Позиції українських сил в зоні АТО, що були розміщені на трасі Р-66, або, як її ще називають, Бахмутській трасі, восени 2014 перетворилися на арену запеклих боїв. Найбільш драматично розвивалися події навколо 32 блокпосту. Понад сотня військових та нацгвардійців опинилися в оточенні гібридних сил РФ в районі села Сміле, що в Слов'яносербському районі Луганської області. Але найбільших втрат українські підрозділи зазнали навіть не на самому блокпості, а під час спроб його розблокувати. Спроб, які зрештою не допомогли утримати позицію. Через два тижні після повного оточення бійці змушені були відійти. «Донбас.Реалії» поговорили з учасниками тих подій, щоб зрозуміти: чому тоді позиція опинилася в оточенні, що призвело серйозних втрат під час боїв за 32-й блокпост і чому його так і не вдалось утримати під контролем?

Вкінці жовтня 2014 року, одразу після завершення боїв, кореспондент Радіо Свобода зустрівся з нацгвардійцями з 32 блокпосту. Тоді вони розповіли, що вийти змогли завдяки домовленостям із бойовиками. Дії ж свого командування жорстко розкритикували.

«Зрештою, вони виявилися більшими людьми слова, ніж багато з наших генералів. Я не знаю, чи піде це в ефір, чи ви виріжете акуратно, проте коли мені дали можливість і 200-х вивезти, і повернутися назад, і потім вивезти людей, ми цим скористалися. На такий укріплений сепаратистський блокпост відправляли, я не побоюсь сказати це генералам у вічі: відправляли по дві-три одиниці (бронетехніки – ред.). Блокпост був укріплений до жаху, ми коли проїжджали, дивилися на ті підірвані фугаси, ми були в шоці, як можна так безглуздо відправляти людей на смерть», – говорив тоді на камеру військовослужбовець військової частини 3008 Національної гвардії України Роман Добровольський.

Наступна наша зустріч відбулася рівно через сім років. Цього разу – вже далеко від лінії фронту. Оточений 32 блокпост бійці залишили 27 жовтня 2014-го. Тепер у цей час щороку вони зустрічаються у Вінниці, звідки було найбільше нацгвардійців, щоб згадати події тих днів та вшанувати пам'ять загиблих.

- Якими мали бути ваші функції? –​ запитую у Вадима Лісниченка, якого, разом з іншими вінницькими нацгвардійцями, на початку жовтня 2014 року залучили до служби на 32 блокпості.

– Сама функція блокпосту яка? Пропускний режим та охорона себе. Тобто, ще перший тиждень був рух через цю дорогу. 27 кілометрів до Луганська – це одна з основних магістралей. Люди тудою їздили. Це дві смуги, асфальт і ми там стоїмо. А фактично воно у полі.

- Наскільки люди розуміли, як захищати цей блокпост, як вести бойові дії?

- Ніяк. По-перше, нас готували зовсім до іншого. Нас готували до роботи на блокпостах на другій-третій лінії. Це огляд транспорту, перевірка документів, – додає Роман Добровольський.

- Якою була ваша підготовка? –​ уточнюю у Вадима Рудя, який тоді теж служив у в/ч 3008 НГУ.

- Місяць побігали під Вінницею у Тютьках. Такою була фабула: втік якийсь зек лісом і треба його знайти. Ось і уся підготовка.

- Тобто це поліцейські функції?

- Так, поліцейські функції, а не військові.

Тепер передовими позиціями українських сил в тому районі є територія 29 блокпосту. Він розташований в районі населеного пункту Новотошківське Луганської області. Але восени 2014 року, на схід по Бахмутській трасі були розміщені ще два блокпости українських сил – 31-й та 32-й.

Відстань між кожною з позицій складала майже десять кілометрів. Водночас, під постійним контролем у цьому районі перебувала лише транспортна артерія. Таким чином, крайній блокпост виявився далеко в глибині сірої зони. Про причини ми запитали у автора книги «Битва за 32 блокпост» військового історика Михайла Жирохова.

«Ці блокпости формувались ще влітку 2014-го. Тобто, вони не виникли в жовтні 2014. Вони з липня 2014-го функціонували як тиловий опорний пункт. Потім, коли лінія фронту посипалась, після того як взяли Луганський аеропорт, лінія фронту почала вирівнюватись. І ось тут змогли втриматись, а далі не змогли», – пояснює Жирохов.

За словами нацгвардійців, таке розміщення блокпосту одразу викликало застереження.

«Коли ми приїхали, на початку жовтня в штабі Нацгвардії нам ставили задачу, я одразу звернув увагу на те, що ці блокости, особливо 32-й, він уже стоїть в тилу ворога. Я говорю – ні, мої люди туди не поїдуть, я за них відповідаю. Але, там приїхав генерал Аллеров, який командував Західним теркомандуванням. Він: шо, там все добре, ми там розставимо… Ну, вони розставили людей, а потім виявилось, що я був правий», –​ згадує тодішній командир батальйону в/ч 3008 Нацгвардії Анатолій Боженко.

- Маємо певну критику від учасників тих подій: мовляв, було давно відомо, що блокпост може бути оточений, ми про це повідомляли командування, але наші голоси не почули. Як ви можете відповісти на такі заяви? – запитую в Юрія Аллерова, який з 2015 по 2019 рік був командувачем Національної гвардії України.

- Якщо ви подивитесь на карту Луганської області, починаючи від Кримського, там двічі проходили бойові операції. Проводили заходи, щоб звільнити Сокільники. Ми мали втрати. Думка була – звільнити населені пункти включно до Слов’яносербська, Смілого і якраз до 32 блокпосту. Це було б нам досить корисно.

Просто, на той час не вистачило сил і засобів, щоб здійснити ці заходи. Була потреба, щоб вони утримувались як той форпост, який дозволить нам розвинути наше подальше визволення населених пунктів і забезпечити контроль над тою територією.

- До моменту оточення було розуміння, що є така небезпека і бойовики можуть відрізати «Бахмутку»?

- Ні, так питання не стояло. Ми до останнього, поки забезпечували туди боєприпаси, воду, продовольство, про це навіть і не думали. Не було такої явно вираженої небезпеки.

Вінницькі нацгвардійці заступили на позицію 3 жовтня, а вже 13-го бойовики перекрили сполучення між 31 і 32 блокпостами.​

«До мого підлеглого мав приїхати батько з волонтерами. Вони заночували на 31 блокпосту, а на ранок вже висунулися в нашу сторону і їх між 31 і 32 зупинили. Батько встиг подзвонити сину і сказати, що їх зупинив противник, що вони в полоні. Ну, і син прибіг – командир, треба щось робити», – пригадує Володимир Вишневський, який у жовтні 2014 був командиром роти у 80 бригаді ЗСУ.

Зараз Вишневський служить у Львові в академії Сухопутних військ. У 2014 командував бійцями вісімдесятої бригади на 32-му блокпості. Підрозділ перекинули туди, щоби посилити нацгвардійців. Того ж дня, коли блокпост відрізали від основних сил, Вишневський за підтримки бронетехніки вирішив йти на прорив.

«Під час бою мій БТР підбили. Слава Богу ніхто не постраждав. Екіпаж вцілів і покинув машину. Ми продовжили наступ, але коли я зрозумів, що вже і третій БТР підбитий, але він ще був на ходу, я зрозумів що спроби моїми силами прорвати оборону не вийде, бо вони вже підтягнули протитанкові керовані ракети і комплекси і, відповідно, технікою їхати на них – це самогубство», – веде далі військовий.

Вишневський дав команду підлеглим відступати, а сам залишився для прикриття.

«Так получилось, що я був затиснутий з однієї сторони відкритим полем, з другої сторони дорогою. Я заліг, відстрілювався і мені у відповідь прилетіла граната. Відчув, що пече нога. Подивився – ноги нема. Почав надавати собі першу медичну допомогу. По радіостанції вийшов на свій підрозділ, сказав, що я поранений. Заборонив їм під’їжджати технікою, мене евакуйовувати, і повз в їхню сторону», – переповідає подробиці бою Вишневський.

Таким чином українська сторона 13 жовтня зазнала перших втрат у боях за 32 блокпост, але вже наступного дня нацгвардійців із сусідньої позиції відправили до заблокованих бійців.

«Передає мені по радіозв’язку командир полку – Чумак Василь Васильович, що 32 блокпост оточений. Він каже – треба провести розвідку. Я кажу, а що там проводити розвідку, якщо мій заступник «Сем» передає, що перерізана ця дорога. Він каже, що треба доставити там людям боєприпаси і воду», – розповідає тодішній комбат нацгвардійців Анатолій Боженко.

Проїхати трасою колоні не вдалося. Завдання для Боженка закінчилося полоном, звідки його змогли звільнити у грудні 2014 року.

«Зі мною в БТРі було вісім чоловік і дві людини мої ще були на БМП. Ми попали під обстріл, а водій БМП замість того, щоб дати газу і вийти з зони обстрілу, він загальмував, отримав поранення в шию. Водій зупиняє БТР біля підбитої БМП, коли я почав кричати – поїхали, і в цей момент влучила протитанкова ракета. Я вже прийшов до свідомості на другий день. Дивлюся, я вже в якійсь палаті», – ділиться Боженко.

15 жовтня для прориву на 32 блокпост спланували вже більш масштабну операцію. Діяти мали відразу дві групи військових. Одна колона рухалася на північ від дороги, інша - безпосередньо по трасі. Її основним завданням було відвернути увагу противника на себе, щоб бійці, які йшли паралельно, змогли доправити боєприпаси та воду на оточену позицію. І саме ця відволікаюча колона і зазнала основних втрат. Найбільше загиблих і полонених було з батальйону «Айдар». На блокпост бійці пробивалися на звичайних цивільних автомобілях.

«Керівник операції поставив завдання командиру відділення «Італійцю». Вийшла техніка, ну а далі відбулася не зовсім передбачена ... За задумом керівництва, виходить попереду бронетехніка, а за нею рухається наш підрозділ. Але було трохи інакше. Так як люди були недосвідчені, не служили в армії, не були навчені - стрибнули в машину і рвонули відразу на 32 блокпост. Нарвалися на засідку», – говорить Євген Пташник, який на той час виконував обов'язки командира батальйону «Айдар».

«​Ми вилазили позаду, бо попереду йшов вогонь, і позаду по нас почали стріляти і сказали, щоб кидали ми зброю і здавались. Нас група була вісім чоловік і ми попали в полон. Двоє загинули – це Юра «Полено» і Саша «Італієць». Він був поранений, «сєпари» підійшли, я бачив, що в нього з голови кров сочилась, - його добили прикладом, руків’ям пістолета мається на увазі. Вані «Полтаві» відрізали вухо, Максиму Вакуленко тоді ногу прострелили, він на даний момент без ноги», – розповів Василь Боднарук, який у 2014 році служив в батальйоні «Айдар».

Один із головних недоліків операції, за словами Пташника, – відсутність якісної артилерійської підготовки.

- Керівник операції каже – ви виходите на позиції, йде ​«арта»​, обстрілює, море вогню, після цього ви рухаєтеся. Але було лише три чи чотири розриви, –​ пригадує Пташник.

- Я правильно розумію, по позиціям, де були бойовики, мала відпрацювати артилерія, щоб людям, які проривалися, було легше?

- Звичайно, щоб супротивника загнати в окопи, щоб у нього була паніка, що все горить, земля горить і тут уже проходять наші. Тоді йому нічого не залишається: або тікати, або здаватися.

- Але, крім 3-4 пострілів, нічого не було?

- І то невідомо, куди вони влучили.

- Хто тоді керував операцією?

- Я прізвище не хотів би називати, бо не маю на це права. Позивний – «Протон».

- Я бачив кілька публікацій про те, що це полковник Миронюк.

- Ну, так. Володимир Якович Миронюк.

У 2019 році своїм указом на той момент президент України Петро Порошенко присвоїв Володимиру Миронюку звання генерал-майора. Наразі посада військового – командир корпусу резерву Сухопутних військ ЗСУ.​

«​Те, що там було недостатньо засобів розвідки – так, недостатньо. Безпілотників не було, квадрокоптерів не було. Ми не знали конкретно де противник і як він переміщається по полю бою. Те, що стосується артилерії - артилерія відпрацювала, бо я сам артилерист і я знаю, що наступ без артилерії – це не наступ, а злочин. Наскільки це було можливо там – артилерія відпрацювала. «Зєльонки» були «прочесані», – переконує Володимир Миронюк, який в жовтні 2014 був заступником командира сектору «А» в зоні АТО.

Бойовики також підбили бронетехніку ЗСУ, яка разом із «айдарівцями» рухалася трасою. Не змогла доїхати на оточений блокпост і друга колона, яка проривалася північніше.

«На другий день в ту ж палату, де ми знаходилися привезли ще трьох танкістів з 32-го блокпосту, яких командування теж відправило на підсилення 32 блокпосту, по тій же самій дорозі і їх так само розстріляли ПТУРами «сєпари». І ті «сєпари» приходили і показували мені відео і насміхалися: дивіться «хахли», які ви безтолкові, які ви тупі. Ми вас постійно б’ємо, а ви по ті й ж дорозі постійно їдете», – говорить Боженко.

- Ми згадали з вами 13 число, коли там десантників підбили, потім 14-те, коли Боженка взяли в полон, але 15 числа техніка знову пішла по трасі. Тепер виникають питання – чи це було виправдано? – запитую в Мироюнка.

- Наступати по «зєльонкам» ми не могли, там розтяжки однозначно, ПОМи і так далі. Однозначно по мінах пройшли б. Наступати північніше – ця балка була замінована. Там дві одиниці техніки підірвались. Наступати південніше ми також не могли, тому що розвідка там була не проведена. Розвідку ми провели вже після 15 числа. Розвідка там була не проведена і війська без розвідки туди посилати не буде жоден нормальний командир.

Атака на українські підрозділи 15 жовтня не лишилася без відповіді. Більше того, втрати того дня вказують на роль росіян у бойових діях навколо 32 блокпосту. Серед вбитих з боку бойовиків опинився командир протитанкового взводу двохсотої мотострілецької бригади ЗС РФ, старший лейтенант Євген Трундаєв. У 2015 році указом Володимира Путіна йому посмертно присвоїли звання Героя Росії.​

- «Героїв Росії» отримували кадрові військові, які були у відрядженні. Вони відповідали за підготовку цих незаконних збройних формувань і саме вони, коли вони гинули, якщо це було в бою, отримували «Героя Росії», –​ пояснює автор книги «Битва за 32 блокпост» Михайло Жирохов.

- Як він загинув?

- Постріл з танку, з одного з наших танків, який вистрелив в позицію, звідки прилетіла ракета. Разом з ним загинуло ще двоє російських добровольців в лапках. Вони були з Уралу.

Весь цей час не припинялися обстріли і самого блокпосту. Але зовсім не артилерія супротивника стала головною проблемою для бійців в оточенні. Найсильніше військові страждали через брак питної води. Перебої з постачанням почалися відразу після блокування траси.​

- Як намагалися вирішувати цю проблему? –​ цікавлюсь в Романа Добровольського.

- Пили сік із кільки в томаті, пили сік із консервованих огірків, кабачків. Навіть коли мене підбили, гасити не було чим. Банками з кабачками закидали, щоби якось вогонь збити.

-У нас таке було, що пили по кришці від пепсі-коли, –​ додає Андрій Ліпський.

- Це така доза води була?

- Так. Її просто більше не було. І взяти не було де. Потім ми знайшли ще одну калюжу, але там вода була такого кольору, як у мене куртка(чорна - ред.). Ми її очищали, кип'ятили та пили.

- Я так розумію, навіть у бойовиків обмінювали воду? - уточнюю у Вадима Лісниченка.

- Андрюха взяв у полон – загнався їхній, то ми чувака їхнього пораненого поміняли на пару літрів води. Ну, не на пару, я не пам'ятаю скільки, і блок цигарок.

Наступна спроба прориву була лише за чотири дні – 19 жовтня. Цього разу українське командування підготувало найбільш масштабну операцію з деблокування. Додатково залучили десантників із 95 бригади. Військові наступали відразу за трьома напрямками, що принесло свої плоди. Одну з ділянок вдалося очистити від бойовиків і конвой з усім необхідним зайшов на 32 блокпост.​

«Зранку, як тільки дозволили більш-менш світла пора доби почали діяти розвідувальні підрозділи бригади, для того, щоб хоча б розуміти де починаються позиції противника і чи вірно те, що пост знаходиться в тактичному оточенні. Після цього було прийнято рішення про двостороннє охоплення», – пояснює Михайло Забродський, тодішній командир 95 бригади ЗСУ.

«Моє завдання було – прориватися з правого флангу. Загалом, як я потім зрозумів, наш напрямок вважався іншим. Тобто, є основний напрямок, а є інший. Але сталося так, що по основному напрямку група не змогла пройти. Потрапила в вогневу засідку противника, понесла значні втрати як в техніці, так і в особовому складі і змушена була відійти. Тому доставка здійснювалася по правому флангу. Було виявлено незначний, але блокпост противника і завдяки перевазі в особовому складі і вогневій міці, в принципі, без особливих проблем ми живу силу вибили», – додає заступник командира батальйону 95 бригади Олександр Бордюг.

- А чому було ухвалено рішення обходити «Бахмутку» з двох сторін? - запитую в Забродського.

- На мій погляд цей маневр був доцільним і очевидним, тому що рухатись по відкритій трасі, а це не один кілометр, створюючи противнику ідеальні умови для спостереження і для ведення вогню, –​ це було, щонайменше, недоцільно.

Водночас, 19 числа одну з бронегруп, яка брала участь в операції, знову відправили на прорив безпосередньо по трасі, і там знову були найбільш відчутні втрати.

- Ви могли б розповісти, як вашу БМП підбили? Ви були на броні чи всередині? –​ уточнюю у Валентина Дихтяра, який у той час служив у 24 бригаді ЗСУ.

- Ми всі були на броні. Три чоловіка було всередині. Зрозуміло, всі хто був всередині – загинули. А всі, хто був зовні – всі були поранені. Мене самого першого куля збила з машини.

«Ми, коли рівняємось з танком, – башню зриває і вона попри нас падає просто збоку. Звук був ужасний. Після того я тільки картинки бачив, нічого, в принципі, не чув. Перед нами була посадка і там вже виходу не було, я вирішив їхати прямо на них – лоб в лоб. Переїхали через їхні окопи ледь не по головах. Я перелетів їхні окопи, розвернулися і вони отак на нас дивляться – як? І все, там всіх було знищено. Вони були без бронежилетів, вони навіть не думали, що таке може бути», – додає ще один військовий, який у 2014-му служив в 24 бригаді, Андрій Вербицький.

«Йшли ми боєм і тут я почув різкий удар. Високо мене підняло, залізо летить, все в тумані. Той вліво, той вправо. Ну, я трохи більшої комплекції, то упав біля самої машини. Самі великі поранення – це перелом таза, права рука на виліт. Все решта в осколках, порубане, попечене», – ділиться своєю історією Микола Капланчук з того ж підрозділу.

Капланчука не змогли евакуювати під час бою. Так він пролежав біля траси дві доби, після чого пораненого військового знайшли та вивезли волонтери.

«І от перша ніч, що я лежав, почався дуже сильний артобстріл. Я чую, він спершу дальше, потім ближче, ближче до мене. І я вже прошу бога – щоб в мене, так одразу і напевне, бо якщо зараз ще посіче, то я вже не знаю, що робити. Встати не можу, ніг не відчуваю. Кров(з руки – ред.) сочиться, і я тією рукою грівся, бо приморозки були і було дуже холодно. Але це дуже добре, що приморозки були. Так як потім мені лікарі сказали, саме через ці приморозки я і вижив, бо якби була спека 25-30 градусів, я б просто стік кров’ю», – підсумовує Капланчук.

- 19 жовтня одна частина військових, які приймали участь в операції, йшла по трасі і там теж були відчутні втрати. Якою була їхня роль, чому прийняли таке рішення? - запитую в генерал-майора Миронюка.

- Не можна було допустити переходу противника через трасу в сторону Хорошого(правий фланг –​ ред.). В любому випадку противника треба зв’язати боєм. В любому випадку у противника сили повинні бути розосереджені, щоб він не зміг чинити організований опір нашим підрозділам. В любому випадку противника треба ввести в оману і витягти на себе. Хтось повинен виконувати цю роль. Так було в будь-яких війнах і в будь-яких битвах.

Як вже було зазначено, українські військові 19 жовтня на одному із напрямків все-таки змогли вибити бойовиків із зайнятих позицій і пройшли на 32 блокпост. Але кардинально ситуацію це не змінило. Справа в тому, що доправивши необхідні запаси, учасникам операції наказали повертатись. Тому вже невдовзі бойовики змогли повернутися на колишні позиції, а блокпост знову опинився в оточенні.​

- Тоді, очевидно, принаймні учасники тих подій про це говорять, треба було залишити сили на тих позиціях, з яких вибили бойовиків, щоб або вивести людей, або продовжувати постачання. Натомість, в той самий день військових прибрали і це рішення не зовсім зрозуміле, –​ продовжую розмову з Володимиром Миронюком.

- Я вам доповідаю як відбувалось: коли коридор пробили, завезли воду, боєприпаси, я підійшов до Михайла Забродського, кажу – так і так, залиш хоча б роту, нехай там на Хорошому залишаться хоча б на два дні. Він сказав – не питання, давай дзвонити керівнику. Ми подзвонити на той момент командувачу – генералу Воробйову(генерал-полковник Генадій Воробйов, помер 11 лютого 2017 року – ред). Він мені сказав: ні, ви все завезли, мені резерви тут потрібні.

Після 19 числа спроби прорватися на блокпост припинилися. Натомість, 27 жовтня на найближчий 31 блокпост змогли виїхати кілька бійців з оточення. Військові домовились із бойовиками про те, щоб зібрати тіла загиблих.​

- Можете розповісти, як це відбувалося і як вдалося домовитися з ними? – звертаюсь до Романа Добровольського, який брав участь в зборі тіл загиблих.

- Не дуже приємне запитання, якщо чесно. Тяжко це давалося. Я з техніки збирав, вони нам, по-перше, дали супроводжуючих, які провели мене через мінні поля. Чотирьох людей вони зібрали і прикопали, щоби звірина не розтягла. Зробили символічний хрест. Така могила братська. А решту розкидали хто де. Скільки людей ми зібрали – описати неможливо. Ось, рука лежить, це від сусіда чи окрема людина?

Того ж дня бойовики заявили: готові надати військовим коридор для виходу. Ті погодилися за однієї умови: із собою забирають усю робочу техніку та озброєння.

- Як ухвалювалося рішення про вихід?

- Все узгоджувалося з вищим керівництвом. Повірте, якби вони не дали в кінці добро на вихід, ми все одно не пішли б, –​ відповідає Андрій Ліпський.

- Як відбувався вихід, можете описати?

- За кожною коробочкою йшов наш командир чи людина, яка представляла. Ось я йшов і зі мною Вова «Чечен». У нього в руках граната без чеки і в мене також. І так за кожною машиною. Їхній комбат та наш представник. А перед нами йдуть наші люди та техніка, яка на ходу.

- Починаючи з 13 числа, продовжувались спроби розблокувати цей блокпост і спроби постачання, які, виходячи з результату, не були успішними. Чому спроби зберегти блокпост не увінчались успіхом? –​ запитую в колишнього командувача НГУ Юрія Аллерова.

- Тому що сил не вистачало. Якби ми відправляли туди, наприклад, не роту з 7-8 машин, а відправили туди два батальйони, з прикриттям авіаційним і артилерійським, ця задача була б виконана. Але не було цих батальйонів, не було цих полків, не вистачало артилерії, танків, щоб виконати цю операцію з наявними силами. От у чому проблема.

У Генштабі на запит «Донбас.Реалії» не надали інформації про втрати в боях на Бахмутській трасі. За даними ж із книги Михайла Жирохова «Битва за 32 блокпост» з 14 по 19 жовтня загинули 15 українських бійців, також було втрачено 14 одиниць бронетехніки.​

Показую Роману Добровольському відеозапис з його емоційним інтерв'ю семирічної давності.

- Впізнаєте?

- Звісно.

- Це ми з вами розмовляли сім років тому Пам'ятайте, ви тоді сказали, що частина бойовиків виявилася більшими людьми слова, ніж наші генерали. Ті емоції вони пройшли, чи ви вважаєте, що це була адекватна оцінка на той час?

- Ну, можна сказати – так. Бо, як би там не було, свою частину договору вони виконали. Так, коли ми виходили вночі, нас за посадкою супроводжували кілька одиниць техніки, готових будь-якої миті відкрити вогонь, але вони не відкривали вогонь.

Ще у листопаді 2014 року військова прокуратура через події на Бахмутській трасі порушила кримінальну справу за статтею 425 частина друга – недбале ставлення до військової служби. Тоді у відомстві заявляли, що саме безвідповідальність військових посадових осіб призвела до втрати 32 блокпосту та загибелі людей. Ми запитали, до яких результатів прийшло розслідування за цей час. На що в Офісі Генерального прокурора повідомили: фактів, які підтверджують злочинні дії командування антитерористичної операції, встановити не вдалося. Водночас, з огляду на дії бойовиків, справу перекваліфіковано і тепер її розслідують за статтею - терористичний акт.