У житті деяких українців, які пішли добровольцями на війну з сепаратистами і російськими військами на Донбасі, це був далеко не перший воєнний конфлікт. Ще в 1980-і роки ці люди були за призовом відправлені воювати в чужу країну – Афганістан. Що пам’ятають і що хочуть забути про цей конфлікт колишні бійці «обмеженого контингенту» радянських військ?
Майже в кожному підрозділі української армії на Донбасі є бійці, які в 80-і роки пройшли війну в Афганістані. Говорити про події того часу хочуть далеко не всі: багато хто чесно признається, що їм дуже важко згадувати те, що тоді відбувалося.
Анатолій Пляшник в Афганістані був стрільцем мотопіхотного полку. Зараз він медик.
«Просто треба сказати, скільки біди і горя ми принесли цим людям. Скільки ми вбили безневинних, мирного населення, – каже він. – Скільки ми зруйнували кишлаків, міст. Якщо хтось щось буде говорити проти, то хай згадає червень 1986 року, велике місто Талукан (столиця провінції Тахар на півночі Афганістану). Ми за один світловий день стерли його зі світу разом із усім живим, що там було: людьми, тваринами».
(Талукан був оточений з південного сходу в перебігу операції «Маневр», яку 15 червня 1986 року провів 783-й окремий розвідувальний батальйон у складі 201-ї дивізії радянських військ. Потім місто було значно зруйноване – ред).
Анатолій каже, що тоді він і його товариші по службі були впевнені: вони чинять правильно. Замполіти переконували солдатів-строковиків: або ти вб’єш, або вб’ють тебе. Не служити в радянській армії, за словами Анатолія, було соромно, служити погано було ганьбою. Тому в Афганістані кожен дійсно намагався виконувати свій «обов’язок перед батьківщиною». І не ставив зайвих запитань.
«Мені дуже важко говорити цю правду, тому що «афганці» навіть у нашій районній організації, куди я входжу, розповідають, як ми будували в тій країні дороги і школи, – каже Пляшник. – А в мене було одне питання: скільки ми шкіл побудували, а скільки зруйнували, рознесли?»
Після повернення з Афганістану і закінчення служби в радянській армії Анатолій став сімейним лікарем. Як тільки почалися воєнні дії на Донбасі, він записався добровольцем до лав Збройних сил України. За віком у бойові підрозділи він уже не пройшов, тому займається евакуацією поранених і надає їм першу допомогу.
Іще один колишній «афганець» на Донбасі – Олексій. В Афганістані він був снайпером у роті спецназу, а на Донбасі служить у ремонтному батальйоні на лінії розмежування.
«Пригадую номер своєї СВД-шки (снайперська гвинтівка Драгунова – ред.) – і тепло в руках, знаєте, відчувається досі», – каже він.
Олексій признається, що йому досі сняться жахи афганської війни.
«Пропаганда йшла, що американці захоплять Афганістан і поставлять ядерні ракети біля кордонів Радянського Союзу. А ми всі були патріотами Радянського Союзу. І щоб ми в полон не здавалися, нам навіть не замполіти, а особливий відділ показував фотографії, що роблять із нашими полоненими, – згадує він. – Фотографії були не дуже приємні. У 18 років легко запрограмувати людину, це не проблема. Але зараз починаєш думати: а навіщо ми взагалі туди йшли?»
Олексій каже, що досі спілкується з багатьма зі своїх товаришів по службі, з якими пройшов Афганістан. Щороку вони телефонують одне одному 15 лютого, в день виведення радянських військ. І зауважує, що один дзвінок – від друга з Москви, який дослужився до високого чину в ФСБ, – він особливо запам’ятав. Це було в 2014 році.
«Хлопець із Росії сказав по телефону, що готується захоплення Криму, що підготовка йде під Москвою, – згадує Олексій. – Ми відразу йому не повірили, а повірили, вже коли почалося захоплення Криму. Ми повірили, що буде якась колотнеча. Але що буде таке нахабне захоплення – не очікували».
І Анатолій, і Олексій побоюються, що багато хто з тих, хто пройшов війну в Афганістані, зараз, імовірно, воюють і за іншу сторону війни на Донбасі, і що серед сепаратистів теж є і їхні колишні друзі і товариші по службі.
