У дні лютих київських морозів 52-річний Юрій Лишенко вбирається у яскраво-червону куртку. Вона призначена для антарктичних холодів, але тепер, каже Юрій зі сміхом, треба її вдягати тут, в Україні.
Він – один із «бойових пінгвінів». Це чоловіки, які працювали на українській антарктичній станції, але повернулися в Україну задля служби в лавах ЗСУ. Зараз їх хоч і небагато, але все ж поступово більшає.
Зв’язок України з крижаним континентом зародився ще на початку минулого століття, коли уродженець Полтавщини Антон Омельченко взяв участь у британській експедиції до Південного полюса 1910-1913 років. Ця подорож відома трагічною загибеллю кількох полярників, але Омельченко тоді залишився серед живих.
Вже за радянських часів український авіазавод «Антонов» будував спеціалізовані літаки для потреб полярних баз, а завод у Харкові виробляв снігоходи, призначені для експлуатації в Антарктиді.
Чимало радянських дослідників Антарктиди були українцями, однак після розпаду СРСР всі 12 радянських антарктичних баз привласнила Росія.
Олена Марушевська, речниця Національного антарктичного наукового центру України, розповіла, що на початку 1990-х років в Україні «було багато вчених, які спеціалізувалися на антарктичній науці, але їм просто не було де працювати».
У 1996 році Велика Британія продала Україні свою дослідницьку базу «Фарадей» (разом із затишним пабом на її території!) за один фунт стерлінгів. У межах цієї угоди Україна зобов’язалася продовжувати розпочаті Британією дослідження, зокрема метеорологічні спостереження, які британські вчені вели з 1947 року.
Україна перейменувала базу на честь Володимира Вернадського, першого президента Української академії наук. 6 лютого 2026 року база відзначила 30-ту річницю офіційної передачі.
У лютому 2022 року Юрій Лишенко вирушив на станцію Вернадського у своє четверте відрядження до Антарктиди. На момент початку повномасштабного вторгнення Росії полярник вже подолав половину шляху довжиною у 15 тисяч кілометрів.
Швидко знайти людину на посаду електрика-дизеліста, яку тоді обіймав Юрій на «Вернадському», було неможливо. Тож поки російська армія намагалася прорватися до його рідного Харкова, Юрій міг хіба стежити за українськими новинами з білого континенту. «Це було дуже важко, – згадує він. – Коли ти з Харкова, у Харкові вся твоя родина, а ти нічим не можеш зарадити».
Антарктична експедиція Юрія Лишенка завершилася навесні 2023 року. Він одразу ж повернувся в Україну і записався в піхотинці.
У жовтні того ж року по позиціях його підрозділу вдарив російський снаряд. Юрій отримав важке поранення, яке призвело до ампутації правої ноги. У січні 2024 року, коли він проходив реабілітацію в одній із лікарень Києва, російська ракета влучила прямо в його палату, в 15 метрах від ліжка. Ветеран-полярник знову, вже вдруге, дивом уникнув смерті – півтонна боєголовка ракети не вибухнула.
Юрій каже, що з «антарктичного життя» йому найбільше бракує духу єдності, який панує на станції. За його словами, коли невеликий екіпаж з близько 12 осіб перебуває в одному з найвіддаленіших куточків Землі понад рік, «стосунки між людьми виходять за межі дружби, вони стають як одна родина». «Оскільки ви працюєте разом 24/7, залежите один від одного, дружба міцнішає до такої міри, що ваш звʼязок не розривається до кінця життя», – пояснює полярник.
У лютому 2025 року Юрій Лишенко знов повернувся в Антарктиду – вже на протезі ноги. Відрядження було короткостроковим, але необхідним, бо на станції бракує персоналу.
«На жаль, з точки зору кадрового забезпечення, ми перебуваємо не в найкращому становищі, оскільки багато наших хлопців воюють», – сказав він. Юрій жартує, що протягом цього місяця на «Вернадському» він був «антарктичним одноногим піратом з пінгвіном на плечі».
Загалом з команди науковців та технічних працівників станції Вернадського на фронт пішли 32 полярники. Один із них, Михайло, досі служить і має позивний «Біолог».
У 2021 році Михайло був морським біологом в експедиції на «Вернадському», а сьогодні він – дронщик на передовій.
«Моя служба зараз певною мірою нагадує наукову діяльність, – розповів він Радіо Свобода. – Я працюю з безпілотними літальними апаратами, тобто з чимось новим і багато кому незрозумілим. Ми їдемо у віддалені, забуті місця і робимо свою роботу за будь-яких погодних умов».
Але, за його словами, на цьому подібність закінчується.
«Коли ти виконуєш бойове завдання, розслаблятися не можна. Кожен звук може мати значення. Кожна твоя дія може призвести до трагічних наслідків».
Служба поставила наукову кар’єру Михайла на паузу, однак він сподівається, що одного дня повернеться до неї: «Я не уявляю свого життя без цього. Тож якщо дозволить здоровʼя, я хочу знову поїхати в Антарктиду».
База Вернадського після початку повномасштабного вторгнення Росії зазнала критики: мовляв, утримувати її дорого, а гроші в цей час потрібно витрачати на війну. Проте у Національному антарктичному науковому центрі відповіли, що робота «Вернадського» фінансується з тієї частини бюджету, яка передбачена суто для гуманітарних потреб і поповнюється виключно іноземними донорами, а використання цих коштів у військових цілях категорично заборонене.
«Україна – одна з кількох десятків країн, які мають цілорічні станції в Антарктиці й право голосу в Договорі про Антарктику (а всі рішення там приймають виключно консенсусом). Тобто ми маємо реальний вплив на вирішення долі Антарктики», – йдеться у заяві організації від травня 2024 року. У НАНЦ наголосили, що «Росія має кілька станцій в Антарктиці, фінансує їх всі, а деякі й модернізує» навіть під час війни. В організації вважають, що РФ «буде дуже рада, якщо Україна припинить дослідження Антарктики та участь у Договорі».
Речниця НАНЦ Олена Марушевська сказала Радіо Свобода, що база не просто надає Україні місце на мапі полярних досліджень, а й слугує вагомим активом м’якої сили.
«Наприклад, зараз ми багато співпрацюємо з [країнами Латинської Америки], які іноді займають нейтральну позицію, – каже вона. – Вони не знають, кого підтримувати у цій війні – нас чи Росію». І завдяки такій співпраці, за словами речниці, «вони починають відчувати себе ближчими до нас, стежити за політикою, голосувати за Україну на різних міжнародних платформах».
Олена Марушевська каже, що в нинішній геополітичній ситуації база «стала дійсно важливим міжнародним інструментом».
