80 років тому, у серпні 1943 року, відбувся Третій великий збір Організації українських націоналістів («бандерівців»). ОУН (б) ухвалила нову програму, нові гасла, відбулася зміна керівних осіб. Можна сказати, що в лавах «бандерівського» крила ОУН відбулася «перебудова».
Більше про це «Історична Свобода» говорила з істориком Олександром Іщуком.
– Третій великий збір ОУН був не просто великим, а ще й надзвичайним. Що оунівців влітку 1943 року змусило до надзвичайного заходу?
– Змусила ситуація в Україні і ситуація в самій Організації українських націоналістів. Вже не було таких зборів кілька років. І потрібно було зібратися керівникам обговорити, по-перше, зміни до програми і статуту. Кожна політична організація так чи інакше проходить через певну еволюцію, щось змінюється – потрібно вносити зміни. Нехай і не дуже великі, але це потрібно було.
По-друге, ситуація в Другій світовій війні дуже помінялася. Відбулися вже Сталінградська і Курська битви. Німці втратили ініціативу, яку натомість перехопили СРСР і західні союзники. Ставало зрозуміло, що Німеччина може програти цю війну. Потрібно було ухвалювати рішення, що робити в такому випадку. Саме тому і зібралися.
Не треба гріха таїти, в червні 1941 більшість членів ОУН була орієнтована на перемогу Німеччини
Збір, який тривав кілька днів, відбувся на території Тернопільської області, на хуторах і в таких конспіративних умовах, щоб навіть місцеві не дуже собі уявляли, що то за люди зібралися. Загалом відомо 27 учасників, серед них такі відомі члени Проводу ОУН, як Роман Шухевич, Василь Кук, Омелян Логуш, Дмитро Клячківський. Основних питань було три. Доповідь із міжнародних політичних питань робив Мирослав Прокоп. Доповідь зі зміни до програми ОУН робив Омелян Логуш. І третю доповідь робив Дмитро Маївський про організаційні питання – яким шляхом повинна рухатися ОУН.
Прокоп зробив дуже цікаву доповідь. І ті, хто слухав її, потім розповідали (і в діаспорі, і в Україні): констатували той факт, що війна пішла не тим шляхом, як очікували члени ОУН в 1941 році.
Для України це означало шанс стати незалежною державою, нехай навіть під патронатом Німеччини
Не треба гріха таїти, в червні 1941 року більшість членів ОУН була орієнтована на перемогу Німеччини. Попервах здавалося, що німці, якщо не повністю виграють війну, все-таки зможуть зайти далеко вглиб радянської території, можливо, встановити якусь маріонеткову державу і таким чином завоювати величезний шматок цієї імперії. А для України це означало шанс стати незалежною державою нехай навіть під патронатом Німеччини, як зробили у Словаччині. І про це говорилося прямо й відверто.
Але історія пішла не тим шляхом: хоча ОУН проголосила відновлення незалежності 30 червня 1941 року, німці відмовилися це підтримувати. Потім вже їхні очільники, які не були засуджені в Нюрнбергзі, відверто визнали, що це була одна з найбільших помилок, що вони не домовилися з українцями бодай про мінімальну підтримку. Це було би колосальною підтримкою для Німеччини у боротьбі проти СРСР у 1942-1943 роках.
Відновлення незалежності 30 червня 1941 німці відмовилися підтримувати. Очільники, які не були засуджені в Нюрнберзі, відверто визнали, це була одна з найбільших помилок
Але німці відмовились підтримати прагнення українців до самостійності, до відновлення державності, до того, щоб зруйнувати ненависну колгоспну систему. Люди надії покладали на німців, які, навпаки, почали нав’язувати свої порядки, гнати населення на примусові роботи...
– Німці здебільшого зберегли колгоспи.
– Так, зберегли колгоспи дійсно. І це означало, що тих змін, на які чекала і ОУН, і люди, не відбулося. Зараз, коли ми досліджуємо створення УПА у 1942-1943 роках, то сходимося в тому (це видно з документів), що УПА і на Волині, і потім у Галичині створювалися для боротьби проти німців. Особливо на Волині.
– Які принципові зміни відбулися в результаті Третього великого збору ОУН?
– УПА створювалася повільно, на різних територіях. І сама ОУН, її керівне ядро в якийсь момент втратили зв'язок із цим. На місцях створювалися збройні загони, які з боку ОУН не мали забезпечення. ОУН ще не була готова очолити збройну боротьбу.
У 1942-1943 УПА і на Волині, і потім у Галичині створювалися для боротьби проти німців
Це добре зрозуміли Роман Шухевич і Дмитри Клячківський на Волині. Вони почали організовувати УПА в тому вигляді, як ми звикли бачити у 1943-1944 роках – відділи, загони, територіальні штаби. Тобто вони очолили цю боротьбу. Саме Шухевич в 1943 році поставив питання, що потрібно очолити створення української армії, щоб чинити спротив німцям, а в перспективі – і радянській владі, яка буде повертатися в Україну. Ось це було принципова зміна.
Саме Шухевич в 1943 році поставив питання, що потрібно очолити створення української армії, щоб чинити спротив німцям, а в перспективі – і радянській владі
Це не всі розуміли. Наприклад, колишній урядуючий провідник ОУН Микола Лебідь, який керував до травня 1943 року, віддавав перевагу підпільним методам. Не створювати армію, а хай будуть боївки. Тобто так, як ОУН досі існувала – як організація, але не армія.
Роман Шухевич як військовик розумів, що потрібен військовий чин. У Галичині УПА ще навіть не існувало на початку 1943 року. І далі вже, за рішенням Третього великого надзвичайного збору ОУН, починається створення УПА в Галичині, на Закерзонні і на інших українських етнічних територіях. Тобто, за задумом, це повинна бути збройна сила, яка повинна захистити українське населення.
– Отже, ухвалили рішення розгортати УПА?
Не треба думати, що в ОУН всі одноголосно голосували за рішення. Нічого подібного!
– Так, розгортати УПА. Не всі з цим погоджувалися. Не треба думати, що в ОУН всі одноголосно голосували за рішення. Нічого подібного! Є архівна кримінальна справа на член Проводу ОУН Михайла Степаняка. Він вважав по-іншому: не можна створювати УПА, яка недостатньо забезпечена зброєю й амуніцією, не має підтримки всього населення. Натомість потрібно думати над тим, щоб підняти загальнонаціональне повстання. В його уяві це було щось на зразок всенародного зриву, щоб всі підтримали.
– Це і раніше була у воєнній доктрині ОУН така ідея.
Створити УПА чисельністю у десятки тисяч бійців, яка могла давати бої і німцям, і військам НКВД – це вдалося зробити
– Так. Але ми ж розуміємо, що це дуже важко зробити. Треба ж визнати, що частина людей боялася, частина ховалася від німців, частина боялася повернення Червоної армії. Сотні тисяч людей невдовзі втекли на Захід. Тобто оцієї єдності досягти не вдалося. Але створити УПА чисельністю в десятки тисяч бійців, яка могла давати бої і німцям, і військам НКВД – це вдалося зробити.
– А що змінилося в програмі?
– Тут дуже цікава історія. Тому що саме життя примусило членів ОУН змінити програму. В 1941-1942 роках такі провідні члени ОУН, як Василь Кук, Дмитро Мирон-Орлик або той же Євген Стахів опинилися, відповідно, у Дніпропетровську, в Києві, на Донбасі. Вони там почали розповідати про програму ОУН, затверджену на попередньому великому зборі, і в якийсь момент вони побачили, що їх погано розуміють. Виникали питання: добре, ви за українську самостійну, соборну, незалежну державу, а де у вас про право власності на землю, наприклад, про ліквідацію колгоспів, про 8-годинний робочий день, про створення профспілок, право на освіту кожному? Ось ці питання хвилювали місцевих. А такі гасла, як «Слава вождю!», що тоді проголошували оунівці, сприймалися з посмішкою. Мовляв, уже був Сталін, такий великий вождь. І що він наробив: голод, репресії, колосальну кількість розумних людей знищив!
– То на вождізм не велися?
У програмі, ухваленій Третім великим збором, бачимо, що ОУН суттєво еволюціонує у бік демократичний
– Цей вождізм викликав відразу. І тоді оунівці зрозуміли, що треба якось приваблювати людей в організацію, що треба щось поміняти. І саме в програмі, ухваленій Третім великим збором, бачимо, що ОУН суттєво еволюціонує, як зараз вважають історики і юристи, в бік демократичний, ба навіть у бік соціал-демократії. Згадано вже і про профспілки, які можуть створювати робітники, і про те, що вони можуть бути співвласниками підприємств, що власність може бути різною: колективною і державною, що 8-годинний робочий день має бути в чоловіків і в жінок, про якісь пільги і відпочинок теж.
Тобто про такі речі ОУН раніше майже не говорила. В ОУН був акцент на збройній боротьбі за незалежність – основне. Провід опрацював матеріали – оці думки, почуті в південних, центральних, східних областях – всюди, де були ланки ОУН, вони були зібрані і опрацьовані. І програма була змінена ось в такий бік. І такою вона залишалася до кінця діяльності ОУН в Україні, до середини 1950-х років.
– Степан Бандера на той момент перебував в німецькому концентраційному таборі. Він не впливав на ці процеси.
– Абсолютно так.
– Але коли він вийшов і довідався про ці зміни, то вони йому не сподобалися.
– Абсолютно вірно.
– А чому?
Українське населення хотіло, щоб в Україні не було вождізму. Саме це спричинило зміни
– Він сформувався за зовсім інших умов у зовсім іншій державі – у міжвоєнній Польщі. Він у СРСР фактично не жив. Він тільки в 1939 році був звільнений, коротко побував у Львові і виїхав. І все. Потім він був арештований німцями. Тобто він не знав, що таке ця радянська система кровожерлива, які там люди. Він не міг цього до кінця сприйняти. А живучи вже в Мюнхені, читаючи ось ці тези і таку програму, він десь не міг зрозуміти: а де ж те, за що ми боролися раніше, чому ми робимо відступи?
І Кука, який після загибелі Шухевича очолив УПА, в еміграції вважали соціалістом, який вже зовсім під впливом комуністичної влади перейняв соціалістичну програму. Але насправді це був вплив суспільної думки. Це так думало українське населення, яке хотіло, щоб в Україні не було вождізму. Це не сприймалося. Саме це спричинило зміни, а не те, що зібрався Провід і вирішив, як їм захотілося. Ні, вони прислухалися до думки людей. Це дуже важливо.
– Тобто це така еволюція внаслідок того, що вони побачили ту Україну, яка за Збручем?
– Так, вони побачили індустріальні регіони з потужними заводами. В Маріуполі була величезна організація ОУН – більше 200 людей, а загалом у Донецькій області – більше тисячі. Так само у Дніпропетровській. Це були досить серйозні ланки. І всі ж вони писали звіти, інформували. І там життя було зовсім по-іншому влаштоване, ніж, наприклад, в Тернопільській чи Львівській областях.
І цей вплив дуже цікавий. Він показує, що вміли слухати один одного. Якби не було таких потужних ворогів, в першу чергу СРСР з його потужною репресивною каральною машиною, ця програма цілком могла бути реалізована.
– Гасло «Воля народам! Воля людині!» – воно теж тоді з’явилося?
– Теж з цього збору.
– Як до цього дійшли? В 1939-1941 роках головне гасло «Україна для українців!».
– Так.
– Як я розумію, це гасло повністю не відкинули, але актуальнішим зробили «Воля народам! Воля людині!».
– Правильно. Тому що в ОУН побачили: не одні вони борються за свою свободу. В Литві, Латвії, Естонії такі самі партизани – «лісові брати». І якщо ми подивимося, як вони були одягнуті, озброєні, то це дуже схоже на українських повстанців. Дуже схожі криївки, методи партизанської боротьби. А це означало, що українці не одні боролися, що боролися народи цілі.
І ще в ОУН сподівалися, що приєднаються ті національності, які в Росії: калмики, чеченці та інші. Це люди, які дуже постраждали при Сталіні, а тому вони були зацікавлені відокремлюватися.
– Тоді в УПА створювали національні відділи.
– Так. Їх охоче приймали в УПА. Є навіть фотографії цих національних відділів. І для них писали листівки російською мовою. В СРСР були народи, які хотіли вийти з цієї «тюрми народів». Відповідно людині мали би бути людські права і свободи гарантовані, а народи, якби вдалося зруйнувати СРСР, мали би отримати незалежні держави. І Україна – одна серед них.
– Які кадрові зміни відбулися?
Бюро Проводу ОУН очолив Роман Шухевич як один з найстарших членів організації. За стажем
– До травня 1943 року урядуючим провідником ОУН був Микола Лебідь. Але проти нього існувала певна опозиція. Серед іншого, як я вже казав, через те, що не створювали активно загони УПА. Лебідь був прихильником підпільної діяльності, а ситуація вимагала бойового, військового чину. І в травні 1943 року Лебедю висунули ультиматум, що він не виконує ролі керівника, і треба обрати інше керівництво, бодай тимчасове. Відтак обрали Бюро Проводу ОУН, яке як перший серед рівних очолив Роман Шухевич, як один з найстарших членів організації.
– Один із найстарших за віком?
– За стажем.
Не треба думати, що в ОУН такі були порядки, що ніхто нікого не міг усунути. Нічого подібного! Лебедя ось так усунули. Звичайно, це означало посилення позицій Романа Шухевича. Посилився і Дмитро Маївський – хороший організатор і пропагандист. Ось багато ідей, про яку ми тут говоримо, виходили саме від Дмитра Маївського. Він вмів швидко реагувати на політичну ситуацію. Вони з Шухевичем у цьому плані добре співпрацювали.
Дмитро Клячківський отримав підтвердження, що він очолює УПА і все підпілля на Волині. Це теж було дуже важливо, бо Клячківського певна частина ОУН вимагала судити, що він самовільно почав створювати армію. Але Клячківський правильно зробив, бо він побачив, що люди самі організовуються. Вже одна УПА існувала під керівництвом Тараса Бульби-Боровця. То скільки їх ще мало виникнути, щоб зрозуміти, що пора свою створювати?
Натомість колишній очільник Лебідь очолив контрольно-ревізійну комісію ОУН. У липні 1944-го створили Українську головну визвольну раду, де Лебідь опинився на посаді генерального секретаря закордонних справ і виїхав за кордон. Михайло Степаняк, який теж був в опозиції до Шухевича і критично ставився до створення УПА, зберіг на певний час свою посаду керівника ОУН на західноукраїнських землях. Але невдовзі Шухевич вирішив відправити його на Волинь, де Степаняк опинився разом із Куком.
– Влітку 1943 року – пік українсько-польського протистояння на Волині. Дуже криваві відбуваються події, і не лише на Волині. Як люди, які зібралися на Третій великий збір ОУН, це оцінювали?
– Розглядали цю ситуацію, звичайно. Питання було дуже складне. Головна складність полягала в тому, що в 1942-му і на початку 1943 року була спроба українсько-польських переговорів. У Львові той же Михайло Степаняк брав участь у переговорах з представниками екзильного польського уряду з Лондону. Намагалися домовитися, щоб не було спільної боротьби один проти одного, бо це грало тільки на руку німців і СРСР. Нікому більше.
Але питання вперлося в те, що поляки хотіли визнання майбутньої польської держави в кордонах 1 вересня 1939 року. Вони не визнавали за українцями права, щоб їхні території, які входили в Польщу, увійшли до майбутньої незалежної української держави. Українська делегація пропонувала, що там, де українців понад 50%, то логічно, щоб ці території увійшли в Україну. Провести там плебісцит, референдум, результат був би відомо який: проголосували би за Україну. Поляки на це не погоджувалися.
І це стало однією з причин цього трагічного конфлікту. Дуже важко його аналізувати. Там дуже багато всього наплутано. В 1942 році на Холмщині знищували українських активістів. У 1943 році – Волинь. Не треба думати, що тільки поляки гинули. В українських архівах є маса документів, які свідчать: як українці вбивали поляків, так само поляки вбивали українців.
– Як реагували на ситуацію?
– Вони хотіли, щоб це припинилося. І польські представники звернулися до них із відповідними пропозиціями. Було бажання припинити. Але треба відразу визнати, що це не вдалося. Йшов процес, який важко було припинити. Моя суб’єктивна точка зору, що, розгорнувши ці акції, поляки й українці настільки втяглися, що рішення цього Третього надзвичайного великого збору не могли зупинити протистояння.
– А яке було саме щодо цього рішення?
– Було записано зробити спроби для того, щоб досягти перемир’я з поляками. Дивлячись тепер, з відстані років, ми бачимо, що збір не зміг вирішити це питання. Вони були не проти щось зробити, аби зупинити, але реально не змогли цього зробити. Це треба визнавати.
– Очевидно, в серпні 1943-го оунівці бачили, що в Другій світовій війні настає перелом: наступає Радянська армія, на Сицилії висадилися англійці й американці, в Італії Муссоліні від влади усунули. Як на міжнародну ситуацію учасники Третього великого збору ОУН реагували?
– Вони реагували так, що було би дуже добре для українського визвольного руху заручитися визнанням і підтримкою США і Великої Британії – держав, які боролися проти Німеччини. Щоби в майбутньому Україна постала демократичною державою і не входила до складу СРСР. В 1944 році, коли створили Українську головну визвольну раду, як передпарламент і уряд України, то уповноважили її вступати в контакти із закордонними урядами.
Інша справа, що СРСР все робив для того, щоб показати, що рух ОУН і УПА – це пособники німців, що вони ніякої демократичної України не хочуть. І англійці та американці не могли так просто відмовитися від своїх союзницьких обов’язків. Війна тривала, ще воювала Японія. Тим не менше є документи, що переговори велися. І добре знали в Лондоні й у Вашингтоні про боротьбу українського народу. Було багато людей, які її підтримували. Не можна сказати, що це було забуте питання. Але його тоді не вдалося вирішити.
Степан Бандера: у пошуках історичної правди
Степан Бандера був лідером українських націоналістів, який став суперечливою постаттю, особливо на міжнародній арені.
Чимало українців ставляться до Бандери як до героя визвольної боротьби, інші називають його «нацистським прислужником». Польща й Ізраїль наполягають, що послідовники Бандери брали участь у брутальних етнічних чистках, від яких загинули тисячі поляків і євреїв. Москва розглядала Бандеру як заклятого ворога. Радянська, а пізніше російська пропаганда створили з нього символ боротьби проти Кремля.
Степан Бандера народився у 1909 році в селі Старий Угринів на Івано-Франківщині. Він став відомим через політичні замахи проти представників польської влади. У 1936 році Бандеру засудили в Польщі за членство в Організації українських націоналістів (ОУН) і організацію вбивства польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, який проводив жорстокі акції проти українського населення.
Ідеологія Бандери була типовою для багатьох країн, партій та рухів 1930-х років і відзначалась радикалізмом і недемократичністю та тоталітарними тенденціями.
У 1941 році Бандеру обрали головою проводу ОУН(б), який ухвалює Акт про відновлення Української держави. У документі йшлося і про співпрацю з нацистською Німеччиною, яка під проводом Гітлера мала б допомогти Україні визволитися від московської окупації. Спершу німці загравали з Бандерою, але влітку 1941 року його заарештувало гестапо за відмову відкликати Акт про державність. Близько півтори тисячі членів ОУН (б) були заарештовані нацистами, багатьох з них німці розстріляли.
Бандера провів більшу частину війни в нацистському концтаборі «Заксенгаузен». Два його брати загинули в концтаборі «Аушвіц». Батька Бандери закатував радянський НКВС, а сестри провели багато років в таборах ГУЛАГу.
Наприкінці 1944 року нацисти випустили Бандеру з концтабору у сподіванні сформувати новий антирадянський альянс із українськими націоналістами. Бандера покинув Німеччину і повернувся на її територію вже після завершення Другої світової війни. Зі свого осередку в Мюнхені він співпрацював із британськими і західнонімецькими спецслужбами, надаючи підтримку у проведенні таємних операцій у Західній Україні. Бандеру вбив агент КДБ у Мюнхені в 1959 році.
Що кажуть політики?
У 2008 році український парламент вирішив відзначити ювілей Бандери на державному рівні.
У 2010 році президент України Віктор Ющенко посмертно присвоїв Бандері звання Героя України. Через кілька місяців, після перемоги на президентських виборах Віктора Януковича, Донецький окружний адміністративний суд скасував цей указ. Суд пояснив це тим, що звання Героя можна присвоювати лише громадянам України.
У 2010 році Європейський парламент за ініціативою польських депутатів висловив жаль через указ Ющенка, зазначивши, що «ОУН співпрацювала з нацистською Німеччиною». У відповідь депутати трьох обласних рад Західної України назвали це «наклепом».
У 2018 році група конгресменів США звинуватила Україну у прославлянні «нацистських колаборантів», таких як Бандера. Тодішній директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович це назвав «змішуванням некомпетентності та свідомого спотворення інформації».
Петро Порошенко як президент України у 2017 році заявляв, що Бандера зробив «величезний внесок» у національно-визвольний рух і закликав оцінити його постать комісію з історичних питань.
Володимир Зеленський як кандидат у президенти у 2019 році казав, що Степан Бандера «герой для якогось відсотка українців», «один з тих людей, які захищали свободу України», а згодом наголошував, що відповідь про роль Бандери має дати час.
Громадська думка в Україні залишається поділеною щодо того, чи був Бандера національним героєм, як вважають його прихильники й частина українських патріотів, а чи злочинцем, як стверджують його супротивники, а також антиукраїнська пропаганда.
Згідно з опитуваннями, позитивно до Бандери ставляться 36 відсотків українців, негативно – 34 відсотки.
Словом «бандерівець» деколи називають українських націоналістів чи загалом патріотів України – чи то в позитивному сенсі, чи в негативному.
УПА: коротко про головне
Українська повстанська армія (УПА) – військово-політичне формування, що діяло на території України в 1942–1956 роках.
Метою створення УПА було об’єднання розрізнених збройних груп націоналістів під керівництвом ОУН(б). Своїм головним завданням УПА декларувала створення національної української армії для відновлення незалежної Української держави і підготовку повстання після того, як комуністичний СРСР і нацистська Німеччина виснажать одне одного у кровопролитній війні.
УПА виступала за створення самостійної соборної Української держави, яка мала включати в себе всі етнічні українські землі.
Часом заснування вважають 14 жовтня 1942 року, а одним із останніх боїв УПА з військами НКВС був бій із метою заблокувати радянські військові колони до Угорщини для придушення антикомуністичного повстання 1956 року. За деякими даними, все ж останній бік вояки УПА дали аж в 1967 році.
Із травня по листопад 1943 року головним командиром УПА був Дмитро Клячківський, з 1944 по 1950 рік – Роман Шухевич, з 1950 по 1954 рік – Василь Кук.
Для УПА була характерна партизанська тактика, все озброєння було трофейним – німецьким, радянським, угорським та австрійським (ще з Першої світової війни). Окрім українців, у складі УПА воювали євреї, росіяни та бійці інших національностей.
УПА воювала на два фронти – проти нацистської Німеччини і згодом проти радянської влади, а діяльність УПА визнавали антинімецьким повстанням німецькі окупаційні керівники, зокрема Еріх Кох. Напади частин УПА на німецькі військові підрозділи, як випливає з німецьких документів, тривали до серпня 1944 року, про збройний конфлікт німців і УПА свідчать і звіти радянських партизанів.
Радянська пропаганда очорнювала УПА як структуру, що співпрацювала з нацистською Німеччиною.
У Росії УПА визнали екстремістською організацією рішенням Верховного суду у 2014 році.
У Польщі теж переважає негативне ставлення до УПА. У 2016 році парламент Польщі кваліфікував дії солдатів УПА проти польського населення на Волині як геноцид.
Радіо Свобода розповідає про Волинську трагедію у спецпроєкті
На Волині діяла не лише УПА, а й мережі й загони «Бульби»-Боровця, «мельниківців» та різних отаманів. Діяли також німецькі каральні частини та поліцаї, в лавах яких служили і українці, і поляки, – а також радянські партизани.
На основі документів СБУ встановлено, що в Західній Україні польські втрати становили 30 327 осіб та 240 знищених населених пунктів, а українські – 16 523 та 115 відповідно. Натомість Інститут національної пам’яті Польщі вважає, що УПА та інші загони націоналістів причетні до загибелі близько 100 тисяч поляків.
Ставлення до УПА в українському суспільстві після здобуття незалежності коливається між позитивним (борці за незалежність) і негативним («німецькі колаборанти»), після Революції гідності почало переважати визнання заслуг.
Із 2015 року вояки УПА мають статус борців за незалежність України у ХХ столітті. 2018 року було ухвалено закон, що надає солдатам УПА статус учасників бойових дій.
Згідно з соцопитуванням, проведеним восени 2023 року, для понад двох-третин населення України УПА стала символом захисту незалежності.
«Ми спостерігаємо серйозну переоцінку минулого. Історія УПА стає одним із ключових елементів нашої національної памʼяті. ...Для понад 70% українців ця історія стала досвідом і заклала традицію спротиву агресору та захисту незалежності», – сказала на презентації досліженння Ярина Ясиневич, програмна директорка Центру досліджень визвольного руху.
