Дружина нещодавно звільненого журналіста Білоруської служби Радіо Свобода Андрія Кузнечика Алеся Рак розповіла, як родина прожила 3 роки і 3 місяці без чоловіка й тата.
12 лютого цього року на волю вийшов колишній політв’язень, журналіст Білоруської служби Радіо Свобода Андрій Кузнечик, засуджений у Білорусі до 6 років позбавлення волі. Зараз Андрій з родиною перебуває за межами Білорусі. За ґратами він провів 3 роки і 3 місяці. Увесь цей час його дружина Алеся Рак залишалася в їхній мінській квартирі, чекаючи на чоловіка і тата разом із двома дітьми – 5-річним Матвієм і 11-річною Яніною. У великій розмові з Білоруською службою Радіо Свобода Алеся розповідає, як минули ці роки для неї та її дітей.
«Сказали, що забирають чоловіка на пару днів»
25 листопада 2021 року близько 17-ї години Андрій Кузнечик вийшов на прогулянку з велосипедом. Біля під’їзду на нього чекали четверо людей у цивільному, які наказали повернутися до квартири.
«Моя 8-річна донька Яніна засмутилася і почала плакати. Матвію не було й двох років, він нічого не розумів і бігав по квартирі. Мені сказали піти в іншу кімнату і зайнятися дітьми, не заважати їм. Обшук був досить «інтелігентним» – забрали всю техніку і телефон Андрія, мій мобільний телефон, планшет, гроші.
Звичайно, я була шокована, але ніякої істерики не було. Я розуміла, що його заберуть, і збирала теплі речі, які він врешті-решт не взяв.
Сказали, що забирають ненадовго, на пару днів. Я зателефонувала сестрі, вони приїхали з друзями і не дали розплакатися…», — розповідає про затримання чоловіка Алеся Рак.
Наступного дня Андрія засудили до 10 діб адміністративного арешту нібито за хуліганство. Потім додали ще 10 діб.
Тривожні передчуття
Буквально за кілька днів до затримання Андрій Кузнечик написав текст, в якому пояснив, чому він залишився в країні.
«Я з 13 років живу Білорущиною, вступив на філфак для неї, жив і працював з думкою про неї, зараз мені вже за 40, але справа не в тому, що пізно починати з нуля, річ у тім, що я не хочу сходити зі шляху дій на благо Білорущини. У нинішніх умовах, мені здається, менш болісно відсидіти вигаданий термін у в’язниці, ніж прощатися з Батьківщиною на невизначений (аж до смерті) час (хоча тут я можу фатально помилятися щодо того, наскільки далеко можуть зайти репресії)», – написав він.
Алеся зізнається, що за кілька днів до візиту непроханих гостей у неї були тривожні передчуття. 23 листопада хтось зламав її месенджер. Того дня вона гралася з сином і чомусь згадала свого прадіда Павла, який був репресований.
«У мого прадіда забрали хату, його вивезли в Сибір, він там ледве вижив. А коли повернувся, виявилося, що «добрі» селяни розібрали його хату на дрова. Я про це згадала, написала вдома в інстаграм, а потім подумала, що це не мій стиль і видалила пост...
Через пару днів їду з Матвієм додому, а біля будинку стоїть ота дивна машина, «спецзв’язок» чи щось подібне на ній написано. Було таке відчуття, що це до нас», – згадує Алеся.
«Вони забрали тата і планшет...»
Перший місяць після затримання чоловіка був для Алесі дуже важким і депресивним, з Андрієм не було зв’язку. Вона розповідає, як переживала, що чоловік вийшов холодно одягнений, а потім вдарив мороз. Пізніше дізналася, що він спав на цементній підлозі лише в одній футболці.
«Звичайно, ми з Яною спочатку дуже хвилювалися. Прийде донька зі школи, обіймаємось, плачемо. Так тривало близько півтора місяця. Дитя ниє: «Вони забрали тата і планшет...». Самотньою не почувалася, тому що приходили друзі, приносили продукти, дітям ласощі. Але я відчувала розгубленість: що робити, які дії вчиняти? І всі мені казали: «Таким татом треба пишатися!» – згадує Олеся.
Вона зізнається, що після арешту Андрія їй довелося взяти на себе всі побутові проблеми, якими займався її чоловік: оплачувати комунальні послуги, телефонні рахунки, робити покупки, читати книжки молодшому синові на ніч, перевіряти домашнє завдання у старшої дочки.
Іншим мамам, які опинилися в такій самій ситуації, вона б тепер порадила уважно стежити за своїми дітьми, підтримувати їхній розпорядок дня, попередній спосіб життя, максимально зберігати їхній спокій.
«Дуже змінився режим харчування Матвія, він перейшов на не зовсім здорову їжу, тому що мама була в своїх клопотах і емоціях. І все це триває донині. Можливо, звідси інші наші проблеми. Тепер, коли ми переїхали, це інший вид стресу, хоч і позитивний. Але Матвій скористався тим, що я була зайнята, і перейшов на цукерки та солодощі. «Треба за цим уважно стежити, бо потім доведеться боротися з наслідками», – каже Алеся.
Черги під «Володаркою»
Коли через місяць після затримання Андрія (23 грудня 2021 року – ред.) Радіо Свобода визнали «екстремістською організацією», проти Андрія Кузнечика порушили кримінальну справу. Алеся каже, що тоді зрозуміла: справа не в днях чи місяцях, а в роках.
«Напередодні Нового року нарешті настала така «стабільність по-білоруськи». Ми знали, що Андрій на «Володарці», трохи видихнули. Перед святом прийшов перший лист і листівка з віршем для дітей. Йому можна було передати їжу та одяг. Порівняно з попереднім етапом невизначеності, коли Андрій був на Окрестіна, черги під «Володаркою» були щастям. «Це було таке полегшення – носити передачі чоловіку й тату», – каже Алеся.
Звідти ж, з «Володарки», Андрій Кузнечик надіслав дітям перший вірш:
У мороз з листом від тата
Сніжний кіт біжить до хати.
Площу, парк, паркан високий
Він минає за три скоки.
Я сказав йому на вушко
Для синочка і для дочки
Привітання передать,
Сон святковий показать.
Протягом усього терміну тато надсилав Яніні та Матвію віршовані привітання на листівках. У в’язниці Андрій Кузнечик писав і серйозні філософські вірші.
Також Алеся Рак згадує, як одного разу на День Святого Валентина незнайомець приніс їй дуже гарний букет.
«Я навіть не запам’ятала, скільки років дали»
Навесні 2022 року Андрія Кузнечика перевели з «Володарки» до СІЗО Могильова. Суд відбувся досить швидко. Журналіста Білоруської служби Радіо Свобода звинуватили в керівництві «екстремістським формуванням» (ст. 361-1 КК). Процес був закритим і відбувся швидко – Андрія засудили всього за 3 години. Вирок – 6 років позбавлення волі.
«Я не знала, як зазвичай проходить суд, скільки може тривати процес – мене це ніколи не цікавило. Я просто не дуже повірила: «Ні, це якась дурниця». Хоча стало зрозуміло, що скоро його не звільнять. Але Андрій також закликав нас не переживати впродовж цих років, просто жити, ростити дітей, допомагати йому, чим можемо. Тож у мене не було такого стресу чи шоку через 6 років. Я навіть не запам’ятала, скільки років дали: 6, 8 – це щось нереальне. Носили передачі в одне місце, тепер будемо возити в інше», – спокійно міркує тепер Алеся.
На другий день після вироку їй дозволили перше за пів року побачення з чоловіком, яке відбулося в СІЗО. Алеся поїхала на зустріч з дітьми.
Під час зустрічі Алесі дозволили поговорити з чоловіком через скло та телефон. Згадує, що про вирок сказав, що не визнає своєї вини, бо «не розуміє, що має визнати». Обоє трималися мужньо, підбадьорюючи один одного.
Важче було з батьками – і Андрєєвими, і Алесіними. Вони дуже хвилювалися і хвилюються досі, хоча Андрій зараз на волі та в безпеці. Мама Андрія щовечора телефонує і плаче в слухавку, зізнається Алеся.
«Я тоді зрозуміла, що якщо з ними «сюсюкатись», вони розслабляться, проявлять емоції, щоб нічого поганого з ними не сталося. Я їм кажу: «Ви хочете, щоб у Андрія були передачі? Я сама не зможу – 50 кілограмів не підніму. До того ж, у мене є діти, для них потрібні мої сили і емоції. А ще треба вас тягнути – я не витримаю. «Тож бережіть себе», – згадує Алеся свої психотерапевтичні сеанси з родичами.
«Шкільний чат, дитсадка і колонії»
У вересні 2022 року Андрія Кузнечика етапували з Могильова до Новополоцької колонії. Алеся каже, що добре пам’ятає той час, тому що в серпні була страшенна спека, а тут довгий етап довгий, і неможливо було взяти з собою всі речі.
«Було різке похолодання, великий перепад температури, тому що Яна 1 вересня пішла в школу в куртці і мерзла. У вересні Андрій пише з колонії: «Привезіть мені теплий одяг». А я тоді прихворіла, не могла їх швидко зібрати. А я дуже переживала, що не змогла його зігріти, з моєї вини він мерз, не отримав мінімального необхідного», – каже Алеся, додаючи, що її досі мучать докори сумління за той епізод.
Жінці довелося вивчати численні тюремні інструкції, переліки вимоги: що можна відправляти, передавати, яка термобілизна більше підходить, де купити якісне взуття, нову куртку – Андрій дуже схуд у колонії.
«У месенджерах є чудові групи, де збираються родичі ув’язнених. Там гарна комунікація, всі намагаються допомогти один одному, немає негативу. Щодня я гортала шкільний чат, чат дитячого садка та чат колонії. Часто цей чат-колонія приносить найбільше позитиву та задоволення! Нещастя об’єднує, швидко отримуєш відповіді на всі запитання. Бо списки і вимоги – це одне, а є й реальність: цього разу прийняли те, а те – ні. Це було одне з моїх джерел новин, я уважно стежила за цим чатом», – ділиться досвідом Алеся.
Вона додає, що родині Кузнечикових пощастило – листування йшло добре. Кожного тижня і Алеся, і мама Андрія отримували від нього листи.
«Як би важко йому не було, він знаходив способи показати нам свою любов і звертав увагу на наші маленькі турботи та труднощі», – зізнається Алеся.
Але листів від друзів чи більш далеких родичів Андрій не отримував. Алеся згадує один «прокол», необережність з її боку, коли Андрій ще був на «Володарці».
«В одному конверті зі своїм листом я надіслала шматочок чужого листа. Мої листи на «Воладарку» більше не доходили. Новини про дітей я передавала через маму – вона все переписувала в свої листи.
Я намагалася надіслати Андрію якомога більше фотографій дітей, щоб він бачив, як вони ростуть... Я вважаю, що візуальне зображення є важливим джерелом інформації, можливо, навіть важливішим за тексти», – каже дружина колишнього політв’язня.
«Я ледве тебе впізнала»
За три роки у Андрія та Алесі було три довгих побачення – тривалістю 24 години. Перше було пізньої осені 2022 року, коли через рік після затримання Кузнечика Алеся з дітьми обійняли чоловіка та тата.
За тры гады ў Андрэя і Алесі былі тры доўгія спатканьні працягласьцю ў 24 гадзіны. Першае адбылося ў канцы восені 2022-га, калі праз год пасьля затрыманьня Кузьнечыка Алеся і дзеці абнялі мужа і тату.
«При тій зустрічі донька Яна побачила худого батька в чорному одязі, без волосся: «Який ти страшний, я ледве тебе впізнала». А Матвій свого тата зовсім не впізнав. Раз на день він торкався його і гладив по голові – це був такий приязний знак. Тато, звичайно, засмутився і сказав: «Ну, давай ще раз познайомимося». І так було всі три рази. А зараз та сама історія: тато знайомиться з сином вчетверте», – згадує Алеся Рак.
«Сиджу і плачу від замилування»
За останні три роки з Алесею траплялися приємні події та нещастя. Дзвінок у двері – заносять велику сумку з продуктами. Це виявився подарунок від друга Андрія, який живе в Америці. На Новий рік друзі привезли багато подарунків, яких родина собі не дозволяла: екзотичні заморські продукти, 50 сортів чаю різних смаків.
«Тоді у мене були емоції: сиджу і плачу від замилування... Довелося більше плакати від радісних моментів. Поступово ми з Яною перестали кожен день плакати за татом, прийняли нову реальність і причин для серйозної депресії вже не було.
Що ще заважало мені піддатися емоціям? Я завжди чогось вчуся. Можливо, те, що потрібно, не завжди стане в нагоді. Тож замість того, щоб вивчати англійську (яка мені знадобилася б у чужій країні), я вивчала фотографію, вивчала моду, візуал – це мені було цікаво. І я знайшла хороших наставників, з якими мені було весело і приємно працювати – вони були веселі та життєрадісні. Ми з Андрієм одночасно читали одні й ті ж книжки й обговорювали їх у листах», – розповідає Алеся.
Лише за півтора року Андрій прочитав за ґратами понад 100 книжок.
«З почерку можна багато зрозуміти»
Про здоров’я, настрій і емоції чоловіка Алеся дізнавалася з почерку Андрія, хоча спеціально не вивчала графологію. Я міркувала інтуїтивно – за написанням літер.
«Спочатку в Андрія була важка, шкідлива робота з витягування металу із проводів, дихав смородом, боліла рука, ночами не міг спати. Видно було, де літери більше стрибали, де рівномірніше, спокійніше.
З останніх листів із СІЗО КДБ, так званої «Американки», я побачила, що він дуже хвилювався про виступи на телебаченні, дуже хвилювався. З листування, навіть яке пройшло цензуру, та почерку можна багато зрозуміти. Я не уявляю, що відчувають рідні, чиї близькі перебувають у режимі ізоляції», – каже Алеся.
Рік тому її чекало ще одне випробування. 23–24 січня 2024 року до неї, як і до трьохсот інших родичів політв’язнів, прийшли співробітники КДБ і налякали всю сім’ю. Запропонували «покататися з ними».
«Я пробула у відділку до ночі. У мене забрали телефон, вивчали моє листування, замовлення, доставки. Жодної допомоги від ініціативи «I need help» я не отримувала. Доставка їжі дійсно була, але оплачував і відправляв продуктові кошики через «Євроопт» на пів року друг Андрія з Америки. Але нерви попсували», – розповіла Алеся.
«Кіно на ОНТ» стало сюрпризом»
На початку осені 2024 року від Андрія вперше перестали надходити листи, він не привітав дружину з днем народження. Алеся була напружена та шокована, хоча Андрій завжди заспокоював родину, щоб не хвилювалися, кажучи, що все може бути. Через місяць листування відновилося, а оскільки Андрій був у Мінську, в «Американці», листи надходили дуже швидко.
«Він написав, що це не пов'язано з погіршенням ситуації. У мене була надія, що йдуть якісь переговори. Але «кіно на ОНТ» стало для мене сюрпризом. Звичайно, ми його бачили. Мені було приємно бачити Андрія, адже ми не бачилися з весни минулого року. Мені здалося, що він ще більше схуд, постарів. Я не знаю, які «кадри» працюють на білоруських телеканалах. Нам, глядачам, було шкода наших хлопців – куди йдуть бюджетні гроші! Для Андрія ці зйомки були випробуванням: він досі дуже переживає, що про нього погано подумають за співпрацю з ОНТ», – каже дружина Андрія Кузнечика.
Алеся каже, що сподівалася, що буквально наступного дня всіх політв’язнів, з якими зняли агітаційні фільми, випустять. А Андрій був твердо налаштований повернутися до Новополоцька і не розумів, чому його так довго тримають у Мінську.
Два дні на збір
Через три тижні після фільму, у п'ятницю, 7 лютого, Алесі зателефонували і сказали, що у неї є два дні на збір – виїжджати треба в понеділок. Ні Андрієва мама, ні мама Алесі не знали про від’їзд родини з Білорусі. Батьки про все дізналися лише 12-го ввечері з новин.
«Я зовсім втратила сон, підбирала таблетки, щоб прийти до тями, і паралельно збирала речі. А скільки я могла взяти з собою? Дві валізи. Я сказала дітям, що ми їдемо в понеділок. Яна спочатку зраділа: уроки можна не робити! Потім засумувала: «Шкода, за мною буде сумувати подруга». Я відповіла, що тато тобі це компенсує», – каже Алеся.
Дорога до Вільнюса була легкою, каже співрозмовниця. Проте донька Яна була дуже напружена, казала, що батько не повернеться, її знову обмануть.
Увечері 12 лютого дипломати привезли Андрія. Яна в цей момент малювала – їй подарували нові олівці, Матвій бавився машинками, – згадує той щасливий день Алеся.
«Я довго не спала, нервувала, вже виплакала всі сльози». Стан був так собі. До зустрічі вже встигли сльози закінчитися і емоції перегоріли... Бачимо – машина приїхала. Коли Андрій зайшов, ми дуже зраділи! (Алеся не стримує сліз.)
«Коли зараз тато їде у якихось справах, Яна все одно боїться, що він може не повернутися», – каже жінка.
Діти ще не розуміють, що родина ще не скоро зустрінеться з бабусями та іншими родичами. Зараз тато і син потихеньку відновлюють стосунки. Андрій уже ввійшов у довіру молодшого, Матвійко дозволив татові покатати його на шиї. А Яна, коли тато повернувся, сказала, що на новому місці вже почувається як удома. «Дім там, де наші близькі», – розмірковує Алеся.
Алеся Рак дуже вдячна всім, хто підтримував її родину ці довгі 3 роки і 3 місяці.
«Кожне слово підтримки в цей важкий час було для нас дуже цінним. Я щиро вдячна всім, хто нам допомагав», – каже Алеся.
