Щонайменше 40 білорусів, які воювали за Україну в боях з військовими РФ у війні, що триває, загинули, кажуть у благодійному фонді «Вільна Білорусь». Про більшість із них розповідає пересувна виставка «З Україною в серці». На ній є світлини понад двох десятків білорусів, які не повернулися з АТО та з війни. Утім, не всі прізвища поки можна відкрито називати, кажуть у фонді: вдома у білоруських воїнів є родичі і їм загрожують політичні репресії.
З іншого боку, Білорусь, хоч не є прямим учасником війни Росії проти України, але ця країна надала матеріально-технічну підтримку РФ для вторгнення, дозволивши російським військам увійти в Україну через свою територію. Повітряний простір Білорусі, наголошують в Повітряних силах ЗСУ, також використовується для обстрілів мирних українських міст. За даними Генштабу ЗСУ, російські підрозділи продовжують прибувати на полігони Білорусі для бойової підготовки перед відправкою на війну в Україну.
Яким є місце білорусів у війні Росії проти України? Радіо Свобода спробувало це з’ясувати, записавши історії трьох людей.
В останні хвилини відстрілювався і кричав: «Слава Україні!»
Олена Гергель – дружина загиблого в російсько-українській війні бійця, громадського активіста з Білорусі Василя Парфенкова. Розказує: загалом з білорусами, які допомагають українцям відстоювати свою незалежність, вона знайома з 2014 року. Тоді жінка волонтерила – вела тренінги з тактичної медицини й викладала ораторське мистецтво, зокрема й для білоруських добровольців.
«Це були дуже молоді, позитивні хлопці. По 20-23 роки. Вони виїхали з батьківщини через свою позицію, через утиски. Для них було важливо допомагати Україні. І вони бачили в тому шлях, щоб потім звільнити Білорусь», – каже Олена.
Свого майбутнього чоловіка Василя Парфенкова вона побачила на одній із волонтерських зустрічей у Києві. У Святвечір перед Різдвом 2015 року жінки вготовляли оберегові ляльки й паракордові браслети.
Звичайна білоруська родина в Мінську, російськомовна, нічого такого. Але в нього був дуже крутий вчитель історії, який зацікавлював дітей історією БілорусіОлена Гергель
«Його представили: це – білорус, який воює за Україну. Він сидів собі тихо в куточку, сам по собі – і я підійшла, почала розпитувати. Все почалося з моєї емпатії. Ми довго говорили, подарувала браслети, почали спілкуватися. Через тиждень він уже поїхав у Піски, коли міг – телефонував. Розповідав про себе. Звичайна білоруська родина в Мінську, російськомовна, нічого такого. Але в нього був дуже крутий вчитель історії, який зацікавлював дітей історією Білорусі – не в контексті радянської історії, а розказував про Велике князівство Литовське, про Річ Посполиту. Василь дуже зацікавився, шукав і читав про це книжки. Намагався читати білоруською мовою, займався самоосвітою. І де б він не був – з ним завжди був їхній справжній біло-червоно-білий прапор», – розповідає Олена.
Учасником антиурядових акцій в Білорусі, каже Олена, Василь став, коли йому було 17 років. Вони з хлопцями неодноразово зазнавали нападів місцевих «тітушок». Не раз отримував Василь і невеликі терміни – нібито за хуліганство. 2010 року він одержав свій перший серйозний вирок. Це сталося під час чергових виборів, на яких «переміг» Олександр Лукашенко, коли Василь з однодумцями намагалися відстояти вільний вибір білорусів, каже Олена.
Коли в Україні почався Майдан, Василь знову сидів у в’язниці як «політично неблагонадійний».
«Майже весь час він сидів у карцері. Ні книжки не можна було, ні посилки від родичів. 27 на 7 він перебував у кімнаті й міг лише ходити від стіни до стіни. Бо на день нари піднімалися – і навіть сісти було ніде. Хотіли зламати психологічно. А в якийсь день прийшов наглядач і швиргонув йому в обличчя білоруську газету зі словами: «Ще одного ублюдка вбили!». Йшлося про Михася Жизнєвського, якого вбили на Майдані. Василь його знав. Василь не витримав – намагався заїхати наглядачеві по обличчю. Йому продовжили термін ув’язнення», – розповіла Олена.
Приїхати в Україну Василь зміг після в’язниці, вже по завершенню Революції гідності. Батькам нічого не говорив. Записався добровольцем в батальйон «ОУН», у складі якого пройшов «гарячі» точки Донбасу, був поранений. Коли демообілізувався, розповідає Олена, на той момент вони вже жили разом – постала проблема з документами. У Василя були прострочені всі можливі терміни легального проживання в Україні, йому загрожувала депортація. Але повертатися додому було небезпечно – у Білорусі проти нього вже була порушена справа за так зване «найманство», йому загрожувало 10 років в’язниці.
Удома також тисли на родичів – до них приходили з обшуками. Сестру та маму забирали до СІЗО, розповідає Олена.
«Сказали: відпустять, якщо мама запише «покаянне» відео на тлі Z. Оскільки вони з мамою весь час спілкувалися, Василь сказав: «Зробіть, аби вас не чіпали, я ж знаю правду». Мама зробила, але потім довго плакала, вибачалася…», – розказала жінка.
Олена каже: аби легалізуватися в Україні, Василеві знадобилося кілька років. Працювати в цей час доводилося неофіційно. У них народилися двоє дітей – а чоловікові все ще загрожувала депортація.
«Був такий момент, що він навіть не міг дітей записати як батько. Ми приходимо в РАЦС, а нам кажуть: «Нічим не можемо допомогти, ви зараз тут нелегально перебуваєте». Зрештою Василь спробував це оформити, коли ми одружилися. І це вже було не заради романтики, а щоб отримати хоч якусь посвідку. Але й це не вийшло. Потім законодавство змінилося. Іноземцям дозволили служити в ЗСУ за контактом», – говорить жінка.
Вранці 24 лютого 2022 року, коли розпочалася велика війна, каже Олена, вони з чоловіком прокинулися від вибухів. Василь з іншими білорусами мали план дій. Того ж вечора вони вже були в обороні під Броварами.
«Зі сприйняттям у суспільстві жодних проблем не було – рівно до 2022 року. Наша «інформаційна бульбашка» була досить комфортна. Але коли полетіли ракети з Білорусі й наступ на Чорнобильську зону також був з Білорусі – то ставлення українців стало різко негативним. Був такий момент: його друзі писали дуже емоційні пости, що ненавидять білорусів. Василь дуже переживав з цього приводу і навіть записував відеозвернення», – каже дружина.
Спершу Василь з іншим співгромадянами-добровольцями служили в батальйоні «ОУН» на Київському напрямку. У квітні 2022 року, після звільнення Київщини, підписав контакт із ЗСУ і почав воювати в полку імені Калиновського. Потрапив на Донбас.
«Нічого він мені про це не розказував, єдине – розповів про Сєвєродонецьк, як вони там сиділи на «Азоті». Отам він не витримав, прислав фото… Остання наша розмова: «Все добре, літо і нам привезли багато чурчхели!». Там у них були хлопці-грузини, і волонтери їм привезли ласощі, усім так смакувало. А потім – кілька днів тиші...», – згадує жінка.
Останнє, що він сказав по рації: «На нас їде танк, працюємо по ньому»Олена Гергель
Загинув Василь разом з трьома побратимами-білорусами недалеко від Лисичанська 26 червня 2022 року.
«Невеликим підрозділом вони пішли в розвідку – мали перевірити посадку на наявність ворожої техніки й живої сили. Наткнулися на позиції російських військ, дали бій. Підбили два танки. Четверо з десяти загинули. У Василя були численні поранення, це мені потім розказували хлопці, які вижили, – він до останнього відстрілювався і кричав: «Слава Україні!». Останнє, що він сказав по рації: «На нас їде танк, працюємо по ньому», – розказала дружина.
Тіла Василя та трьох його побратимів, каже Олена, не змогли забрати з поля бою. Є надія, що їх доправлять додому під час одного з обмінів.
«У цих хлопців поки немає могил. Для мене найстрашніше те, що поховати гідно, можливо, ми зможемо їх через роки. І мені знову доведеться це переживати… Так, треба вшанувати їхню пам’ять. Я напівжартома кажу: тепер мене влаштує тільки перейменування вулиці на його честь… у Мінську!» – сказала Олена.
Історія білоруського мінометника: «Я народився в країні-агресорі…»
Сергій (ім’я змінене з міркувань безпеки, адже вдома у чоловіка лишилися родичі) – білорус, який зараз воює за Україну в складі Білоруського добровольчого корпусу. Йому – 30, він – мінометник. У мирному житті був будівельником, але неможливість жити у вільному суспільстві, каже боєць, змусила його полишити батьківщину й улюблений фах.
Два роки він жив у Польщі. Прибув до України в квітні 2022-го, вже коли почалася повномасштабна війна. Одразу ж долучився до війська.
Важливу роль у моїй мотивації грало й те, що російське військо пішло через територію Білорусі, – мені важливо було показати, що особисто я на це не погоджувавсяСергій, боєць, білорус
«Інтереси українців і білорусів у цій війні збігаються. Окрім того, що у нас є свій прагматичний інтерес – щоб Росія програла цю війну. Ми розуміємо, що найближчими союзниками в цій боротьбі для нас є українці. На все це накладається й емоційна частка. Ми ж бачили, що відбувалося на окупованих територіях. Буча, Ірпінь… Важливу роль у моїй мотивації грало й те, що російське військо пішло через територію Білорусі, – мені важливо було показати, що особисто я на це не погоджувався», – говорить Сергій про свою мотивацію.
Сергій, пройшовши навчання, воював на південному напрямку – на Миколаївщині, Херсонщині та Запоріжжі, зокрема брав участь в деокупації. Солдат на війні, жартує чоловік, – це майже те саме, що будівельник у мирному житті.
«Війна – це ж така сама будівнича робота. Тільки по тобі ще й стріляють. Це тяжка фізична праця, а часто – ще й графік ненормований. І плюс ще – можна загинути… Фізично, я думаю, з нас ніхто не був повністю підготовлений. Думаю, що і морально теж. Але я підготувався потрошку. Рік і два місяці минуло», – каже він.
За весь час перебування в Україні, каже боєць, він тільки двічі стикався з негативним ставленням до білорусів. Але це сходило нанівець, коли люди дізнавалися, що він боронить Україну.
«На жаль, це інформаційна війна, мета – посварити два народи – українців і білорусів. Дуже часто я чую в інтернеті, навіть від певних посадовців – мовляв, усі білоруси заодно з росіянами, «йо.. ні білоруси», але треба розуміти, що працює російська агентура. І це цілком лягає на родючий ґрунт, тому що українці насправді про білорусів нічого не знають. Великих контактів немає, тому все, що знають українці про білорусів, – Лукашенко, трактор «Білорусь», гарні дороги. Це – штампи. Українці мало знають, що у нас були події 2020 року, що Лукашенка у нас ніхто не вибирав. Я, наприклад, вперше в Україні почув, що Лукашенка називають «бацька». У нас його так ніхто не називає! Білоруська частка інформаційної війни цілком програна, її віддали росіянам. Цим навіть ніхто не займався. І я не знаю, чому», – говорить військовий.
«Я завжди так конфронтую. Коли з кимось знайомлюся, то одразу кажу: «Я народився в країні-агресорі». Кажу: «А тобі норм, що щойно потиснув руку громадянину країни-агресора?». У людини лізуть очі на лоба. Більшість людей, звісно, потім нормально реагують, коли дізнаються, що я служу», – додає чоловік.
В Україні, каже Сергій, він намагається говорити українською, а в своєму підрозділі – білоруською. Хоча вдома, на батьківщині, рідною мовою розмовляє обмаль людей, розповідає він. Ціле покоління, каже, зрусифіковане.
«Процеси відбувалися дуже подібні, як у вас, – русифікація. Але українців багато, а білорусів – набагато менше. У 1990-ті роки, коли я був маленьким, у білоруських селах ще всі розмовляли білоруською. Мої бабусі, мої дідусі… Це все змінилося в часи Лукашенка. Нас від наших дідів відділяє одне покоління батьків, які приїхали з сіл у міста й русифікувалися. Тобто нас від нашого коріння відділяє одне зрусифіковане покоління. Зараз більшість людей розуміють білоруську мову, але не дуже добре говорять. У вас я помітив таке: багато людей не паряться, якщо розмовляють суржиком, а серед білорусів багато паряться, чи правильно говорять. Я завжди кажу: «трасянка» (тобто суржик – ред.) – це абсолютно нормальне мовне явище. Нема чого соромитися! Коли чую, що хтось робить мовні помилки, ніколи не вказую. Для мене головне – дух, а мовна практика прийде», – впевнений Сергій.
Білоруський боєць каже: єдиний документ, який у нього є в Україні, – це військовий квиток. Він дає можливість легально жити в Україні. Це не вирішує всіх питань, каже він, але головне – його не можуть депортувати на батьківщину. З іншими документами, каже він, – проблема: наприклад, після шести місяців водійські права білорусів в Україні стають недійсними.
Якою я можу собі уявити перемогу? Падіння путінського режимуСергій, боєць, білорус
Але це непринципово для нього, говорить боєць.
«Приїхати в Україну – це був емоційний порив. І зараз я відчуваю, що перебуваю саме в тому місці, де маю бути. Якою я можу собі уявити перемогу? Падіння путінського режиму. Але ми розуміємо, якщо ми виженемо росіян з України та Білорусі, режим Путіна, швидше за все, не скінчиться. А що далі?.. Я боюся уявити собі, з якими втратами буде пов’язана ця перемога», – каже білоруський доброволець.
Опісля війни, каже Сергій, він мріє повернутися у вільну Білорусь і знову жити мирним життям. Одна із його маленьких мрій – звести власний будиночок десь на півночі країни.
Білоруси у волонтерстві, на фронті, в просвітницькій кампанії
Директор благодійного фонду «Вільна Білорусь» Олексій Францкевич розказує: білоруси почали масово прибувати в Україну після подій 2020 року, коли на президентських виборах ЦВК Білорусі визнала переможцем Олександра Лукашенка. Незалежні спостерігачі повідомляли про численні порушення. Багато противників Лукашенка вважають, що Світлана Тихановська насправді здобула перемогу, проте результати виборів сфальшували. Після виборів у Білорусі відбулися масові протести, які були жорстоко придушені режимом Лукашенка. За даними МВС Білорусі, із серпня до листопада 2020 року затримали понад 13 тисяч людей. Під тиском правоохоронних органів багато білоруських опозиціонерів були змушені залишити країну. Ті, хто залишався в ній, отримували і досі продовжують отримувати тривалі терміни увʼязнення.
В Україну, за оцінками Олексія Францкевича, тоді переїхали десятки тисяч білорусів. Декому з тих, проти кого вдома порушили справи, фонд допомагав евакуюватися різними методами. У Львові тоді відкрили Білоруський кризовий центр, спрямований на допомогу білорусам в Україні. Допомагали, зокрема, з пошуком житла, легалізацією, працевлаштуванням.
Коли в Україні розпочалася повномасштабна війна, каже Олексій Францкевич, і Львів став гуманітарним хабом, білоруси, які там живуть, долучилися до волонтерства. Вони приймали людей, евакуйованих з «гарячих» точок.
«У Львові ми приймали на добу від 50 до 200 жінок та дітей українських біженців. Про національність, звісно, не йшлося. Селили в квартирах білорусів. Кому було треба – завезли додаткові ліжка, подушки, матраци. У волотерському чаті ми давали контакти білорусів, у яких були місця для ночівлі, для відпочинку. Із Сум, з Харкова, з Маріуполя з’їжджалися», – каже він.
Далі білоруси-волонтери почали займатися підтримкою Збройних сил України. Наразі допомагають різним підрозділам, а не лише тим, де служать білоруси.
Разом з тим ведуть просвітницьку кампанію про місце білорусів у війні з Росією, каже Францкевич. Серед найважливіших проєктів – пересувна виставка про білорусів, які загинули на війні, «З Україною в серці».
Навіть коли я спілкувався з журналістами, я розумів, що про Білорусь знають лише – «гарні дороги», «смачна молочка», «бацька»…Олексій Францкевич
«З 2020 року я намагаюся донести українцям: є вільні білоруси, а є «лукашисти». Так само, як чеченці й «кадирівці». Найбільша проблема – те, що українці нічого не знають про білорусів, так само, як і білоруси – про українців. Навіть коли я спілкувався з журналістами, я розумів, що про Білорусь знають лише – «гарні дороги», «смачна молочка», «бацька»… Ми їздимо Україною, і я був вражений, як змінюється ставлення українців, коли ми починаємо розповідати про білоруських героїв. Наприклад, ми робили виставку в Київській міській адміністрації. Прийшли робітники допомагати вішати портрети білоруських бійців. «А, білоруси», – такий скепсис. А я кажу: «А ви знате, що ви зараз вішаєте портрет Героя України? А що іменами цих хлопців названі вулиці в Україні?»… Зразу ж – повага», – розповідає керівник фонду «Вільна Білорусь».
З легалізацією громадян Білорусі в Україні, визнає Францкевич, все ще є проблеми. Так само, як і з упередженим ставленням до них на побутовому рівні.
«Іде війна. Білорусь – країна-агресор. У всіх білорусів заблоковані банківські рахунки – це розпорядження Нацбанку й РНБО. Вони пройшли простим шляхом. Друге: психологічний фактор. Наприклад, приходить білорус до нотаріуса і каже: я хочу переоформити паспорт. У відповідь – відмова. «Це наше внутрішнє рішення»… Ситуація страшна була на початку війни, коли білорусів могли розстріляти на блокпосту, коли їх не брали в евакуаційні автобуси, коли люди діяли, керуючись емоціями. Зараз ставлення трошки інакше», – каже він.
Білоруси, так само, як українці, пишуть історію й стоять на захисті європейських цінностей у війні проти РФ, вважає Олексій Францкевич.
24 лютого 2022 року російські танки та інша техніка перетнули білорусько-український кордон. З Білорусі в Україну полетіли літаки та ракети, що зробило Білорусь спільником військової агресії. Свої аеродроми для російських літаків, щоб бомбардувати українські міста і запускати ракети, Білорусь надає досі. Нині на території Білорусі проходять навчання російських військових, включно з технікою.
Виставка про білоруських бійців-героїв, яку створили в Україні, сподівається Францкевич, згодом перетвориться на повноцінний музей. Наразі активісти збирають інформацію та особисті речі бійців-білорусів.
«Загиблих – понад 40 бійців-білорусів. Не всі прізвища можна озвучувати, адже їхні родичі перебувають в Білорусі. Дуже важливо, щоб в майбутньому з іменами цих хлопців асоціювалася не тільки вільна й незалежна Україна, а й вільна і незалежна Білорусь. Щоб майбутнє покоління білорусів пишалося ними», – сказав він.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.
