10 років тому, 18 лютого 2015 року, завершилася оборона Дебальцевого. Бої за це місто і велику залізничну станцію при ньому були одними з наймасштабніших в рамках Антитерористичної операції (АТО), яка тоді відбувалася на Донбасі. Українські війська в дуже непростій ситуації обороняли дебальцевський виступ, який вклинювався в підконтрольну російським гібридним силам територію. І доки російська влада не визнавала офіційно факту участі кадрових російських військових у подіях під Дебальцевим, журналістам проєкту Радіо Свобода «Донбас.Реалії» вдалося з’ясувати, що українським силам тоді довелося зіткнутися не лише з реорганізованими силами незаконних збройних угруповань «ЛНР» і «ДНР», але й з регулярними російськими військами.

Ось, що згадує Дмитро Забаштанський (тоді солдат 25-го батальйону тероборони «Київська Русь»), якому в буквальному сенсу довелося виходити з-під Дебальцевого:

– На останньому етапі Дебальцевська операція – це багнюка жахлива, бо після морозу глина розтала і просто стала неймовірним маслом, під безперервними обстрілами. Таке було враження, що вся арта світу по нас стріляє! Розумію, що це було трошки хибне тепер уявлення, бо зараз така війна, що кожен день як та Дебальцевська операція.

Було перемир’я о 0:00 годині, здається, 15 лютого. Але через годину обстріли вже поновилися, і ми вважали, що це росіяни ще довго утримувалися.

Ми виходили одними з останніх і бачили, як під час виходу із Дебальцевого наші війська піддавалися обстрілам. Так, були кілька одиниць техніки підбиті. Але загалом тропа була проторена, і, наскільки я знаю, всі спроби зашкодити нашому виходу були зупинені артилерією. На той момент пройти техніці тим маршрутом, яким ми виходили, було абсолютно нереально. Там навіть «луноходи» не пройшли б! Тому ми почали рух на якомусь автобусі, але він проїхав недалеко.

Якщо політичному керівництву України треба було, щоб Дебальцеве трималося, то воно протрималося доволі довго. Думаю, що це відбулося головним чином завдяки ініціативі офіцерів середньої ланки.

Приблизно в той самий період, що і бої за Дебальцеве, відбувся український наступ в районі Маріуполя, в результаті якого лінію бойового зіткнення вдалося відсунути від міста.

Більше про ті події «Історична Свобода» говорила з військовим істориком, автором кількох досліджень з історії АТО, зокрема, «Дебальцевська операція», Михайлом Жироховим.

– Як показує історія, коли армія наступає, то вклинювання у ворожу територію дуже корисні, бо дозволяють ефективніше бити ворога. Але при переході до оборони, навпаки, такі виступи стають вразливими, тому при переході до оборони намагаються лінію фронту вирівняти.

Що тоді являв собою дебальцевський виступ? Наскільки він був підготовлений до оборони?

– Передусім потрібно згадати, що дебальцевський виступ з’явився за результатами перших Мінських домовленостей у вересні 2014 року. І він був дуже неприємним сюрпризом для росіян, тому що вклинювався в територію, яку контролювали так звані «ДНР» і «ЛНР». Росіяни вирішили вирівняти лінію фронту. Восени 2014 року вони реорганізували незаконні збройні формування, які знаходилися на частині захопленої території Донецької і Луганської областей за армійським зразком. До вересня 2014 року були просто банди. А тут вони були переформатовані за російським зразком. Прибули російські офіцери, які вирішили, що з початку 2015 року є можливість вперше «обкатати» ось ці підрозділи в боях. І такою точкою прикладення зусиль стало саме Дебальцеве.

Там особливості ландшафту не дозволяли робити повноцінні фортифікаційні споруди. Тому оборона трималася на певних висотах, на яких знаходився ланцюг взводних опорних пунктів. Це з одного боку, а з іншого – прикривала річка Вовча. Там заболочена місцевість, по якій танки не повинні були пройти.

Тоді думали, що перші Мінські домовленості є певним запобіжником щодо невикористання росіянами військ...

– Даруйте, але перед цим тільки закінчилися бої за Донецький аеропорт. Тобто бойові дії тривали.

– Але вони були локальні. Ніхто не думав, принаймні військове командування, що в районі Дебальцевого можуть бути масштабні бойові дії. Це я виношу зі спілкування з офіцерами щодо Дебальцевської операції.

– Отже, початок наступу принаймні був несподіваним для українських військ?

– Було декілька спроб наступу формувань «ЛДНР» десь із середини січня. Але все це були локальні атаки на окремі взводні опорні пункти, атаки на колони. Тому це не сприймалося як початок чогось масштабного.

– А коли стало зрозуміло, що мета – зрізати дебальцевський виступ?

– Це вже в кінці січня, коли почався повноцінний наступ на Вуглегірськ. Це населений пункт, але він був ключовим для оборони на західному фасі цього виступу. Після цього стало зрозуміло, що зі сторони Горлівки сунуться доволі потужні сили, які підтримані росіянами.

Там питання не стільки в територіях, скільки в тому, що було всього дві повноцінні траси, які можна було використати для логістичних потреб. Фактично в самому Дебальцевому боїв серйозних не було. Росіяни просто перерізали логістичні шляхи, чим змусили наші війська відступати. Якщо порівнювати з тим же Іловайськом, то втрати особового складу були мінімальні, але втрати бронетехніки і автомобільної техніки великі. Люди виходили здебільшого пішки.

– Наскільки організованим був відступ? Доводилося чути різні точки зору.

– Бої, які передували виходу, як би це так м’яко сказати, викликали деякий хаос в управлінні. Тоді були намагання перекинути додаткові сили свої і відтягнути ворожі. І в цьому сенсі потрібно розглядати відому Широкинську операцію і маловідомий наступ біля Оленівки, під Донецьком, де вже згодом в таборі загинули полонені оборонці Маріуполя.

В якийсь момент цей хаос призвів до того, що певний час не знали, що росіяни вже перехопили одну трасу. Бракувало розвідувальних даних, були моменти, що командири нижньої ланки доповідали невірну інформацію. І в штабі сектору думали, що певні пункти ще наші і відповідно планували свої дії, а фактично їх вже не контролювали наші війська.

Такий хаос був зумовлений, серед іншого, тим, що на виступі були різні сили. Там були і батальйони тероборони, і механізовані бригади, і МВС, які, скажемо відверто, досить погано керувалися зі штабу сектору.

– Якщо говорити про підсумки Дебальцевської операції, то доводилося чути діаметрально протилежні оцінки. Одна дуже критична: невдало була організована оборона, через це втратили Дебальцеве та зазнали втрат в людях і техніці. Інша оцінка: так, втратили Дебальцеве, але при цьому завдали донбаським «проксі» і російським регулярним військам таких значних втрат, що вони після цього уникали великих бойових дій аж до початку повномасштабної війни.

– З політичної точки зору, цю операцію розкрутили проти тодішнього військово-політичного керівництва. Більше тут навіть нічого не хочу говорити. Якщо ж розглядати з військової точки зору, то, зважаючи на кількість задіяних військ, можна говорити про мінімальні втрати особового складу. Звісно, сучасна війна – це зовсім інший масштаб. Але на той момент, якщо дивитися неупереджено, то дебальцевську операцію, хоч і не назвеш блискучою, але її не можна назвати поразкою української армії. Втрати росіян там справді були серйозні. Це один із дебютів «Вагнера», один із дебютів бурятських танкістів, які теж зазнали втрат. З моєї точки зору, з тих матеріалів, які мені відомі, це доволі успішна операція для українського війська.

– В цей же час відбувалися «мінські переговори». Уклали додаткову угоду на виконання перших Мінських угод, і ніби мало настати перемир’я. Чому під Дебальцевим цього не сталося?

– Путін розглядав взяття дебальцевського виступу як один із козирів на перемовинах. Йому доповідали, що «Дебальцеве вже взяте», і він наполягав провести лінію розмежування так, щоб Дебальцеве входило в зону «ЛДНР» (окуповану частину Донбасу – ред.).

Офіцери розповідали, що президент Порошенко з Мінська дзвонив і казав, щоб зробили фото знаку в’їзду в Дебальцеве на знак того, що місто ще контролює Україна. І коли Путін західних партнерів запевняв, що «ми вже захопили Дебальцеве», то Порошенко показував фото з датою і часом, які свідчили, що ми ще контролюємо Дебальцеве (у 2016 році Порошенко назвав Дебальцевську операцію унікальною – ред.).

У Мінську Путін намагався протиснути більш жорсткі умови другої додаткової угоди. Але завдяки тому, що Дебальцеве трималося, йому це не вдалося. За словами очевидців, Путін був дуже роздратований через це. Тому й перемир’я було тільки на папері.

Росіяни стягнули до Дебальцевого всі підрозділи, які тільки могли, з усіх ділянок фронту. Широкинська операція під Маріуполем була зумовлена тим, що бійці «Азову» бачили: проти них майже нікого немає. Адже ті підрозділи «проксі», які проти них стояли, перекинуті на Дебальцеве. І саме тому в дуже короткий час керівництво МВС розробило ось ця операцію, на перших порах навіть без участі ЗСУ.

– Широкине – курортне селище на схід від Маріуполя на узбережжі Азовського моря. Там українські війська зайняли вдалу оборонну позицію, яка простояла аж до 2022 року.

– «Азов» на той момент – це ідейні бійці, але які мали ще дуже посередню бойову підготовку. Вони мали запал і характер, але їм бракувало важкого озброєння, перш за все протитанкового. У них було лише декілька бронетранспортерів, БТР-4. Тому вони перший ривок зробили на характері і взяли під контроль деякі населені пункти під Маріуполем, те ж саме Широкине. Але ця частина Широкиного знаходилася в низині. І, скажімо, військові не стали би його контролювати, бо розуміли, що утримати такі позиції вкрай складно. Але бійці «Азову», молоді мотивовані хлопці, на це не зважали. Вони продовжували наступ і утримувати Широкине. Але після того, як росіяни підтягнули танки і артилерію з території Росії, бо там до кордону близько, виявилося, що недостатньо тільки запалу й мотивації, а потрібне ще важке озброєння. І тому цей наступ, а в «Азову» були амбіційні плани, зупинився там, де зупинився.

– Тоді була заява з боку підрозділів МВС, що армія фактично відмовилася підтримати їх у цьому наступі. Тодішній командувач Віктор Муженко так прокоментував це питання:

«Щодо підтримки так званого наступу на Широкине, то армія не відмовлялась. Це була така собі піар-акція батальйонів МВС, яка призвела до того, що була захоплена частина (прибережна) населеного пункту в низовині, і це створювало проблему до тих пір, поки вже в кінці 2015-го – на початку 2016 року морська піхота у взаємодії розвідувальними та іншими підрозділами ЗСУ не взяли цей населений пункт під повний контроль. ЗСУ на початку 2015 року вели бої в районі ДАПу та Дебальцевого. Операцію батальйонів МВС тоді очолили особисто [міністр внутрішніх справ] Аваков і [секретар РНБО] Турчинов. Єдина мета тих дій була відволікти частину сил ворога від головних напрямків( ДАП і Дебальцевого), але, на жаль, не спрацювало».

– Як би ви пояснили брак взаємодії ЗСУ і МВС? Чого там справді було більше: якоїсь відмови чи об’єктивних причин?

– Аж до 2016–2017 років МВС з армійськими структурами співпрацювало дуже кволо. Це ще можна простежити по Іловайській операції, де міліцейські й армійські підрозділи діяли якщо не паралельно, то з дуже поганою взаємодією. Така ж історія була й тут.

Командування «Азову» та інших батальйонів МВС було в запалі, побачивши, що вони можуть звільнити територію. Вони просто горіли бажанням звільнити якомога більше територій. Проте, скажемо відверто, в районі Маріуполя тоді значних сил ЗСУ не було. Їх не могли підтримати танками або артилерією, тому що після вересня 2014 року там знаходилися переважно батальйони тероборони, які не мали важкого озброєння.

Читайте також: Дебальцеве: рішення, які врятували військо

– Як би ви оцінили загалом ось ці останні великі бої січня-лютого 2015 року? Чим завершилася оця найактивніша фаза АТО?

– Вона завершилася затуханням активних бойових дій. Лінія фронту після цього взагалі практично не мінялася. Були ще загострення 2016–2018 років, але вони були всі тактичні. Стратегічна лінія зіткнення більше не змінювалася.

Також після ДАПу і Дебальцевого, стало очевидно, що потрібна корінна реформа армії, більше бронетехніки, оптимізація взаємодії з МВС. Почалися процеси вливання сил «Правого сектору», Української добровольчої армії до ЗСУ, тобто формування єдиного командування, яке могло би проводити повноцінні армійські операції.