«Сказав, що під страхом смерті цього робити не буде, і прапор [України] висів навіть під час окупації», – розповідає Валентина Шулік, як її чоловік Віктор після першого захоплення Попасної у 2014-му відстоював Україну у школі, де був директором.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, 58-річний Віктор із сином Денисом пішли добровольцями, вони стали до лав 109-ї бригади територіальної оборони Бахмуту. 7 жовтня у їхній бліндаж влучив російський снаряд – Віктор загинув. «Радіо Донбас Реалії» поспілкувалось із рідними загиблого військового.
Перша окупація Попасної: прапор попри погрози
Віктор Шулік – із села Врубівка під Попасною на Луганщині. Після школи він вступив до Луганського національного університету імені Тараса Шевченка (тоді Ворошиловградського педагогічного інституту) на історичний факультет. Під час археологічної експедиції до Болгарії Віктор познайомився з Валентиною, теж майбутнім вчителем історії і своєю майбутньою дружиною.
Отримавши диплом, вже подружжям Шуліки приїхали до Попасної. У них вже підростав син Олександр, згодом у Віктора і Валентини народилось ще двоє дітей – Денис та Дар’я. Чоловік через певний час покинув вчителювання і пішов до міліції.
Це були важкі 90-ті: Віктор щодня їздив викладати із міста до рідної Врубівки, а правоохоронці потребували до служби у справах неповнолітніх потрібні людей із педагогічним досвідом. Там він і прослужив до виходу на пенсію. Та після замість відпочинку обрав повернутися до школи.
Віктор Шулік став директором ліцею №1, викладав також історію та правознавство. На цій посаді і зустрів війну у 2014 році. Коли Попасну окупували, чоловік відкрито і твердо відстоював свою патріотичну позицію – попри погрози, прапор України майорів на будівлі ліцею всі два з половиною місяці до звільнення міста.
«Йому погрожували, вимагали, щоб зняв прапор [України]. Він сказав, що під страхом смерті цього робити не буде», – розповіла дружина Віктора.
Директор «школи з вікнами на війну»
Після деокупації Попасна опинилася на лінії розмежування. Окупанти з сусіднього Первомайська спочатку активно обстрілювали місто. Через це городяни прозвали ліцей «школою з вікнами на війну».
Та попри все Віктор лишався на чолі ліцею. Коли постріли та вибухи вщухли, взявся за його відновлення і розвиток. За словами Валентини, заклад був одним із найсучасніших у місті щодо інформаційних технологій.
Ще важливішим для Віктора було дбати про патріотичне виховання своїх підопічних. Він постійно співпрацював з українськими військовими, з якими організовував патріотичні заходи для учнів. Завдяки йому у ліцеї також з’явився сучасний тир.
Донька Віктора Дар’я – студентка, зараз закінчує навчання за обміном у Польщі. Пригадує, як батька любили учні. Каже, під час свят діти початкових класів радісно бігли йому назустріч і обіймали. Не минав без обіймів випускників з улюбленим директором останній дзвоник.
«Школа була для нього життям. Я думаю, не часто можна побачити, як директор фарбує стіни чи ремонтує школу. Він робив все для цієї школи», – розповідає донька Віктора Шуліка Дар’я.
Із сином на захист України
Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, Попасна однією з перших на Луганщині зазнала атак Росії.
«Навіть коли все почалося, 24 лютого, він ще декілька днів ходив на роботу. Останній раз – коли повертався з роботи, вже ховався біля будинків, бо падав «Град». Він вже тоді ризикував життям, але дуже хотів піти до школи. Він просто дуже любив свою роботу», – каже Дар'я.
3 березня після потужних обстрілів сім'я Шуліків залишила Попасну і поїхала до Лиману на Донеччині: Віктор з дружиною, Дар'я та середній син Денис, теж вчитель. Найстарший син Олександр – військовий, тоді був на службі в Одеські області. Віктор із Денисом теж вирішили стати на оборону України. Вони поїхали в військкомат до Слов'янська, де їм запропонували службу в 109-й бригаді територіальної оборони Бахмуту.
За словами Дениса, вони з батьком воювали під Горлівкою та в Яковлівці, а з 28 червня були під Бахмутом. З того часу мали лише одну відпустку – п’ять днів у вересні. Вони приїхали до Харкова, куди перебралась Валентина із Дар'єю з Лиману. Та навіть тоді Віктор не дав собі перепочинку. Просто з лінії фронту, під звуки вибухів, він онлайн виступив на педагогічній колегії департаменту освіти і науки облдержадміністрації Луганської області.
«Збереження нашої нації – це основа збереження нашої державності. Та ми, як педагоги, маємо передусім виховувати наших дітей в дусі патріотизму. Це є основою збереження нашого життя, збереження свободи та демократії від такого страшного агресора для того, щоб наші діти завжди жили в мирі», – наводить цитату з виступу чоловіка Валентина.
Загинув, захищаючи Бахмут
6 жовтня Віктора та Дениса перекинули на позиції під Бахмутом, які було потрібно утримати до того, як підійде підкріплення з іншої бригади. Наступного дня в їхній бліндаж влучив російський снаряд, через вибух почав детонувати боєкомплект. Віктор зазнав поранення.
«Батько не міг йти. Я витягнув його з підвалу і пішов за допомогою, але можливості допомогти не було, бо всі були поранені. Після чого знову почалась детонація, і витягнути батька змоги вже не було. Він загинув», – розповів Денис.
З 20 військових, що були на тих позиціях, залишилися четверо. Вони продовжили бій, не даючи росіянам себе оточити. Денис теж отримав поранення – кінцівок та шиї. Обстріл почався о 7 ранку і тривав 12 годин, але врешті ті позиції тоді змогли відстояти.
«Загибель такої людини для нас особисто і для всієї Луганщини, – велике горе. Я читала багато звернень, що такий сучасний директор, якого люблять діти, який давав можливість для розвитку закладу та усього колективу, – це дуже велика втрата. Я ж втратила чоловіка, разом з яким ми виховували трьох дітей, які стали не тільки на словах патріотами, а захисниками нашої України», – каже Валентина.
Вивезти тіло Віктора з фронту було вкрай складно через постійні обстріли – Бахмут вже був однією з найгарячіших точок на фронті. Але завдяки побратимам загиблого захисника України вдалося вивезти до Харкова. 12 жовтня Віктора Шуліка поховали на міській Алеї слави.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім'я не буде розкрите. Матеріал опубліковано мовою оригіналу
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.
