Р.С.:Йосифе Самуїловичу, скільки Вам було років, коли Ви, громадянин Радянського Союзу, почали займатися правозахисною діяльністю?
Я не думаю, що можна назвати якусь дату. Це був процес поступового входження в цю проблематику, в ці кола. Спочатку цікавість, інтерес, читання самвидаву, потім почалися перші спроби взяти участь у цій діяльності.
Р.С.:Все ж таки Ви можете назвати якусь подію чи інформацію, чи людину, з якою Вас звела доля...
Я можу назвати терміни часу, які були поштовхами. Наприклад, введення військ до Чехословаччини, 1968 рік. Це були обговорення з друзями, осмислення цих процесів. У 1972 році – лавина судових процесів в Україні по національному руху.
Р.С.:Чого Ви реально добивалися, досить глибоко розуміючи суть тоталітарної системи і тих наслідків, які вона могла Вам спричинити за таку діяльність?
Був 68 рік, я вчився на передостанньому курсі, ми обговорювали з друзями, чим займатися в житті. Ми всі хотіли перед цим бути фізиками, але ті процеси, які відбувалися в тій державі, де ми жили на той час, наштовхували на думки, а чи це найголовніше?
Р.С.:Все ж таки, на що Ви реально розраховували, займаючись цим: Ви розуміли, що тоталітарну систему зрушити, знищити чи навіть похитнути Вам не вдасться, – чи вірили, що вдасться?
Ні, я не ідеаліст і не великий оптиміст – я реаліст. Це більше пов’язано з емоційною сферою. Ти розумієш, що не можеш жити так, як тобі пропонують. Ти не можеш через себе пропустити ту брехню і насилля, яке навколо, і спочатку, якщо в тебе є сили, створюєш навколо себе такий мікросвіт. Де ти через себе це не пропускаєш, ти знаходиш людей, які, поєднуючись, збільшують межі цього мікросвіту. Вас уже декілька людей. І через цей мікросвіт, трохи збільшений, також не проходять ані брехня, ані насилля. Потім починаються вчинки. Дослідження, пошук порушення прав людини і спроби передати це гласності. Ці вчинки потім переростають у діяльність.
Р.С.:Як Ви сьогодні оцінюєте ситуацію зі свободою слова і правами людини в Україні?
Я оцінюю позитивно, бо знаю часи, коли не було і тисячної долі цього. Але справа не в миттєвому малюнку, а в тенденціях. Чи це стало незворотнім, чи це не можна повернути назад – свобода слова, свобода зібрань, свобода пересування. Я тут не покладаюся на державу, а покладаюся на громадянське суспільство. Чи воно вже досі зріле, чи не дасть будь-кому, хто прийде до влади, все повернути назад.
Р.С.:Той емоційний фактор, який спричинився великою мірою до того, як склалася Ваша доля, сьогодні ще працює чи вже більше інтелект розпоряджається?
Ні , інтелект, розум – це тільки знаряддя. Головне – це емоції, почуття. Бо я вже після першого ув’язнення зрозумів, що інтелект– це сліпе знаряддя. Якщо воно є в людині морально вихованій, то це знаряддя працює на людей, якщо в морально не вихованій людині, то працює проти людей. Тому для мене більш важливі моральні засади, ніж інтелект.
Я не думаю, що можна назвати якусь дату. Це був процес поступового входження в цю проблематику, в ці кола. Спочатку цікавість, інтерес, читання самвидаву, потім почалися перші спроби взяти участь у цій діяльності.
Р.С.:Все ж таки Ви можете назвати якусь подію чи інформацію, чи людину, з якою Вас звела доля...
Я можу назвати терміни часу, які були поштовхами. Наприклад, введення військ до Чехословаччини, 1968 рік. Це були обговорення з друзями, осмислення цих процесів. У 1972 році – лавина судових процесів в Україні по національному руху.
Р.С.:Чого Ви реально добивалися, досить глибоко розуміючи суть тоталітарної системи і тих наслідків, які вона могла Вам спричинити за таку діяльність?
Був 68 рік, я вчився на передостанньому курсі, ми обговорювали з друзями, чим займатися в житті. Ми всі хотіли перед цим бути фізиками, але ті процеси, які відбувалися в тій державі, де ми жили на той час, наштовхували на думки, а чи це найголовніше?
Р.С.:Все ж таки, на що Ви реально розраховували, займаючись цим: Ви розуміли, що тоталітарну систему зрушити, знищити чи навіть похитнути Вам не вдасться, – чи вірили, що вдасться?
Ні, я не ідеаліст і не великий оптиміст – я реаліст. Це більше пов’язано з емоційною сферою. Ти розумієш, що не можеш жити так, як тобі пропонують. Ти не можеш через себе пропустити ту брехню і насилля, яке навколо, і спочатку, якщо в тебе є сили, створюєш навколо себе такий мікросвіт. Де ти через себе це не пропускаєш, ти знаходиш людей, які, поєднуючись, збільшують межі цього мікросвіту. Вас уже декілька людей. І через цей мікросвіт, трохи збільшений, також не проходять ані брехня, ані насилля. Потім починаються вчинки. Дослідження, пошук порушення прав людини і спроби передати це гласності. Ці вчинки потім переростають у діяльність.
Р.С.:Як Ви сьогодні оцінюєте ситуацію зі свободою слова і правами людини в Україні?
Я оцінюю позитивно, бо знаю часи, коли не було і тисячної долі цього. Але справа не в миттєвому малюнку, а в тенденціях. Чи це стало незворотнім, чи це не можна повернути назад – свобода слова, свобода зібрань, свобода пересування. Я тут не покладаюся на державу, а покладаюся на громадянське суспільство. Чи воно вже досі зріле, чи не дасть будь-кому, хто прийде до влади, все повернути назад.
Р.С.:Той емоційний фактор, який спричинився великою мірою до того, як склалася Ваша доля, сьогодні ще працює чи вже більше інтелект розпоряджається?
Ні , інтелект, розум – це тільки знаряддя. Головне – це емоції, почуття. Бо я вже після першого ув’язнення зрозумів, що інтелект– це сліпе знаряддя. Якщо воно є в людині морально вихованій, то це знаряддя працює на людей, якщо в морально не вихованій людині, то працює проти людей. Тому для мене більш важливі моральні засади, ніж інтелект.