Доступність посилання

ТОП новини

«За місяць жодного разу не водили в душ». Журналістку в Білорусі відправили на Окрестіна за білу хризантему


Білоруська журналістка Катерина Карпицька
Білоруська журналістка Катерина Карпицька

Журналістка білоруської незалежної газети «Наша нива» Катерина Карпицька місяць провела у в’язниці на вулиці Окрестіна в Мінську. Про жахливі умови утримання політв’язнів на Окрестіна, які можна прирівняти до тортур, і про те, як Лукашенко розколов її сім’ю: її батько – колишній начальник карного розшуку, який досі підтримує Лукашенка, а молодший брат служив у внутрішніх військах, журналістка розповіла Білоруській службі Радіо Свобода. ​«Для них я живу неправильно, соромно, і я сама винна в тому, що опинилася за ґратами», – зауважила Карпицька.

Її затримали 14 серпня 2021 року за те, що вона йшла вулицею з білою хризантемою в руках: суддя визнав це політичним протестом. У переповненій камері Катерині довелося спати на підлозі, гріючись пляшками з теплою водою: теплий одяг їй і іншим політичним в’язням, каже, керівництво в’язниці передавати відмовилося. Також, як розповіла журналістка, до них в камеру спеціально поміщали осіб з педикульозом та іншими заразними хворобами.

– Розкажіть, як ви потрапили до в’язниці на Окрестіна?

– Мене затримали вранці 14 серпня. Можна сказати, що я сама підставилась. Весь тиждень до цього я розмовляла з людьми, готувала матеріали до річниці подій післявиборчого серпня 2020 року.

– Особливо мене вразила розповідь водія Павла Сибилєва, який був поранений 10 серпня. Він працював того вечора, уламки гранат і кулі потрапили йому в спину. Я відвідала Павла 20 серпня минулого року в лікарні. Він був тоді в тяжкому стані, в спині у нього була дірка, на яку йому зробили пересадку шкіри з ноги, він не міг рухатися. Але виглядав він досить бадьорим, і вірилося, що він скоро одужає.

Однак через рік після зустрічі з ним я побачила сивого чоловіка з тростиною в руці. Його рука була паралізована, у нього боліли ноги і спина. До наслідків поранення ще додався рак. А його молодший син навчається у першому класі.

Я якось звикла до таких історій ставитися як журналіст, тому що інакше неможливо щодня писати про цей людський біль. Але потім на мене накотило, мене весь день нудило. Було складно. Я почала допомагати всім цим постраждалим сім’ям, чим могла. А вранці 14 серпня, майже в річницю вбивства Олександра Тарайковського (першого загиблого протестувальника в Мінську – ред.), проходячи повз Пушкінську, згадала, що вдова Тарайковського якось сказала, що їй приємно бачити квіти на Пушкінській, на місці його вбивства. Так вона дізнавалася, що люди його пам’ятають.

Я купила в переході білу хризантему. Але навіть не встигла з нею вийти на вулицю: мене затримали. ОМОН кілька днів чергував на тому місці, як я потім з’ясувала. Мене досі «бомбить» від того, на що йдуть наші податки – на те, щоб ловити людей з квітами в руках на Пушкінській, і це лише один ганебний факт! Цілком можливо, що вони і зараз продовжують там чергувати. У суді неправдивий свідок сказав, що я нібито проводила пікет проти чинної влади. Мені дали 30 діб, тому що я вже була затримана роком раніше, коли як журналістка висвітлювала «Жіночий марш».

Білорусь: у Мінську пройшов марш жінок – відео
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:01:43 0:00

– Які умови були у вас в ізоляторі тимчасового тримання?

– Всього за пару днів в СІЗО у мене з’явився цистит (запалення сечового міхура, як правило, виникає на тлі переохолодження – ред.): було дуже холодно. Холодна переповнена камера, де змушують спати на підлозі в тонкому одязі. Щоб зігрітися, ми обіймалися або прокидалися ночами і займалися спортом. Я наливала в пластикові пляшки гарячу воду і клала між ногами, щоб хоч якось зігрітися.

О 2-й і 4-й годині ночі нас постійно піднімали на перекличку. Ви повинні встати і вимовити своє прізвище, ім'я, по батькові. Переклички також проводилися двічі на день: під час них нас виводили в коридор, обмацували, а всі наші речі в камері трусили. На підлогу, наприклад, розсипали залишки хліба, який вночі деякі дівчата використовували як подушку.

Під час одного з цих «шмонів» у нас забрали частину пластикових пляшок, пояснивши це тим, що вони були на підлозі, а не в тумбочці. А в тумбочку вони просто не влазили, тому що камера була розрахована на двох осіб, а в ній було до 20 осіб в піковий час. У звичайний – 8.

Пляшки там на вагу золота: з них ви п’єте воду з-під крана, а потім промиваєте дірку в підлозі, яка служить як унітаз. Ну а вночі ти цю пляшку обіймаєш, щоб зігрітися.

Потім нас перевели в камеру №15 на третьому поверсі – з наглухо забитим вікном. Вдень у ній була страшенна задуха. При цьому нам ще намагалися і закрити «годівницю» (отвір у дверях камери, через який передають їжу – ред.), через яку в камеру могла потрапити хоч якась кількість кисню.

У таких умовах у переповненій камері всі швидко захворіли: всі вийшли звідти з коронавірусом. У мене почався фаринготрахеїт, який я лікую досі. Багато хто важко переносив ці захворювання у в’язниці – лікарі там лікують переважно парацетамолом. Ні про яку ізоляцію хворих не може бути й мови. Навпаки, до нас спеціально підсаджували бездомних, у яких були педикульоз, грибок, у деяких – шкірні виразки. При цьому жодного разу за місяць нас не водили ні в душ, ні на прогулянку.

– Ви сказали, що в камері спочатку було дуже холодно. Чому вам не дозволили передати теплі речі?

– Нам не передали жодної передачі, хоча це належить робити, відповідно до правил утримання засуджених за адміністративними статтями. Коли я попросила охоронців принести дівчаткам хоча б теплий одяг, тому що багатьох затримали в тонких майках після басейну, дачі, роботи, в одній спідниці і кофтині, я почула, що це «не допускається». Ким не допускається? На це запитання я теж не почула відповіді. Ми цілими днями вибивали хоча б батарейку для дівчини зі слуховим апаратом. Тільки на четвертий день наших прохань над нею зглянувся один черговий.

– Багато в’язнів Окрестіна скаржаться на якість їжі у в’язниці.

– Звичайно, я намагалася їсти все, щоб вижити, а не повністю злягти. Навіть хліб, який нам приносили вже з цвіллю. Але якщо врахувати, що їжа на день коштує 14,5 білоруських рублів (близько $6), а за ці гроші на сніданок і обід вам приносять пів чашки чаю, а іноді суп, в якому просто вода і невелика кількость макаронів, то виникає багато питань з цього приводу.

Чому за такі гроші неможливо забезпечити людей хоча б достатньою кількістю гарячих напоїв? На жаль, водопровідна вода на вулиці Окрестіна настільки хлорована, що у багатьох відразу почалася печія. Я вже мовчу про те, що коли їси слизьку кашу і поганий хліб і не маєш можливості рухатися, багато людей в нашій камері тижнями не могли нормально сходити в туалет по-великому, у всіх в буквальному сенсі здулися животи.

– Білоруські «Кіберпартизани» нещодавно опублікували аудіозапис розмови начальника поліції, який демонструє, що від вищого керівництва Білорусі надходять накази про створення нелюдських умов для політичних в’язнів в камерах: у них спеціально прибирають матраци, а також вимагають збільшити кількість людей у камерах. На ваш погляд, чому в білоруських тюрмах створені такі нелюдські умови? Чи інформуються ув’язнені про це безпосередньо, щоб вони знали, чому їх так утримують?

– Коли нас переводили з однієї камери в іншу, ми бачили, що вільних камер в СІЗО достатньо, але нас навмисно тримали великою групою в двомісній. Вона була розміром приблизно 3 на 4 метри, і по ній було неможливо пройти, навіть сісти в ній було складно. А щоб лягти спати на підлозі, ми взагалі проявляли надздібності. Це нагадувало людський тетріс: тут треба ноги підняти, там стиснутися, там залізти під шконку так, щоб ноги сусіда лежали біля твоєї голови.

Одного разу один зі співробітників нам сказав: ви ні на що не маєте тут права, тому що ви – «БЧБ» ( «біло-червоно-білі» – так білоруські силовики називають засуджених за політичними статтями – ред.). Тобто вони свідомо виділяють статті 24.24, 24.3, 19.11 КК в окрему категорію, це очевидно. Це було особливо підкреслено, коли до нас підселили тих жінок з вулиці: черговий міг сказати їм вголос: «Вам все можна, Алло Іллівно, і навіть полежати вдень, а ось цим (політв’язням) – ні».

Так званих політичних в тюрмі свідомо пригнічують, створюють їм складні умови для виживання, позбавляють здоров’я. А це – злочин

У камері навпроти сиділи чоловіки, заарештовані за бійки і дрібні крадіжки. Їх і в душ, і на прогулянку водили, і навіть покурити. У них в камерах були шашки, книги, передачі їм дозволяли передавати. Тобто зрозуміло, що так званих політичних в тюрмі свідомо пригнічують, створюють їм складні умови для виживання, позбавляють здоров’я. А це – злочин.

У мене в голові це не вкладається: засуджують, відправляють до в’язниці вчителів, письменників, музикантів, лікарів, програмістів! Їхня єдина провина – в тому, що хтось переслав чоловікові репост з новинного сайту, який зараз визнаний екстремістським. Або хтось опинився на вулиці в червоній сукні з білою накидкою. Що, ці люди насправді заслуговують, щоб їх позбавили здоров’я?

Мені розповіли, як в ізоляторі тримали викладача Академії управління при президенті РБ. І ось вона виходить на «шмон» в коридор – і зустрічається очима зі своїм колишнім студентом. А той опускає очі! Мене дуже вразила ця історія, такого нікому не побажаєш. Ця викладачка, до речі, сиділа через якийсь старий репост повідомлення з телеграм-каналу, що визнаний екстремістським. І, звичайно, за це хотіли звільнити її з академії. І було неважливо, що вона – суперфахівець і професіонал.

– Увесь персонал ізолятора до вас ставився погано і намагався створити для вас умови тортур чи були винятки?

Робота «Кіберпартизанів» і факт існування «Чорної книги» їх дуже розлютили

– В окремі зміни був адекватний персонал, який вночі нас піднімав не так агресивно. Могли залишити «годівницю» відкритою на день для вентиляції. В день міста затриманим пенсіонерам привезли пару зубних щіток і щось з особистих речей. Тобто в цій системі є людські елементи. Іноді це молоді хлопці, вчорашні випускники. Але я дуже боюся, що вони скоро перелаштуються і стануть такими ж жорстокими, готовими насміхатися над заарештованими, як їхні старші колеги. Що вони пізнають зло.

До речі, робота «Кіберпартизанів» і факт існування «Чорної книги» їх дуже розлютили, вони про це постійно говорили.

– Як ви зараз почуваєтеся фізично і морально, після виходу з в’язниці? Після перебування в умовах, які, відповідно до всіх міжнародних норм, можна назвати тортурами?

Мені зараз треба долікуватися

– Думаю, що якийсь моральний вплив в’язниці я все ще відчуваю. Поки я розбираю побутові та робочі питання, що накопичилися за місяць, і відновлюю фізичне здоров’я. Мені банально колись було зупинитися і подумати: а що у мене всередині відбувається? Мені зараз треба долікуватися в гінекологічному відділенні від циститу, у мене фаринготрахеїт, недосипання. Після коронавірусу – сильна слабкість і сильний біль в суглобах. Випало багато волосся. Тож спочатку я заповню дефіцит ресурсів в організмі, а потім подумаю, чи потрібна мені психологічна допомога.

Мене вже понад рік не відпускає ця ситуація, те, як мій батько і молодший брат ставляться до моїх затримань

Однак ситуація в Білорусі за останній рік стала жорсткішою, я це чітко відчуваю і за попередніми затриманнями, і по роботі журналісткою.

– Протести в Білорусі спричинили і розкол у вашій власній сім'ї, адже так?

– Мене вже понад рік не відпускає ця ситуація, те, як мій батько і молодший брат ставляться до моїх затримань. Мій батько – колишній начальник карного розшуку, який досі підтримує Лукашенка. Брат служив у внутрішніх військах. Для них я живу неправильно, соромно і сама винна в тому, що опинилася за ґратами. І працюю я не там, де повинна працювати. Ми взагалі з ними не спілкуємося майже рік, і це, безумовно, боляче. Я знаю багато таких сімейних трагедій. Дуже гірко, що політичні погляди можуть вплинути на сімейні відносини.

– Ми чуємо від адвокатів політв’язнів, знаємо з листів політв’язнів, що вони підтримують у собі у в’язницях бадьорість, силу духу: це допомагає їм вижити. Але ваша розповідь про в'язницю багатьох шокувала, тому що багато людей зрозуміли, що політв’язні можуть не захотіти лякати своїх близьких у своїх повідомленнях, не хочуть скаржитися, та й цензори цього не пропустять у їхніх листах. Як ви думаєте, всі жахи нинішньої в'язниці слід розповідати вголос? Чи такі розповіді можуть деморалізувати, налякати людей?

– Потрібно розділяти умови утримання політв’язнів і адміністративних засуджених, це трохи різні речі. Перші довше сидять, але мають хоч якийсь зв’язок зі світом, доступ до адвоката, передачі. У других арешт може тривати кілька місяців, в залежності від кількості складених на них протоколів. Але у нас була повна інформаційна ізоляція: ніяких сигналів з «того» світу, навіть у вигляді цукерок.

Коли когось випускали, ми просили цю людину запам’ятати номер телефону родича і передати, що у нас все добре

Звичайно, ми теж намагалися підтримувати в камері гарний настрій – це єдиний спосіб вижити. Ми грали в ігри, в які можна грати без рухів і речей: «Мафію», «Вгадай мелодію», «Є контакт», «Міста», читали вірші напам’ять. А коли когось випускали, ми просили цю людину запам’ятати номер телефону родича і передати, що у нас все добре. Щоб ті, хто на волі, не страждали. Звичайно, ці повідомлення повинні були бути позитивними, тому що родичам заарештованих на волі навіть важче, ніж затриманим, морально. І, звичайно, в листах, якби нам давали їх писати, ми б теж намагалися їх не лякати.

Я запитувала себе, чи варто розповідати все, що було у в’язниці. Але в першу чергу мене просили це зробити жінки, дівчата, які там залишилися. Це було їхнє прохання: бути їхнім голосом, не мовчати. Тому що вони самі можуть не наважитися написати навіть скаргу. Багато дуже бояться знову втратити волю і не впевнені, що за ними не прийдуть знову.

Мене просили це зробити жінки, дівчата, які там залишилися. Це було їхнє прохання: бути їхнім голосом, не мовчати

По-друге, як журналіст я завжди виступаю за правду. Якщо хочете – вважайте моє затримання репортажем складного журналістського жанру «Перевірено на собі». І як людина я теж за те, щоб ніколи не мовчати про проблему, тому що в іншому випадку вони будуть тільки примножуватися. Мовчання розв’язує злі руки. Це моє особисте переконання і досвід, накопичений за ці роки.

Я бачу, що моя коротка розповідь про в'язницю налякала деяких моїх друзів, знайомих. Я найменше хотіла, щоб це відбулося. Але, на жаль, саме цього і хочуть люди з системи: щоб ми боялися і мовчали. Але ми повинні робити їм такий подарунок. Нам потрібно фіксувати всі факти злочинів і порушень, хоча б на майбутнє. І навіть якщо сьогодні та ж прокуратура не відповість на мою скаргу владі, ця скарга буде оформлена документально. І мені буде з чим діяти в майбутньому, коли закони будуть працювати. А чиновники понесуть відповідальність за свою недбалість, свою бездіяльність.

Нам потрібно фіксувати всі факти злочинів і порушень

– Ви зараз у безпеці? Яка допомога вам потрібна?

– Основна допомога, про яку я можу попросити сьогодні кожного, – це не боятися, не піддаватися параної і продовжувати робити добрі справи щодня. Повідомляти, хоча б і анонімно, журналістам про факти злочинів, скоєних співробітниками правоохоронних органів і посадовими особами Білорусі. Пишіть листи політв’язням, відправляйте їм невеликі грошові перекази і посилки. Допомагайте сусідам, які потребують допомоги. Не ставайте на сторону зла.

– Ви як журналістка, як жінка, як громадянка Білорусі винесли з цього місяця за ґратами щось позитивне або зробили якийсь важливий життєвий висновок?

– Відомо, що табір, в’язниця нікому не приносять користі. Особливо якщо з законослухняною людиною поводитися як зі звіром. Це, як не крути, підриває віру в справедливість, в людей, підриває здоров’я. Але я все сприймаю як досвід. І цей місяць у в’язниці щонайменше переконав мене в тому, що я була на правильній стороні, що ми завжди були на правильній стороні. Що страждають невинні, найкращі люди, і так не повинно бути. Це дає нам сили не здаватися і щось робити, щоб тортури білорусів у в’язницях і на вулиці Окрестіна припинилися і більше ніколи не повторилися.

Встановлюйте новий застосунок Радіо Свобода на смартфони та планшети Apple і Android.

  • Зображення 16x9

    Ганна Совсь

    Народилася у Мінську. Закінчила факультет журналістики Білоруського державного університету. Працювала в незалежній газеті «Народна воля» (1997–2000), а з 2000 року співпрацюю з Білоруською редакцією Радіо Свобода. Лауреат премії імені Алеся Адамовича Білоруського ПЕН-центру за серію репортажів з урочища Куропати під час будівництва кільцевої дороги там (2002). Переможниця конкурсу Представництва ООН в Білорусі за публікації проти насильства над жінками (1999). Учасниця, дописувачка, редакторка книг «Бібліотека свободи» «Дорога через Куропати», «Один день політв’язня», «Один день політв’язня. 2009–2011», «Життя після раку». Автор телепроєкту «Росія та я» – серії інтерв'ю з 12 експрезидентами пострадянських країн. Ведуча тижневої програми «Тільки для жінок», редакторка однойменної спільноти у Facebook. У 2019 році була визнана білоруською правозахисною спільнотою журналістом року.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG