Близько сотні звернень від іноземних громадян за неповний рік роботи прийняв український Архів національної пам'яті. Географія – від Росії до Австралії. По розсекречені українською владою документи можуть звертатися по дослідники-аматори, і професійні історики, і родичі репресованих. Кореспондент з Киризстану телеканалу «Настоящее время», створеного Радіо Свобода з участю «Голосу Америки», з'ясовував, з якими труднощами стикаються люди в процесі пошуків, які знахідки роблять і чому архіви вже шість років не виходить зібрати під одним дахом.

Радянські репресії в Україні та Австрії

Стефан Вітошинський – житель Відня в третьому поколінні. За освітою фізик, обслуговує обладнання для ядерної медицини в одній з лікарень австрійської столиці. Сфера неробочих інтересів Стефана – дослідження власної генеалогії. Він знає імена предків починаючи з XVIII століття і зібрав їх усі на сайті «Тіні забутих Вітошинських».

Коріння Стефана – українські. У віденській квартирі сім'ї на стіні висять картини художниці-емігрантки Емми Андієвської та портрет Тараса Шевченка. Сам Стефан мовою предків майже не говорить.

Два прадіда Вітошинського постраждали від радянських репресій. Одного з них не врятувало навіть те, що він покинув Радянський Союз.

У 1930-ті у лікаря Маркіяна Дзеровича (в минулому – військового медика), двоюрідного прадіда Стефана, була приватна практика у Львові, коли місто було в складі Польщі. Раз на тиждень доктор Дзерович безкоштовно працював в лікарні для бідних, яку побудували за ініціативою митрополита Андрея Шептицького.

Коли Львів в 1939 році зайняла радянська армія, лікар з родиною втік до Відня. Місто не було для нього чужим: Др. Дзерович навчався там в університеті, знав німецьку, до того ж у колишній імперській столиці жили родичі. Спокійне життя доктора тривало до травня 1945 року – початку радянської окупації Відня.

«Якраз святкували закінчення війни, і в квартиру др. Дзеровича постукали двоє в радянській військовій формі. Сказали, що важко поранений радянський офіцер, попросили доктора його оглянути. Маркіян Дзерович взяв свій лікарську чскриньку і пішов. Виявилося, що його під таким приводом виманив СМЕРШ» , – розповідає дружина Стефана Вітошинського Галина.

Чекати на лікаря з «огляду пацієнта» залишилися дружина і четверо дітей. А Дзеровичу дали 10 років як «шпигунові Ватикану» і відправили в Мордовію. Він працював в тюремному лазареті і одного разу перетнувся з єпископом Української греко-католицької і майбутнім кардиналом римсько-католицької церкви Йосипом Сліпим. Після звільнення з табору Маркіян Дзерович домігся того, щоб йому дозволили повернутися до Відня. До того моменту у нього вже було хворе серце, на свободі колишній в'язень прожив менше 10 років.

Дружина Стефана Вітошинського Галина теж розшукує інформацію про репресованого предка: її прадід Михайло Підгородецький жив в Житомирській області. У 1937-му його заарештували і за «антирадянську пропаганду і агітацію», засудили до розстрілу. Слідство від арешту до винесення вердикту вклалося в три тижні. У 1989 році Михайла Подгородецького реабілітували.

Українські архіви і дослідницький бум

Дізнаватися долі предків сім'ї Вітошинський допомагають українські архіви. Ілюстрація цього – частково відновлена біографія іншого двоюрідного прадіда Стефана, Михайла Вітошинського. Його Стефан довгий час вважав загиблим в Першу світову війну. Але нещодавно знайшов його ім'я в українському Національному банку репресованих на сайті «Реабілітовані історією». Подальші пошуки показали: Першу світову Михайло пережив, причому після неї встиг повоювати і в Галицькій армії (військові підрозділи Західно-Української народної республіки, до 17 листопада 1919 року називались Галицькою армією, пізніше – УГА – Українська Галицька армія – ред.), і в Червоній армії. Після демобілізації працював сільським учителем у Вінницькій області.

Незважаючи на рядок в особовій справі «з селян», за ним прийшли: спочатку в 1927 році, а потім в 1929-му. Як з'ясували Стефан і Галина Вітошинський, Михайло після першого арешту в 1927 році погодився співпрацювати з ОГПУ, але так і не написав чекістам жодного доносу. А ось односельці на нього «стукали» справно: на підставі п'яти доносів Михайла Вітошинського звинуватили в антирадянській діяльності, саботажі хлібозаготівель, підбурюванні селян платити податків. Михайло Вітошинський отримав три роки таборів, термін мав відбути на Уралі. Там його сліди загубилися.

Вільно знайомитися з особистими справами репресованих їхні родичі змогли після того, як в 2015 році Верховна Рада України прийняла закон «Про доступ до архівів радянських репресивних органів 1917–1991 років». Він заклав базові принципи для ознайомлення з документами.

По-перше, втратили чинність всі радянські грифи секретності. Відповідно, вся інформація стала відкритою.

По-друге, закон дав право лише жертвам репресій та їхнім родичам закривати інформацію про себе. Для цього потрібно подати заяву в архів. І навіть у такому випадку справа не буде повністю закрито: на руки її не видадуть, але можуть отримати інформацію, яка не підпадає під обмеження (і персональну, знеособлену інформацію про справу).

Важливе виключення: штатні та позаштатні співробітники радянських репресивних органів, а також їхні родичі закривати інформацію про себе і своїх предків не мають права. Це стосується і тих випадків, коли конкретний співробітник сам постраждав від репресій. Коли закон почав діяти, в Україні виник бум на дослідження комуністичного минулого.

Наприклад, видано окремою книгою «Чорнобильське досьє КҐБ» – матеріали про будівництво АЕС і саму катастрофу.

Історик і журналіст Вахтанг Кіпіані написав книгу «Справа Василя Стуса», що отримала великий резонанс. Український поет і дисидент Стус в 1980 році був засуджений на 10 років примусових робіт і через п'ять років помер у в'язниці. У суді адвокатом Стуса за призначенням був Віктор Медведчук – нині депутат Верховної Ради, відомий як кум Володимира Путіна, один з лідерів партії «Опозиційна платформа – За життя». У книзі, написаній на підставі документів, Кіпіані прийшов до висновку, що Медведчук на процесі над Стусом не тільки не допоміг своєму підзахисному, а й визнав за дисидента його провину. Медведчук подав на Кіпіані в суд і домігся в першій інстанції заборони на поширення книги. Але в березні цього року програв апеляцію.

Без відкриття архівів в Україні був би неможливий проєкт «Архіви КДБ» на каналі «Настоящее время»: статті-дослідження київського журналіста та історика Едуарда Андрющенка й серія подкастів за мотивами цих матеріалів. А автор цієї статті за допомогою архівних матеріалів зробив аудіофільм про маловідому сторінку репресій – висилку етнічних киргизів на південь України і написав про долю коменданта спецпереселенців.

Закон про доступ до архівів зняв юридичні обмеження для знайомства з документами. Передбачалося, що зніме і організаційні – всі матеріали про радянські репресії повинні опинитися в Галузевому державному архіві Українського інституту національної пам'яті (УІНП), скорочена назва – Архів національної пам'яті. Але вже шість років це не виходить зробити - спочатку треба облаштувати будинок для сховища.

Архівний хаос – і хто допомагає його подолати

«Зараз в Архіві національної пам'яті немає жодного документа. Ми отримали приміщення, але повинні його реконструювати. Треба забезпечити належні умови, які були б зручні і архівістам, і дослідникам. У квітні 2020 року, коли почалася епідемія коронавирусу, у нас забрали 58 мільйонів гривень (близько $ 2 мільйонів доларів в еквіваленті – ред.), передбачених на реконструкцію. Весь 2020 рік ми пояснювали, який важливий наш архів, але в 2021 році знову побачили в бюджеті 0 гривень. Продовжувати роботи ми не можемо», – розповідає директор архіву національної пам'яті Ігор Кулик.

Всього на реконструкцію потрібно 686 мільйонів гривень, тобто трохи менше $25 мільйонів. Сума значна, але потрібно врахувати, що архів отримав приміщення від Національного банку України, воно не передбачено для зберігання документів. Архівісти хочуть зробити там лабораторію для оцифровки, облаштувати читальний зал, 32 сховища і зібрати близько чотирьох мільйонів справ. Це буде найбільший архів в Україні.

Поки ж документи про радянські репресії розосереджені по всій країні і по різних службах. Матеріали зберігаються в архівах Служби безпеки України, МВС, Служби зовнішньої розвідки, органів юстиції, Державної прикордонної служби та судів.

«В архіви в регіонах забезпечити доступ складно: співробітників мало, поруч з радянськими документами зберігаються архіви сучасних правоохоронних органів. Досліджувати історію України – не завдання силових служб. Зберігання документів неіснуючої вже держави накладає відбиток. Нинішні силовики свідомо чи несвідомо стають продовжувачами традицій тоталітарного суспільства», – міркує Ігор Кулик.

Одне з найбільших сховищ радянських документів – Галузевий державний архів Служби безпеки України. І сама установа, і директор архіву Андрій Когут шановані як серед українських, так і серед іноземних істориків.

«Я співаю оду архіву СБУ, який є просто приголомшливий. Для нас в Білорусі директор архіву КДБ – така захмарна персона, до якої не підійти. Співробітники архіву – або колишні, або діючі чекісти, – каже білоруський історик, дослідник репресій Дмитро Дрозд. – А в Україні – все просто. Пишу Андрію [Когуту]: «Потрібен такий-то документ». Він допомагає завжди за можливості».

Однак фізично архів СБУ розташований в режимному приміщенні, де, крім сховищ, працюють кілька оперативних підрозділів. Потрапити туди можна за пропускою, яку треба оформляти в головному офісі спецслужби. Якщо у відвідувача не українське громадянство, то перевірка перед оформленням займає три дні. Одного разу через свій киргизстанський паспорт і бюрократію я не зміг записати інтерв'ю з Андрієм Когутом в самому архіві – ми спілкувалися в кафе неподалік.

Втім, архів СБУ робить багато, щоб приходити туди не довелося. Наприклад, на мій запит про висилку киргизів в Україну архівісти надіслали відскановану справу і детально розписали, в яких установах можна продовжити пошук.

Ще один спосіб полегшити пошуки інформації (доступний і українцям, і жителям інших держав) – звернення до Консультаційного центру з пошуку інформації про репресованих. Його в 2020 році відкрили при Архіві національної пам'яті. За цей час співробітники обробили близько півтори тисячі звернень, з них близько сотні – від іноземців, розповідає директор архіву Ігор Кулик:

«Людина не знає, з чого почати пошук. Куди звертатися, який встановлений зразок заяви, що там має бути вказано, на яку інформацію можна розраховувати? А якщо є документи, то яку копію мені дадуть – паперову або електронну? Наш консультаційний центр покликаний показати, що звернутися в архіви - легко».

Співробітники центру підказують, яку заяву написати і куди звертатися в кожному конкретному випадку. Або ж дають зрозуміти, що пошуки марні: якщо ті, про кого дослідник шукає інформацію, не жили в Україні, не відбували там термін або були розстріляні за її межами.

Десять років «без права листування» і пошуки без результату

Пошуки бувають вдалими далеко не завжди. Киргизстанка Асил Айтбаєва розповіла кореспонденту «Настоящего времени», що в спробі знайти відомості про свого дідуся Джунуше Альджамбаєва, нібито засланого в Україну в 1930-і, зверталася вже в три українських архіви, але безрезультатно.

Михайло Грановський теж розшукує інформацію про діда – Мойсея Обсбаума. І теж поки безуспішно.

Останні 25 років Михайло живе в Мельбурні, у нього австралійський паспорт. Але слово «іноземець» викликає у нього внутрішній протест: Грановський народився в Харкові в 1944 році і прожив в Україні багато років. Навчався на фізичному факультеті, працював в Інституті низьких температур.

Зараз Михайлу Грановському 76 років. Він згадує, як було жити в Радянському Союзі із записом «єврей» в паспорті (в так званій п'ятій графі) і «неблагонадійними родичами» – репресованими та емігрантами.

«1961 рік. Поступаю в Харківський університет. Я хотів на фізтех, потім він став факультетом ядерної фізики. Мене викликають в кабінет. Там сидить чоловік і каже: «Мандатна комісія тебе не рекомендує до зарахування». Я був молодий і дурний, почав обурюватися . А член комісії відповідає: «Ти що, нічого не розумієш? Ти ж єврей. Можеш скаржитися. Але я тобі нічого не казав. А будеш скаржитися – ти і на фізичний факультет не вступиш», – розповідає Грановський.

Походження плюс наявність родичів за кордоном – рідні його бабусі емігрували з соціалістичної Польщі в Австралію – завадить майбутньому вченому ще раз. Як найкращий випускник Михайло Грановський мав всі шанси потрапити на роботу в Український фізико-технічний інститут. Він мріяв там працювати з 9-го класу. Пам'ятає, як підписав документ про розподіл в своєму університеті і побіг в УФТІ підписувати пропуск.

«А мені там сказали, що мене не беруть. Пояснили, що у них скорочення. Хоча я потім з'ясував, що скорочення не стосувалося тих, кого вже вирішили брати на роботу. Дорогу в УФТІ я пам'ятаю – я туди летів. А дорогу назад не пам'ятаю. У мене місяць потім була депресія».

До характеристики «неблагонадійній», п'ятої графи і родичів за кордоном додавався ще один «недолік»: дід Михайла Грановського, Мойсей Обсбаум, був репресований у 1937 році. Про нього Михайло майже нічого не знає – бабуся і мама не розповідали. Підозрює, що дід був великим радянським чиновником. Квартира в Києві, де сім'я жила до війни, розташовувалася на вулиці Орджонікідзе (тепер Банкова). По сусідству – будівля нинішнього офісу президента. За радянських часів там розміщувалися штаб Київського міського військового округу і ЦК Компартії УРСР.

Мойсея Обсбаума забрали в 1937-му, дали 10 років без права листування. Як пізніше з'ясували історики, «без права листування» була евфемізмом, який використовували каральні органи, і насправді означала розстріл.

Але це розуміння прийшло пізніше, а в 1947-му дружина і дочка Обсбаума чекали його з табору. Михайлу Грановському тоді було три роки. У пам'яті залишилася сцена: мама приходить з роботи, запитує очима щось у бабусі, а та хитає головою: ні, не повернувся ...

Втім, зараз Грановський сумнівається, що надії дорослих на повернення діда були непохитні. У Михайла є друге, єврейське ім'я – Мойсей. Його дали на честь діда. А називати дітей на честь живих єврейська традиція забороняє.

Сподіваючись дізнатися за допомогою архівів в Україні більше про долю і справу Мойсея Обсбаума, Михайло пояснює: мама і бабуся були настільки налякані, що нічого про діда не розказували і не подавали на реабілітацію. Лише одного разу маленький Міша чув від когось із старших: «Добре, що нас не відправили в АЛЖИР» - а коли виріс, зрозумів, що мова йшла про Акмолинском табори дружин зрадників Батьківщини в Казахстані.

Михайло Грановський відчуває, що в родині він останній, кому цікава історія предків. «Ні у сина, ні у внука я не відчуваю зацікавленості. Але ж це ж пам'ять, це люди, яким ми зобов'язані тим, що живемо зараз», – міркує він.

«Компенсаторна» функція: що в українських архівах знаходять дослідники з Росії та Білорусі

Директор Архіву національної пам'яті Ігор Кулик розповідає, що в українські архіви звертаються не тільки родичі репресованих, які опинилися за кордоном, але і професійні дослідники: наприклад, вчені з Білорусі та Росії – країн, де силовики досі зберігають під замком в тому числі і радянські секрети. Сховища в Україні для іноземних істориків набули «компенсаторної» функції, зазначає Кулик.

Білоруський дослідник Дмитро Дрозд зайнявся темою репресій, намагаючись знайти коріння своєї сім'ї. Звертався в російські і білоруські архіви.

«У Росії ще на початку 2000-х не було потрібно ніяких документів. Я відправив запит, написав, що мої предки були розкуркулені. Вказав прізвище Мохорт. Мені прислали всіх Мохортов, яких знайшли в своєму регіоні. Це були навіть не мої прямі родичі, а двоюрідні, троюрідні. Так само було і з Плишевськими. Я отримав величезну кількість виписок про розкуркулених, про репресованих – тих, по кому вже на засланні прокотилася хвиля Великого терору. Зараз це все закрилося, без доказу спорідненості нічого не надсилають. І моя переписка з архівами давно «заглохла», – говорить дослідник.

Білорусь теж не знайомить з особистими справами репресованих без доказів спорідненості. Знайти такі докази – непросто, пояснює Дмитро Дрозд:

«Мені складно довести, що мій прапрапрадід – це мій прапрапрадід. Під час війни згорів мінський ЗАГС, не у всіх метрики відновлені, у більшості їх немає. Змінювалися прізвища, немає записів про шлюб. І КДБ цим прекрасно користується: «Немає доказів - немає доступу». Доступ став набагато жорсткішим: є випадки, коли люди доводять спорідненість, але їм показують не всі документи зі справи – прізвища чекістів, прізвища тих, хто доніс, заклеюються, чи не показують акт про привід вироку у виконання – де розстріляний, коли розстріляний».

Історик згадує минулорічний судовий процес, пов'язаний з Національним архівом Республіки Білорусь. У НАРБ є база даних «Відомості про необгрунтовано репресованих громадян Білорусії». Її почали створювати на початку 1990-х на основі анкетних даних КДБ. Заявникам за інформацією з бази видавали довідку: коли людина жила, коли був репресована, а коли – реабілітована. Спочатку довідки видавали всім. Пізніше стало потрібно доводити спорідненість. А тепер відомості не розголошують навіть родичам – на базу поставили гриф «для службового користування».

У суді нащадок репресованих і координатор кампанії «Убиті, але не забуті» («Забітыя, але не забытыя») Ігор Станкевич намагався оскаржити присвоєння цього грифу. Але безуспішно. На засіданні представники НАРБ говорили, що громадяни використовували базу «неправильно»: на думку архівістів, їх цікавив не сам факт репресій, а підстави для оформлення карти поляка.

За допомогою українських архівів Дмитро Дрозд відновлює прогалини в біографії білоруських чекістів – виконавців репресій.

«Був такий Іван Жабрев, він дослужився до заступника народного комісара внутрішніх справ Республіки Білорусь. Потім його перевели в Україну. Згодом його заарештували і розстріляли. В архіві СБУ зберігся особиста справа Жабрева, мені його повністю відсканували і переслали. Комбриг Микола Адросюк був розстріляний в Мінську, але він був родом з України, і його справа згодом переслали в Україну. Я теж отримав скан-копію. Приголомшливий для Білорусі варіант: людина розстріляна в Мінську, але його справу я зміг подивитися завдяки архіву СБУ. Третій варіант, коли українські архіви допомагають: якщо люди народилися в Білорусі, пізніше жили в Україні і були репресовані там», – перераховує приклади історик.

Директор Архіву національної пам'яті Ігор Кулик вважає, що архіви радянських спецслужб можуть допомогти не тільки в історичних, а й в актуальних дослідженнях: «Темники» КДБ, різні інструменти – дезінформація, компрометація, перекручування фактів – все це залишилося», – упевнений він.

Якщо необхідні на реконструкцію гроші вдасться знайти, то вже через два роки Архів національної пам'яті запрацює за принципом «єдиного вікна»: тут будуть не тільки підказувати, куди звертатися, але і відразу видавати потрібні документи. А поки українські архівісти намагаються допомогти дослідникам з сусідніх держав в пошуку тієї інформації, яка у них недоступна.