(Рубрика «Точка зору»)

Незважаючи на широкомасштабну війну, в Україні не стихає культурне життя. До знакових подій культурного життя, напевне, варто віднести варто вихід на екрани повнометражного художнього фільму «Будинок «Слово»: Нескінчений роман» режисера Тараса Томенка, в якому розповідається про долю українських письменників у часи сталінських репресій.

Цей фільм викликав помітний резонанс, його обговорювали. Не вдаючись до його розгляду, зазначимо лише, що в ньому все ж йшлося і про письменників, котрі пішли на службу до радянської влади. Так, частина з них була репресована, багатьох розстріляли.

Однак «Розстріляне відродження», на якому в нас часто акцентується увага, це далеко не єдиний сегмент української культури ХХ століття.

Низка українських культурних діячів, в силу різних причин, не пішли на співробітництво з радянською владою й опинилися в еміграції.

Ось серед цих двох типів українських культурних діячів особливе місце займає письменник і знаний перекладач Борис Тен (1897–1983), життя якого було «цікавим романом» (не менш цікавим, аніж мешканців будинку «Слово»).

Борис Тен – це літературний псевдонім Миколи Хомичевського (1897–1983), видатного українського поета-перекладача, мистецтвознавця і педагога. Він взяв собі такий псевдонів, бо за описами Геродота стародавні греки називали Дніпро – Борисфен, або Бористен.

Нерадянський письменник

Проживаючи тривалий час у Радянському Союзі, Борис Тен так і не став «радянською людиною». До речі, коли після його смерті на житомирському будинку, де пройшла значна частина життя письменника й перекладача, повісили меморіальну дошку, то написали на ній «радянський письменник».

Проте один із учнів Бориса Тена, відомий прозаїк Валерій Шевчук, заявив, що не прибуде на відкриття цієї дошки, якщо на ній існуватиме напис «радянський». Тоді ще існував Радянський Союз, але почалася перебудова й все більше давали про себе знати «нерадянські настрої».

Цей факт по-своєму промовистий. Учні та послідовники Бориса Тена не вважали свого вчителя й наставника «радянським». І на це було достатньо підстав.

За великим рахунком, він перебував у «прихованій опозиції» до радянської влади, хоча й змушений був йти на компроміси з нею. Той самий Валерій Шевчук у розмові з автором згадував, що не приймав цих компромісів свого вчителя, але з розумінням і без осудження ставився до них.

Борис Тен не виїхав з Радянського Союзу, не опинився на еміграції (хоча, схоже, міг це зробити). Але й не сприймав радянську владу, намагався дистанціюватися від неї.

На початках її існування в Україні, в 20-х роках, Борис Тен належав до чільних діячів Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), за що й був репресований та потрапив до ГУЛАГу. Звісно, йому доводилося йти на компроміси, щоб вижити.

Однак у своїй діяльності Борис Тен намагався культивувати речі, які мали «український потенціал». Ось один із штрихів його біографії, який доволі показовий.

За спогадами художника Василя Кондратюка, який працював у Житомирському драматичному театрі, Бориса Тена, як висококваліфікованого спеціаліста, члена театральної художньої ради, запрошували на обговорення вистав перед прем'єрами. Він, незважаючи на свій поважний вік, мав світлий розум й давав блискучий аналіз режисури, гри акторів, музичного й художнього оформлення театральних постановок. Проте на розбір ідейних вистав, зокрема про Леніна, Борис Тен не ходив. Знаходив для цього причини.

Показово також, що низка учнів Бориса Тена опинилися в таборі дисидентів-шістдесятників. Це – Євген Концевич, брати Анатолій та Валерій Шевчуки. Власне, це були молоді люди, які тісно контактували з Борисом Теном. І, як розповідав автору Валерій Шевчук, Тен демонстрував їм своє несприйняття радянської влади. Інша річ, що робив це обережно. Життя його багато чого навчило. Борис Тен чудово розумів, що він на контролі в співробітників радянських спуцслужб. Навіть знав людей, які спеціально доносили на нього.

Звісно, радянська влада відплачувала Борису Тену – і репресіями, про що вже говорилося, і невизнанням. Він, наприклад, так і не отримав Шевченківської премії, хоча його на неї в 1966 році висунули Спілка письменників України та Донецький університет, а підтримали відомі українські культурні діячі1. З великим «скрипом» (і то не з першого разу) дісталася йому премія імені Максима Рильського за перекладацьку діяльність.

Борису Тену доводилося остерігатися, проходити між Сціллою та Харибдою. Він умів із владою «грати в шахи» – коли треба, змовчати; не демонструвати своєї нерадянської позиції; уникати конфліктних ситуацій; а то й приховувати деякі речі.

Творча спадщина Бориса Тена велика й різноманітна. Основна частина – це переклади класичних творів. Передусім блискучі переклади Гомерових «Іліади» й «Одіссеї», трагедії Софокла «Антігона», Шіллера і Шекспіра.

Звісно, вони не мали стосунку до радянської ідеології.

Окрім того, Борис Тен є автором низки статей, що стосуються питань української культури, зокрема літератури й музики. Належать йому й поетичні твори. Так, в останніх зустрічається іноді «шлейф радянськості». Але навіть і в цих поодиноких творах, які становлять мізерну частину його спадщини, поет примудрявся сказати, вдаючись до езопової мови, речі, що йшли в розріз із радянськими ідеологемами.

Русь – це Україна

Зрештою у Бориса Тена є твори, котрі можна потрактувати як цілковито нерадянські. Ось один з них:

Ми горді тим, що ми – русини,
Народній правді вірні всі,
Сини великої Вкраїни,
В віках славетної Русі.
Своя у кожного є доля,
У муках роджена судьба –
Благословенна вільна воля
Чи шлях презренного раба.
І кожен варт своєї долі –
Чи то людина, чи народ:
В одного плазування кволі,
А в іншого – орлинний льот.

Нині ідеї цього вірша для українців є цілком зрозумілими й прийнятними. Адже зараз для них майже стало аксіомою те, що вони є прямими нащадками Русі.

До того ж в умовах нинішньої російсько-української війни знову звучать актуально слова про «в муках рожденну судьбу», про відмову від шляху «презренного раба» й про «орлинний льот». При бажанні цей вірш можна сприймати як передбачення.

Цікаво однак інше. В часи написання вірша в радянській Україні про те, що українці – нащадки Русі, не говорилося. Власне, ця ідея свого часу була розвинута й утверджена в українській історіографії Михайлом Грушевським та близькими до нього істориками.

Борис Тен, звісно, про це знав. Однак в умовах радянської дійсності «єдино правильною» стала концепція так званої «давньоруської народності», яка начебто дала початок російському, українському й білоруському народам. Причому першість у ній, фактично, відводилася росіянам. Саме вони розглядалися як прямі спадкоємці Русі.

Вивчення історії Русі в СРСР здійснювали переважно в наукових інституціях Росії. В Україні такі студії довгий час не віталися й маргіналізувалися. Відповідно, в історіографії, культурі історія України-Русі всіляко «русифікувалася», наприклад, російські реалії часів Середньовіччя й Раннього Модерну переносилися на давню Русь.

У наведеному вірші Борис Тен, як бачимо, утверджує інший підхід, зовсім не той, який панував у радянські часи. Він начебто не веде полеміку з радянськими істориками. А з допомогою художніх засобів утверджує неприйнятну для них думку, що українці, а не росіяни чи білоруси, є нащадками Русі і що саме для них притаманна «вільна воля».

Взагалі Борис Тен не раз апелював до давньоруського спадку. Певно, не останню роль відіграло те, що він був настоятелем Софійського собору в 1924–1926 роках, за що зазнав переслідувань з боку влади. Показово також, що він назвав свого єдиного сина не Василем, а Васильком – у давньоруській манері.

Антисталінський вірш

У Бориса Тена є також чудовий антисталінський вірш, твір, що став реакцію на розвінчання в СРСР «культу особи». Митець, якому довелося спізнати на собі «принади» цього «культу», показував атмосферу часів сталінізму й не без критичності сприймав його «розвінчання»:

В дні пам’ятні суворої доби,
Коли кумир, карбований зі сталі,
Над нами височів на п’єдесталі
І від прославлень пухли в нас лоби, –
Під гомін трудової боротьби
Ті – сліпо вірячи, рукоплескали,
Ті – мовчки лиш зубами скреготали,
Ці ж плазували нетрями ганьби.
У твані наклепів, олжі й сваволі
Щаблі кар’єри ставили вони
На горі і сльозах, біді й недолі.
Тепер – по перенесенні труни –
Готові поклястись, що культ особи
Уже тоді їм був не до вподоби.

Вірш про фальшивість радянської ідеології

Є в Бориса Тена і вірш, який езоповою мовою говорить про фальшивість радянської ідеології, котра потрібна лише для ствердження влади певних людей. Цікаво, що цей вірш опублікували за життя автора в журналі «Ранок». Цензори не знайшли в ньому чогось недозволеного. Але вдумливий читач міг зрозуміти про що йдеться.

Споконвіків пророки і владики
Навкруг віщали голосом гучним,
Що істина відома тільки їм,
Що їх не слухати – то гріх великий.
І знову проливались крові ріки
За непокору праведникам тим,
І на невірних знову падав грім,
Лунали зойки караних і крики.
Минали й далі роки і віки,
Й вогнем-мечем нові царі й божки
Нових провіщень стверджували владу.
І кожен запевняв, що лиш йому
Дано осяять попередню тьму
Закляттями новітнього обряду.

Завдячуючи своїй філософічності, це «вічний вірш». У ньому однозначно проглядаються радянські реалії, хоча автор, здавалося б, вдається до релігійної термінології (пророк, гріх, обряд). Так, спочатку йдеться про пророків та владик, котрі вважали, що лише вони стверджують істину. Чи не є це прозорим натяком на вчення марксизму-ленінізму, яке всіляко культивувалося й возвеличувалося за часів радянської влади? Його подавали як пророче, оскільки воно передбачало побудову комунізму.

Автор спеціально наголошує: «пророки і владики» вважали, що не слухати, не сприймати їхнє вчення – це гріх великий. Тут так і напрошується думка про переслідування інакодумців у радянські часи, про «зойки караних і крики», про пролиття рік крові, що відбувалося у часи сталінських репресій, через які довелося пройти, як уже говорилося, й Борису Тену. Саме апелюючи до «нових провіщень», стверджувалася влада радянської номенклатури.

Показові кінцеві слова про «закляття нового обряду». Радянська влада намагалася з допомогою примусу утвердити «новий спосіб життя», в тому числі й нові обряди, які мали замінити старі, релігійні. До речі, з насадженням цих нових обрядів Борису Тену, як працівнику в сфері культури, не раз доводилося мати справу.

Не важко здогадатися, яку це викликало в нього реакцію. Адже він, незважаючи на відречення від священства, до кінця днів залишався релігійною людиною. За спогадами Тетяни Андрійчук, яка в дитинстві була вхожа в дім письменника, вдома Бориса Тена постійно горіла лампадка перед двома іконками. Відзначали в його сім’ї й релігійні свята. Інша річ, що це не афішувалося. Адже такі речі сприймалися владою як небажані.

Загалом можемо констатувати, що Борис Тен так і не став радянською людиною. Він, вдаючись до езопової мови, намагався утверджувати ідеї, що не відповідали комуністичній ідеології.

І це йому вдалося.

Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода