в Казахстан. Влада в Казахстані почала нагнітати риторику – заявила, що бандитів і терористів потрібно знищувати. Також Токаєв подякував Володимиру Путіну за «оперативну реакцію». На засіданні Ради колективної безпеки ОДКБ 10 січня президент Росії заявив, що у Казахстані «застосовувалися відомі за «майданом» технології силової інформаційної підтримки заворушень». Путін також сказав, що країни ОДКБ не допустять у себе «кольорових революцій» і згадав про «зовнішнє втручання».

«Однозначно, що посилення позицій Токаєва пов’язане з введенням ОДКБ, і Токаєв якраз прагнув того, щоб війська ОДКБ ввійшли в Казахстан. І лобіював інтереси саме він, тому його інтереси, інтереси Володимира Путіна – вони співпадали і це призвело до того, що Токаєв посилив свій вплив на силовий блок і на все решту. Під яким соусом подати – це вже не так важливо. Токаєв говорив про терористів, хоча, як на мене, це чистої води бандитизм», – розповідає правозахисник, глава казахського громадського фонду Liberty Галим Агелеуов.

ОДКБ з’явилася ще у 1992 році, після розпаду Радянського Союзу. У дев’яностих в організації перебували 9 країн – Росія, Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Азербайджан, Грузія і Узбекистан. Три останні з неї згодом вийшли.

«Фактично, використання ОДКБ завжди презентувалося Росією як можливість використання такого собі квазі-НАТО чи копії НАТО, для того, щоб реалізовувати саме інтереси Росії. Ніхто не каже, що, наприклад, Киргизстан чи Білорусь є рівноправними членами ОДКБ і це є воєнно-політична організація, в якій реалізовано такі самі підходи, як в НАТО. Насправді, звісно, це є творінням Росії в пострадянській історії», – зауважує Михайло Самусь.

До подій у Казахстані ця організація існувала виключно на папері – жодної активності не вела. Залишалася пасивною під час війни між Азербайджаном і Вірменією – остання за допомогою, нібито, не зверталася.

«У випадку Нагірного Карабаху Москва мала доволі тісні відносини як з Азербайджаном, так і з Вірменією. І чудово розуміла, що, скажімо, застосування механізму ОДКБ може призвести до лобового зіткнення ще з однією країною, яка називається Туреччина. Тому, власне, виходячи з усього іншого, не застосовувалися сили ОДКБ. Навіть не розглядалася така можливість», – розповідає виконавчий директор Центру Близькосхідних досліджень Ігор Семиволос.

«Інший момент – він є нічим іншим, як інструментом, скажімо так, втягування, утримування спекуляції, торгів, тиску з боку Кремля щодо країн пострадянського простору. Насамперед це стосується нинішніх членів ОДКБ, а також тих, хто, за логікою Кремля, поки до цього самого ОДКБ не примкнув. У Кремля, в його логіці збирання земель, якщо хочете, остання тенденція найбільш яскрава проявляється – в нього однакові погляди як на Єреван, так і на Баку. Як на Вірменію, так і на Азербайджан», – зазначає керівник Південно-Кавказької філії Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння Володимир Копчак.

Паралельно з боями в Нагірному Карабасі проходили миротворчі навчання ОДКБ «Непорушне братерство-2020», але після завершення війни про можливість ввести миротворців ОДКБ ніхто і не згадав. Контингент відправила виключно Росія.

«Тут і зараз, коли я вживаю слово «миротворці» – я беру його в лапки. Декілька моментів. Перший, який на поверхні – це банально воєнна присутність. Воєнна база, інтервенція, окупація. Як собі хочете, частини території Азербайджану, тобто воєнна присутність в третій країні Південного Кавказу. Це на поверхні. Другий момент – воєнна присутність Російської Федерації в Азербайджані є обопільно гострим гачком, обопільно гострим інструментом у подальшій модерації Карабаху і проти Вірменії, як не дивно, і, зрозуміло, проти Азербайджану», – каже Володимир Копчак.

Керівництво контингентом в Казахстані віддали командувачу повітряно-десантних військ РФ Андрію Сердюкову. Його українські спецслужби називають командувачем операції із захоплення Криму в 2014 році, він також керував угрупованням російських військ на Донбасі. Усього, за офіційними даними, до Казахстану перекинули 2030 військових і 250 одиниць техніки. Абсолютна більшість – російські військові десантники. Серед них 98-а дивізія і 45-а бригада спецпризначення ПДВ і війська центру спецпризначення «Сенеж» – вони свого часу «засвітилися» в Україні.

«Вони «світилися» під час окупації Криму. Якраз бригади 98-а і 41-а– вони були під час Дебальцівської операції. Під час так званих Іловайських подій. Тобто в найбільш гарячі фази 14-15 років всі ці бригади були використані. Я не думаю, що там той самий 100% особовий склад, який воював, але те, що з 41-ї бригади спецназу ГРУ здебільшого всі пройшли сирійську кампанію – це факт», – розповідає спікер міжнародної волонтерської спільноти InformNapalm Михайло Макарук.

Місію хоч і назвали миротворчою, втім, техніку перекидали бойову – бойові машини десанту, комплекси радіоелектронної боротьби «Леєр-3» з безпілотниками «Орлан-10» – їх неодноразово фіксували на Донбасі, й іншу спецтехніку.

Аналітики вважають, що російські військові цього разу отримали цінний досвід.

«Тигри» були перекинуті з новими комплексами, в тому числі захисту і зв’язку. І радіоелектронної розвідки. Навіщо такі бойові порядки? Ну не знаю. Можливо, боялися, що будуть атакувати радіокерованими фугасами, а-ля «джихад» влаштовувати. Тобто, все-таки, досвід вони мали. Звичайно. По перекиданню військ швидкого реагування, швидкому збору. Вибачте, вони менш ніж за 24 години зібрались і перекинули військові бригади. Приведені до повної бойової готовності. З перекиданням нових засобів зв’язку, радіоелектронної боротьби, радіоелектронної розвідки, розгортанням безпілотних розвідувальних комплексів», – розповідає Михайло Макарук.

В контингент увійшли представники й інших країн ОДКБ, але їхня чисельність незначна, роль – символічна. Киргизстан спочатку взагалі не хотів надсилати підрозділ, хоч врешті і зробив це. Виходить, що виключно Росія вирішує – коли використовувати організацію.

«Абсолютно ситуативний інструмент, який залежить від волі однієї людини. Ніхто інший, в принципі, не може змусити Росію застосувати їхні війська. А ми тут чудово розуміємо, що ключові війська тут – російські війська, а все решта – це просто бантики, які приліплюються до російського БТРа», – зауважив Ігор Семиволос.

Одна рота контингенту, 70 осіб – це білоруські військові. Попри незначну кількість – це важливий поворот у політиці Олександра Лукашенка, який раніше уникав зовнішньої військової активності, а останнім часом почав робити заяви з цього приводу.

«Ось недавня щодо Узбекистану – відвертий натяк, що Узбекистан повинен приєднатися до ОДКБ. І скандальна заява Лукашенка щодо Донбасу наприкінці минулого року з приводу того, що у випадку нової «войнушки» на Донбасі Білорусь не залишиться осторонь. Складається враження, що дійсно офіційний Мінськ хоче виглядати в очах Путіна ще більшим прихильником кремлівської політики, ніж сам Кремль. І цілком ймовірно, що елемент цієї мотивації присутній у цьому рішенні. Не тільки під тиском обставин, під тиском безпосередньо Кремля, але і тому що Лукашенко бачить, що попередня модель, яку в політичному сенсі монетизував на міжнародній арені – прояв якоїсь окремішності від Кремля – вона вже в нинішніх умовах не працює», – зазначає білоруський журналіст, політичний аналітик Ігор Ільяш.

«На початку січня Володимир Путін оголошував, що будуть спільні навчання Росії і Білорусі, і вони відбудуться швидше за все у лютому, що російські і білоруські військові домовляться про це. Швидше за все, це знову не навчання як навчання, а це просто такий формальний привід перевезти російські війська в Білорусь і, швидше за все, вони будуть розміщені на кордоні Білорусі і України. Поки неясно, в якому конкретно місці і полігоні, і загалом це поки що наші припущення. Конкретних даних, які підтверджують, що вони їдуть саме в Білорусь, немає. Можливо, вони поїдуть під Курськ чи Вороніж. Хоча, в принципі, там полігони вже досягли свого максимуму, а в Білорусь ще ніхто війська не відправляв, тому наші припущення, що вони їдуть туди», – розповідає Руслан Левієв.

Результати переговорів з Росією

На цьому тлі увесь тиждень продовжувалися переговори з Росією у кількох форматах: США – Росія, НАТО – Росія і в рамках ОБСЄ. Привід – вимога Кремля про нерозширення Північноатлантичного альянсу і недопущення вступу туди України. Представник РФ напередодні перемовин заявив, мовляв, НАТО потрібно ​«збирати манатки» і відправлятися на кордони 1997 року. В Альянсі ці вимоги відкинули, а тон представника МЗС Росії після зустрічі в Женеві став більш дипломатичним.

«Переговори в якихось форматах можуть продовжуватись, якщо Росія погодиться вести їх щодо тем, які пропонує Захід. Але ж Росія говорить, що це забалакування, її це зовсім не цікавить. Кремль цікавить тільки відновлення сфер впливу, причому не тільки в колишньому СРСР, де головним каменем спотикання є Україна, іншим – Грузія, а цікавить ще відновити свій вплив у країнах колишнього Варшавського договору», – каже російський історик, політолог Андрій Зубов.

«Єдиним результатом, який ми почули, є продовження переговорів, і це, фактично, поступка Путіну. Так, вона невеличка, вона ситуативна, але, тим не менш – він отримав переговорний процес і він буде використовувати свої важелі для того, щоб цей переговорний процес рухати далі і обговорювати вигідні йому питання. Другою поступкою Путіну, хоча теж ситуативною, є поки що неучасть наша або формально Європейського союзу, тобто це переговори на двох», – зазначає міністр закордонних справ України у 2014-2019 роках Павло Клімкін.

«Якщо подивитися на результати трьох зустрічей, то загалом – хвалитися нічим. Жодних результатів. Добре, що обидві сторони поговорили, але Вашингтон насправді припустився великої помилки. Вашингтон не вимагав деескалації перед переговорами. І я вважаю, що це була величезна помилка. Росіяни кажуть, що переговори провалилися, що результат нульовий. Тому я чекаю від Росії ще більших вимог безпосередньо перед переговорами президентів», – говорить заступник директора Євразійського центру Atlantic Council Мелінда Герінґ.

Офіційні представники США кажуть, що Росія може сфабрикувати привід для вторгнення в Україну. За даними The New York Times, Кремль відправляє до кордону бойові гелікоптери, але перекидання військ уповільнилося.

Раніше американська розвідка очікувала у січні 175 тисяч військових, зараз є дані про 100 тисяч. Погода, пише видання, могла змусити Кремль перенести дату вторгнення з січня на лютий – відсутність тривалих морозів не дозволяє техніці йти у наступ.

«З точки зору Путіна, причин атакувати Україну саме зараз багато. Я бачу щонайменше чотири. По-перше, Путін – старіючий самодержець, і він дбає про свою спадщину. По-друге, він може це зробити, його ніхто не зупинить. В Європі немає лідера. Він бачить, що у Байдена підтримка падає. І він вважає Байдена слабким. Третя причина у тому, що він не вважає Україну справжньою державою. І четверта причина – він незадоволений Володимиром Зеленським. Він думав, що зможе домовитись з ним. Також Путін бачить зростання підтримки членства України в НАТО. Тож зараз найкращий час, щоб спробувати захопити Україну», – припускає Мелінда Герінґ.

«З точки зору раціональної політики, звичайно, жоден розумний державний діяч зараз в Росії війну з Україною не почне. Особливо в тому контексті, який зараз вибудуваний щодо НАТО, Заходу, підтримки України, санкції, військова підтримка України і так далі. Але ми вже з вами домовились про те, що політика нинішнього керівництва Москви – вона нерозумна, вона емоційна, але не раціональна, тому її передбачити неможливо. Якщо конфлікту військового не буде, путінська підтримка явно зменшиться в Росії, тому що він виявиться слабаком. Якщо він почне війну, то війна, швидше за все, буде невдалою для Росії, це буде довга тяжка війна, з партизанським рухом, в якій Росія загрузне і Путін також втратить престиж в міру того, як будуть іти труни в Росію, як страшні санкції почнуть руйнувати наш нафтогазовий комплекс», – вважає Андрій Зубов.

«У Заходу Росія намагається перехопити ініціативу і Путіну це частково вдалося. Нашим завданням мало бути повернути ініціативу, нашу спільну, почавши свою гру, вийшовши зі своїми пропозиціями. Ви десь бачили українські пропозиції щодо європейської безпеки? Я ніде не бачив. Ви десь бачили пропозиції про забезпечення нашої безпеки, крім постачання озброєнь? Системні – один, два, три, чотири, п’ять. Ви десь бачили пропозиції щодо збільшення виробництва озброєння в Україні? Воєнний бюджет як був – так і залишається, поки що не збільшений ані на йоту. Чи у нас територіальна оборона створюється швидше, ніж раніше, ніж по плану? Теж ні. Тобто є багато речей, які говорять нам, що у нас все, як кажуть, по «заранєє провалєному плану», є такий анекдот. Так робити не можна, потрібно продемонструвати, що ми серйозно сприймаємо цю загрозу, що ми не покладаємось на «дядю Джо», навіть якщо «дядя Джо» – наш партнер», – розповідає Павло Клімкін.

Чи залишить Росія Казахстан?

12 січня президент Казахстану Токаєв заявив, що війська Організації договору про колективну безпеку почнуть залишати його країну 13 січня. Міністр оборони РФ Сергій Шойгу анонсував завершення виведення російських військ 19 січня.

«Давайте спростимо матрицю: а це добре, чи погано? Всі вважають, що через таке швидке виведення контингенту ОДКБ – це, начебто, Кремль провисає. Я вважаю, насправді, навпаки. Ми можемо собі лише уявити, якими червоними прапорцями, якою системою важелів тиску, впливу, обкладений зараз Касим-Жомар Токаєв, якщо в логіці Кремля вже воєнна присутність в Казахстані не важлива. Чому так швидко виводиться? Все ж таки, давайте дочекаємось, хай виведуть. В логіці Кремля Касим-Жомарт Токаєв вважається повністю підконтрольним і оця операція, як у мультфільмі про Вінні-Пуха «входить і виходить» – вона була спрямована на те, щоб насамперед силовики республіки Казахстан отримали відповідний сигнал: за ким в країні зараз реальна сила», – розповідає Володимир Копчак.

Як показали події в Казахстані – Росія без роздумів використає силу – у власних інтересах і в інтересах дружніх авторитарних режимів – самостійно або маскуючись під нібито колективне рішення союзників. А публічна непоступливість і планомірне накопичення сил РФ біля українських кордонів залишаються незмінними. Тому, попри початок перемовин, які наразі не обіцяють жодних результатів, загроза воєнної ескалації залишається.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

НАТО і страх Росії. «Червоні лінії» для Кремля – це суверенітет України