Близькість до кордону з РФ, операція ЗСУ у Курській області Росії та майже щоденні обстріли прикордоння – все це робить життя чернігівців та області в цілому особливим. Тепер у Чернігові все частіше згадують весну 22-го року, коли російські війська оточили місто, але після 2, 5 років повномасштабної війни мислять більш прагматично, не мають ілюзій, що «все скоро закінчиться», і сподіваються, що тепер надійніше захищені та готові.

Про це розповіла Радіо Свобода поліцейська Оксана Огненко. Розмова вийшла довгою: і про те як змінилися чернігівці, і про пережите під час облоги, коли Оксана рятувала людей, маючи миротворчий досвід в Африці, і про «найстрашніший» день для неї самої.

«Ми готові до будь-яких подій, які можуть розгортатися в нашій області. З такими країнами, як Росія і Білорусь поряд потрібно бути готовими до всього», – каже підполковник поліції Оксана Огненко, яка очолює відділ ювенальної превенції управління превентивної діяльності ГУНП в Чернігівській області.

«Сподіваюся те, що відбувається, піде лише на користь нашій державі, і таким чином надасть можливість дійти до перемоги або до мирних переговорів. Сподіваюся, що це дозволить повернути нашу територію до тих кордонів, які Україна мала на 1991 рік»

Оксана подумки порівнює події лютого-березня 22-го року, коли 300-тисячний Чернігів потрапив у облогу, коли росіяни цілодобово обстрілювали житлові квартали та вбивали цивільних, і робить висновок, що зараз після цього дуже змінилося ставлення самих чернігівців до того, що відбувається в країні.

«У кожного громадянина України – у кожного українця, українки, маленьких наших громадян – все змінилося! – пояснює свою думку чернігівка. – Ми більш підготовлені до будь-яких подій, які б не сталися у нашій країні. Єдине, що лишилося незмінним – це хвилювання за рідних та близьких».

Оксана – поліцейська. Служить у ювенальній превенції. Займається дітьми та підлітками, які потрапили в складні життєві умови. По роботі жінка багато спілкується з мешканцями області. Каже, з одного боку люди сьогодні змінилися в кращий бік – стали більш чуйними та добрішими один до одного. Часто допомагають тим, хто потребує. Наприклад, переселенцям з регіонів, де сьогодні тривають бойові дії.

Але «атмосфера у місті сьогодні досить напружена атмосфера», – каже Оксана.

Агресія зростає

Є і негативні моменти, які принесла війна в життя мирних мешканців.

«Як співробітник ювенальної превенції, відчуваю, що війна вплинула на нашу молодь. З одного боку, на жаль, відмічаємо зростання дитячої злочинності. Одна з причин, зрозуміло, це війна. Це агресія, яка проявляється скрізь. Стало більше, наприклад, домашнього насильства. Чоловіки, і навіть жінки, які проходять службу, захищають нас, приїжджають з найгарячіших точок нашої країни часто зі зруйнованою психікою. Часто їхня агресія проявляється саме на близьких, на родичах, на дружинах, на дітях. В основному на дітях. Тому і діти зазнають насильства. І потім вони проявляють оцю агресію, виходячи в суспільство».

Оксана розповідає, що сьогодні у неї значно збільшився обсяг роботи саме з неповнолітніми, які проявляють агресію.

«Раніше не було такої гострої проблеми», – зауважує поліцейська.

Оксана разом з колегами щодня працюють з молоддю. Не рахуючись з особистим часом, намагаються допомогти, як тим, хто проявляє агресію, так і тим, хто від неї потерпає.

Не можна порівнювати…

Оксана Огненко має великий досвід роботи з різними дітьми та підлітками.

У 2016 році вона в складі миротворчої місії несла службу у Південному Судані. Саме в той час там відбулася ескалація військового конфлікту.

«Не можна порівняти те, що я пережила тоді в Південному Судані з тим, що відбувається сьогодні в моїй рідній країні», – говорить Оксана.

Але жінка погоджується, що досвід таки там отримала великий, і він їй навіть допоміг. Наприклад, не розгубитись, а вчасно сконцентруватися і робити корисні справи для своєї громади, коли у лютому 2022 року росіяни підійшли буквально до самого Чернігова та оточили древнє місто.

Тоді потрібно було вижити попри все, згадує Оксана ті страшні події.

Страшний ранок початку вторгнення

«Це був ранок, десь близько 4-ї години… Всі спали, і на телефон мого чоловіка подзвонила його рідна сестра. Я тільки почула, що вона дуже сильно плаче в телефон. Думала, може щось сталося з батьками… Але вона дуже гучно в телефон кричала, що «почалася війна, нас бомблять, на нас скидають бомби», – згадує Оксана ранок 24-лютого 2022 року.

А вже за мить задзвонив телефон і самої Оксани. Телефонували з Головного управління Національної поліції. Коротко повідомили, що «бойова тривога, ворожа техніка, танки, інші технічні засоби перетинають кордон».

Чоловік Оксани теж працює в поліції. Почувши новини, вони дуже швидко зібралися і поїхали на службу. Єдине, про що тоді хвилювались – за неповнолітнього сина, якого потрібно було самого лишити вдома.

«Сину сказала, щоб він був вдома, був завжди з телефоном, – згадує жінка. – А якщо обірветься зв’язок… Ми і раніше часто проговорювали, де ми можемо один одного знайти і за яких обставин, якщо у нас не буде мобільного зв’язку. Навіть не готуючись до війни, а просто між собою так домовлялися».

Син лишився вдома, мама і тато поїхали виконувати свій обов’язок.

«Думки були різні тоді в голові, – згадує жінка. – Що буде?! Невже це правда?! А куди зараз іти…»

На роботі вже збиралися так само схвильовані колеги.

Усіх хвилювали схожі питання:

Що сьогодні будемо робити? Як і де отримувати зброю? Які засоби індивідуального захисту у нас будуть? Що робити з документацією?

На роботі Оксана в той день пробула недовго. Десь близько шостої години ранку всім дівчатам та жінкам сказали їхати додому – збирати речі, відводити дітей та родичів похилого віку в укриття, або заправляти транспорт і евакуйовуватись самостійно, поки ще немає централізованої евакуації родин поліцейських.

Коли Оксана з кількома колегами сідала в автомобіль, щоб їхати додому, в місті пролунала перша тривога. Попри хвилювання, жінка записала цей момент на телефон.

«Ми так всі злякалися! – розповідає Оксана Огненко. – Ми саме стояли на світлофорі, чекали, коли загориться «зелений». Мабуть десь поряд був гучномовець. Сирена лунала настільки гучно, що всередині все опускалося, було дуже-дуже страшно. Таке бачила тільки у фільмах, якщо чесно».

Повернувшись додому, Оксана швидко зібрала необхідні речі для себе і сина. Тривожних валізок вийшло лише дві. Наплічник сина та її невелика валіза.

«Я поклала змінну одежу, ліки – тому що холодно було, і я розуміла, що якщо десь зараз складеться така ситуація, що я чи моя родина, ми будемо десь у підвалі, то необхідні будуть ліки. Поклала документи, ліки і буквально пару кофтин. Це все, що було у моєму рюкзаку».

Чоловік Оксана вмовляв її виїхати з сином з міста. Але жінка відмовилась.

Проте і лишатися на верхніх поверхах багатоповерхівки, де вони мали квартиру, теж було небезпечно.

Наступного дня вибухи лунали вже в самому Чернігові.

Оксана з дитиною переїхала тимчасово до колеги в приватний будинок. Там вони і розпочали працювати. Поки був інтернет – моніторили ситуацію в місті, складали списки будинків, де перебували діти та родини, які потребують допомоги.

«Знайшли зошит, знайшли ручку і почали збирати інформацію по лікарнях про загиблих і поранених дітей. Збирали інформацію про сім’ї. А потім ми почали потроху об’їжджати укриття, які вже були у нас у списку. Там були вагітні жінки і ті, що тільки народили, і у них не було можливості дістатися до якогось більш безпечнішого місця. Всі вони потребували допомоги».

Допомагати довелося не тільки дітям, згадує Оксана Огненко. Допомоги та підтримки потребувало і чимало літніх людей.

«Підійшов до мене був чоловік, і так дивився на мене… а я ж все для дітей привезла – якісь пляшечки, соски, дитяче харчування… А він підійшов і каже: «У мене вже вбили мою дружину, я багато не хочу… Привези мені, доця, якихось знеболювальних ліків. Більш нічого не треба». А я бачу, що він поранений був – у нього відкриті рани були».

Поки була можливість, Оксана зв’язувалася з колегами з інших регіонів, і ті надсилали потрібну гуманітарну допомогу. Дуже допомогли поліцейські з Чернівецької і Рівненської областей, зі Львова, згадує жінка.

«Вони направляли нам у Чернігів гуманітарну допомогу, а ми, жінки, тут вже розвантажували автобуси з дитячим харчування, памперсами, одягом та іншими потрібними речами. Чоловіки не могли нам допомогти. Всі чоловіки стояли на блокпостах, обороняли місто».

Розбомбили притулок

В першій ж дні під час чергового обстрілу снаряд потрапив в Чернігівський центр соціально-психологічної реабілітації. Там на той момент перебували діти разом з вихователями.

Після прильоту в будівлі притулку обвалилася стіна. Але діти не постраждали. Їх терміново перевели в більш безпечне місце – у Троїцький монастир, розташований неподалік.

«Поселили їх в семінарії, – розповідає Оксана Огненко. – Вони були там деякий час, ми привозили їм туди продукти. Пам’ятаю, директор притулку просив ліки. Тому що холодно було, діти хворіли. Це ж тільки початок весни був, березень. А потім прийшов до мене начальник Головного управління, коли я ночувала із дитиною у бомбосховищі нашого поліцейського управління, і сказав: «Завтра зранку, як тільки закінчиться комендантська година, необхідно буде поїхати і евакуювати дітей з цього центру, який зараз у семінарії, допомогти їм, доправити їх».

Оксана і досі не розповідає, якими шляхами тоді рятували дітей. Але вихованців центру тоді таки вивезли в одну з відносно безпечних областей на заході країни.

Головний план – вижити!

«Лютий-березень 22-го повністю перевернули все життя і всі плани. Планів взагалі не було ніяких. Плани були тільки, щоб скоріше відігнати їх (військових РФ – ред.). Але то, мабуть, не стільки моїх планів, скільки віри просто було, сподівань, надії в те, що воно зараз скінчиться! Стільки було віри в наші Збройні сили, наших військових, поліцейських, рятувальників, медиків…» – розповідає Оксана.

Окрім основної роботи, в один момент жінка взяла на себе ще один обов’язок.

«Я одного разу десь 9–10 березня зайшла в ГУНП (Головне управління Національної поліції) і побачила наших хлопців, поліцейських, які увесь цей проміжок часу фактично не їли нормальної їжі, а тільки якісь консерви. Мені стало настільки їх шкода, що коли обстріл закінчився і мене чоловік привозив додому, я вирішила готувати їм їсти. Дякуючи Богу, у мене був газ! Не було ні світла, ні води, нічого, але був газ! І я готувала їсти хлопцям з поліції. Зранку вставала, варила суп, борщ, а потім то все везли їм. До речі, коли зникло світло, і був ризик, що продукти зіпсуються, то я навіть салати «Олів’є» і «Оселедця під шубою» їм готувала», – сміється жінка.

Найстрашніший день

Оксана добре пам’ятає свій найстрашніший день під час облоги Чернігова.

«Одного дня я була вдома з сином. Я була на кухні, син щось малював у вітальні. І так наче спокійно було – десь-десь лунали постріли, але далеко, навіть диму не було видно. У мене був час до обіду – приготувати їжу, щоб потім відвезти її хлопцям. І раптом я почула гул. Дуже сильний гул! Я розуміла, що це літак. А я вже знала, що на нас з літаків скидали бомби… Я тільки повернула голову до вікна і побачила цей літак. Я навіть колір і розмальовки його побачила – настільки низько він летів. Я кинула все, побігла в зал. Син лежав, я лягла на нього зверху, закрила його собою, щоб якщо впаде поряд бомба, щоб на нього ніякий осколочок не потрапив. Літак пролетів над нами, а буквально через 10 секунд – страшний вибух! Вікна дрижали, люстра хиталась, двері на балкон різко відкрилися, і я побачила дуже-дуже великий стовп диму».

А ще Оксана боялась, що росіяни можуть зайти в місто. Але навіть попри це жінка не виїжджала з міста.

«Були такі думки, як воно буде, якщо дійсно ми потрапимо в реальну окупацію… що буде і зі мною, і з моїми рідними, з моєю дитиною, з мешканцями міста… Ми проговорювали з чоловіком це. Однозначно ми обидва були б у полоні. Ми це прекрасно розуміли, але ніхто нікуди не збирався тікати – ні в іншу область, ні в інший район, ні тим паче в іншу країну».

Оксана Огненко залишилася в рідному місті. Вона і зараз живе та працює в Чернігові. Тепер вона – начальник відділу ювенальної превенції управління превентивної діяльності ГУНП в Чернігівській області, підполковник поліції.

Та незважаючи на посаду, продовжує допомагати людям, рятувати дітей та чекати на перемогу та мир.

«Якби важко не було, інколи і плакала так, щоб ніхто не бачив, але їхати ніхто не збирався. Не планую і тепер», – зазначає жінка.