(Рубрика «Точка зору»)
Брюссель – Здається, не минає й тижня, щоб президент Франції Емманюель Макрон не сказав щось суперечливе.
Нещодавно він заблокував початок переговорів щодо вступу Албанії й Північної Македонії до ЄС, привітав Росію з поверненням до Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), діагностував «смерть мозку» НАТО і назвав Боснію і Герцеговину «бомбою уповільненої дії».
Дехто в колах ЄС і НАТО дивується, як людина, яка колись вважалася уособленням останньої надії на ліберальну Європу, яка ще не так давно непокірливо протистояла Володимирові Путіну і російській дезінформації, стала тим, хто немов одержимий створенням розбрату і суперечок на континенті, чим він прямо підіграє Москві.
Інші в Брюсселі знизують плечима, хоча роблять це дещо нервово. «Так, – кажуть вони, – його дії не йдуть на користь, але все ж таки він є тим, ким його обрали – президентом Франції».
Деякі люди, з якими я говорив, стверджують, що й дійсно Макрон був «кориснішим» і «сприятливішим» для ЄС на початку його президентства. Але вони вказують на дві події, внутрішню і міжнародну, які, можливо, змінили його наміри.
Внутрішня подія – це, звичайно, протести «жовтих жилетів», які загрожували його президентству минулої зими. Це, можливо, навчило Макрона, що французи, мабуть, не дуже готові до широких ліберальних змін, які він декларував від час своєї передвиборчої кампанії. Це також нагадало йому, що його головний супротивник, ультраправа лідерка Марін Ле Пен, взяла майже третину голосів на виборах президента 2017 року. Багато з тих, хто протестував на вулицях, були прихильні до неї, і з цього Макрон зробив висновок, що може ігнорувати їх лише на свій власний страх і ризик.
Друга подія – це перегляд власного світогляду. На початку він звернувся до президента США Дональда Трампа і канцлера Німеччини Анґели Меркель, щоб розбудувати якийсь трансатлантичний і європейський альянс, але швидко дійшов висновку, що вони не зацікавлені в його ініціативах. Трамп, окрім того, що він повністю непередбачуваний, не переймався такими улюбленими французькими проєктами, як іранська ядерна угода чи Паризька кліматична угода. Меркель була байдужою, якщо не прямо ворожою, до ідей Макрона про «більше Європи» у вигляді запровадження посади міністра фінансів Єврозони і спільного бюджету Єврозони або навіть чогось схожого на європейську армію.
Натомість Макрон відкрив сприятливі можливості в Європі для самого себе. Враховуючи, що Британія повністю поглинута «брекзитом», а Меркель потроху готується до відставки без очевидного наступника в Берліні, а також те, що США виявляють усе менше й менше зацікавленості в континенті, він націлився на рівень «президента Європи», але президента з дуже французьким серцем.
Один посол країни НАТО нещодавно сказав мені: «Він багато в чому тотальний нео-голіст. Він планує тримати американців (і їхніх колишніх британських союзників) на відстані, німців на тому ж рівні, а росіян наблизити, тоді як проамериканські й антимосковські центрально-східні європейці мають просто стулити писки на деякий час».
Багато його останніх кроків, схоже, відповідають саме цій схемі. Він домігся, що новим президентом Європейської ради буде його близький приятель-бельгієць, а президентом Європейського центрального банку – француженка, і, звичайно, що новий президент Європейської комісії – німкеня-франкофілка, яка вручила Парижеві важливий портфель єврокомісара з питань внутрішніх ринків.
Лише минулого тижня, обговорюючи новоявлену мережу оборони й безпеки ЄС PESCO, Франція наклала вето на значну участь у ній третіх сторін, щоб захистити французьку оборонну промисловість від участі американців. І зневажливі коментарі Макрона щодо НАТО відповідають цьому шаблонові. Франція ніколи не захоплювалася цією організацією і завжди хотіла глибшої європейської військової співпраці і стратегічної автономії Європи від США. А коли поруч за столом Ердоган і Трамп, старі французькі скарги можуть знайти більш зацікавлену аудиторію.
Принцип «Франція понад усе», який ми спостерігаємо, пояснює також антипатію Макрона до розширення ЄС. Франція ніколи не була цілком задоволена розширенням блоку на схід і завжди розглядала цю політику як підкоп Берліну під збільшення впливу Брюсселю. У цьому контексті, на думку спостерігачів у ЄС, і варто розглядати червоне світло на вступ для Албанії й Північної Македонії. Якщо Німеччина не йде назустріч поглибленню ЄС відповідно до французьких побажань, вона має розпрощатися з розширенням союзу.
І якщо все це звучить як солодка музика для Путіна, то нехай так і буде. Я часто чув, як французькі чиновники казали, що миру і стабільності в Європі не може бути, якщо не співпрацювати з Росією в позитивному ключі. І Європа в цьому контексті – це, власне, Франція. Не Україна, не Грузія і, мабуть, не країни Західних Балкан.
Саме тому Росія знову в ПАРЄ, саме тому Макрон не заблокував «Північний потік-2», і саме тому він прагне домогтися якоїсь угоди щодо України на зустрічі «нормандської четвірки» цього місяця. Якщо Німеччина буде мовчати, а Париж продовжить вести свою політику, не дивуйтеся, якщо санкції ЄС проти Росії в найближчому майбутньому послабляться трохи – або й повністю.
Рікард Юзвяк – кореспондент Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода в Брюсселі
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
