Попередній українській владі можна було дорікнути, що вона щотижня займається пранням брудної політичної білизни у студії Савіка Шустера, тобто перейшла раціональні межі відкритості і публічності (жодна вправна домогосподарка не стане влаштовувати зі свого прання всенародного шоу).
Нинішня влада вільна від таких недоліків. Вільна і послідовна у своїй свободі від реальної відкритості та публічності. Ні, звісно, на різноманітні прямі телеефіри речники цієї влади, включно з президентом, прем’єром і чільними міністрами ходять, інтерв’ю журналістам дають, навіть зі статтями у пресі виступають. Демократія, та й годі. А водночас уся ця діяльність найточніше, очевидно, описується запровадженим французьким філософом Жаном Бодріяром поняттям «симулякр», яке позначає «дійсність, яка приховує той факт, що її немає».
Простіше кажучи, те, про що відкрито і відверто ведуть мову представники чинної владної верстви, не існує, існують тільки певні дуже демократичні та по-європейському вибудовані ряди слів, а існуюча реальна політична та економічна практика завішена багатьма запонами від зовнішнього ока й не має своїх безпосередніх відповідників в публічному дискурсі. Хіба що деякі невгамовні експерти примудряються за допомогою сили думки та різної сили відлуння залаштункових ігор реконструювати те, що відбувається за зачиненими владними дверима. Як палеонтологи за допомогою знайдених кількох кісток та знання загальних закономірностей розвитку тваринного світу реконструюють – і досить точно! – різноманітних викопних монстрів.
У нашому випадку монстр не викопний. Це водночас і спрощує, й ускладнює завдання, бо, з одного боку, можна оперативно відстежити його реакцію, бодай й опосередковану, на ті чи інші подразники, з іншого боку, існує реальна небезпека, що від кігтів монстра можуть постраждати надто ревні розслідувачі залаштункових ігор із багатомільярдними сумами та контролем за цілими регіонами та галузями економіки.
Симуляція демократії
Зразком симулякрів по-українськи стали публічні обговорення та ухвалення вироблених у надрах влади Податкового, Житлового, Трудового кодексів (ці законодавчі акти перебувають на різних стадіях проходження через Верховну Раду – від внесення поправок у вже прийнятий документ до підготовки до другого читання) та пенсійної реформи. Не можна сказати, що навколо проектів відповідних законодавчих актів не велася бурхлива суспільна дискусія, - але завжди чогось з’ясовувалося: обговорюється невідь-що. Бо до Верховної Ради надходив один текст, ЗМІ дискутували з приводу іншого, а на голосування виносилося вже щось третє, й ухвалювалося без дискусії між депутатами, механічною більшістю, підвладній помаху руки «диригента» від Партії регіонів Михайла Чечетова. Зі збереженням нісенітниць, на які було вказано при обговоренні проектів, та із додаванням нових, що невідомо звідки намалювалися у тексті. При цьому нерідко навіть депутати із владної більшості чудово розуміли алогізм голосування за такі документи, але слухняно голосували за них. Бо їх до цього спонукали якісь закриті від очей широкої публіки механізми жорсткої, ба, тоталітарної партійної дисципліни, коли людина не сміє йти (і не піде!) проти волі керівництва партії.
Доходило до граничного цинізму: більшість слухняно проголосувала улітку минулого року за проект закону про місцеві вибори, глава держави його підписав 10 липня, а наприкінці серпня він же подав зміни до цього закону, за які Рада так само слухняно проголосувала 30 серпня 2010 року. Чому? Навіщо? Українські політ-палеонтологи зійшлися на думці, що впродовж літніх канікул «нагорі» дійшли висновку: участь у виборах «нових» партій (Яценюка, Тигіпка, Гриценка тощо) буде на руку чинній владі – і вирішили змінити законодавство, прикрившись гаслами «демократичності». А якби раптом котрась із цих партій виросла б до рівня серйозного конкурента? Чи варто сумніватися, що в такому разі (з тією самою мотивацією!) зміни були би здійснені зовсім в іншому непрямі, щоби законодавчо не допустити закріплення такої конкурентоспроможності за результатами виборів?
Та найбільш видовищним симулякром стала громадська дискусія навколо Податкового кодексу. Довго говорилося, що проект цього кодексу винесуть на обговорення; деякі політичні сили самостійно почали це обговорення, взявши за основу той законопроект, який перебував на розгляді у Раді. Але, коли Кодекс був винесений на обговорення урядом, з’ясувалося, що ідеться про дуже відмінний від попереднього текст. Коли ж депутати після літніх канікул зібралися на пленарні засідання, їм роздали проект, який істотно відрізнявся від обох згаданих (і куди було тулити напрацювання, зроблені під час обговорення?). Потім розпочалися бурхливі дискусії на телевізійних ток-шоу, але щоразу, коли представники опозиції чи незалежні експерти хотіли висловити конкретні претензії до законопроекту, їм говорили: у вас не той текст, ваші зауваження нічого не варті, ви не в темі, ви нічого не знаєте. Так тривало аж до помаху руки Михайла Чечетова, який перетворив цим помахом 18 листопада 2010 року Податковий кодекс із проекту на закон, що його залишалося тільки підписати главі держави. Що невдовзі і було зроблено, коли вже завирував «Майдан-2», зібраний підприємцями. Бо ж кігті однієї з лап монстра трохи висунулися з-за лаштунків, і малому й середньому бізнесові зразу стало непереливки – симулякр розтанув, брутальна дійсність виявилася значно страшнішою за нього. Після переговорів президента та прем’єра з представниками підприємців з’ясувалося: їхні вимоги вірні, тож Кодекс вже у грудні зазнав певних змін. Тепер же точаться розмови, що на черзі повернення до старого, якщо підприємці перестануть чинити опір...
Але що цікаво: уряд завжди під час підготовки Податкового кодексу вважав, що має рацію, маніпулював щоразу іншими текстами проекту, ніж ті, що мали опозиція й експерти, врешті-решт Кодекс ухвалили, відверто нехтуючи поправками та думкою низки парламентських комітетів – і все це офіційними речниками звалося торжеством демократії та прозорості прийняття рішень.
Знати заборонено?
«Законотворчість із-під поли: кому це вигідно?» – «Уряд придумав як можна красти мільярди без свідків» – «Укази уночі» – «Приховують там, де є що приховувати» – «Закритість влади породжує корупцію»... Такі й подібні до таких заголовки неважко знайти у стрічках новин і в незалежних інтернет-виданнях. Підстави для таких тверджень вистачає: президент звільняє високопосадовців без жодної мотивації і призначає нових за невідомими загалові принципами (злі язики користуються цим і плещуть, що головними серед них є «правильне» місце народження, тобто Єнакієве, та дружба із кимось з родини Януковичів); з надр президентської адміністрації і Кабміну довгою чередою виходять укази, накази й розпорядження із грифом «Для службового користування»; народжені у виконавчій владі законопроекти невідомо чийого авторства ухвалюються Радою без дотримання належних процедур, а то й узагалі всупереч позиції парламентських комітетів та експертної служби; офіційні показники інфляції виглядають узятими зі стелі, бо істотно розходяться із повсякденною практикою українських громадян (а згадані вже злі язики плещуть, наче ці цифри «малюють» спеціально для того, щоб не відлякати зарубіжних кредиторів України); стадіони, що готуються до Євро-2012 з використанням бюджетних коштів, з невідомих причин є одними із найдорожчих у Європі...
Перелік цей можна продовжити ледь не у нескінченність, але зупинімося тільки на одному із справді символічних виявів непрозорості влади: з чим насправді пов’язана відсутність дружини Віктора Януковича Людмили у ролі першої леді держави? Ідеться-бо не про якісь плітки чи пересуди: перша леді – це неформальна державна посада. Перші леді підтримують відносини із дружинами та сім’ями голів інших держав, займаються благодійністю, часом виступають кураторами соціальних чи мистецьких проектів. Під час офіційних візитів глав держав перші леді супроводжують їх (це передбачено дипломатичним протоколом), для них влаштовують так звані «жіночі програми». Якщо глава держави одружений, то відсутність першої леді під час певних офіційних заходів – це відвертий скандал, який означає дволикість і ненадійність цього глави держави як політичного партнера (бо ж якщо він реально живе з іншою жінкою, але втаємничує це і прикидається «міцним сім’янином», це не говорить на його користь). Тим більше, якщо поблизу цього глави держави під час візитів за кордон і поїздок країною фотографи весь час фіксують ту чи іншу білявку.
Але що цікаво: за всього того, що на провідних політиків у демократичному світі не поширюється принцип приватності (зайвим свідченням чого стали нинішні мільйонні жіночі маніфестації в Італії на знак протесту проти, м’яко кажучи, «витівок» прем’єра Берлусконі з неповнолітніми дівчатами), за всієї «жовтизни» значного числа українських ЗМІ, тема реального сімейного життя нинішнього глави Української держави – фактично табу. Так само, як і подружнього життя олігархів (за винятком Олени та Віктора Пінчуків, які чи не єдині із багатіїв України демонструють належний рівень відкритості публічних осіб). В чому причина цього? В тому, що реальне приватне життя публічних діячів на чолі з президентом та «фінансово-промисловими баронами» разюче не збігається із демонстрованою ними відданістю релігійній моралі? Чи в чому іншому? І чому журналісти та редактори, схоже, просто бояться привідчиняти запону над цією тематикою?
А дивовижні пригоди київського мера? Посадовець півроку відсутній на роботі, і прем’єр дає завдання голові міськдержадміністрації Попову знайти його. Потім лунають офіційні заяви, що уряд, виявляється, завжди знав, де саме перебуває київський міський голова, який невтомно працює на благо городян. Після цього Леонід Черновецький благополучно знову зникає в невідомому напрямі, а журналістів відганяють від його кабінету. І, нарешті, з’ясовується, що Черновецький буде мером Києва стільки, скільки він схоче (про це цілком офіційно заявив прем’єр), попри всі свої загадкові пригоди і не менш загадкову відсутність-присутність на робочому місці...
Закритість влади в нинішній Україні істотно відрізняється від її закритості за радянських часів. Тоді «пролетарська скромність» як підстава закритості протиставлялася «розтлінному західному способу життя» та «буржуазній демократії». Сьогодні формальні атрибути публічності та демократичності політичного життя наявні. Але це, як уже було сказано, симулякри такої відкритості, а не її реальність, бо «ті, хто ухвалює рішення» в західному розумінні – депутати, урядовці, чиновники високого рангу – в Україні лише «кнопкодави» та «шестірки» кланово-олігархічного Задзеркалля.
Імітація публічності та демократичності, втім, може сьогодні обдурити лише дуже наївних людей. Більшість українських громадян добре розуміє, кому реально належить влада в державі. А таке розуміння – одна із передумов змін в бік справжньої цивілізованості та демократичності. От тільки питання: як скоро настануть ці зміни і чи не виявиться згодом нова генерація публічних діячів гідними виучениками своїх попередників?
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Нинішня влада вільна від таких недоліків. Вільна і послідовна у своїй свободі від реальної відкритості та публічності. Ні, звісно, на різноманітні прямі телеефіри речники цієї влади, включно з президентом, прем’єром і чільними міністрами ходять, інтерв’ю журналістам дають, навіть зі статтями у пресі виступають. Демократія, та й годі. А водночас уся ця діяльність найточніше, очевидно, описується запровадженим французьким філософом Жаном Бодріяром поняттям «симулякр», яке позначає «дійсність, яка приховує той факт, що її немає».
Простіше кажучи, те, про що відкрито і відверто ведуть мову представники чинної владної верстви, не існує, існують тільки певні дуже демократичні та по-європейському вибудовані ряди слів, а існуюча реальна політична та економічна практика завішена багатьма запонами від зовнішнього ока й не має своїх безпосередніх відповідників в публічному дискурсі. Хіба що деякі невгамовні експерти примудряються за допомогою сили думки та різної сили відлуння залаштункових ігор реконструювати те, що відбувається за зачиненими владними дверима. Як палеонтологи за допомогою знайдених кількох кісток та знання загальних закономірностей розвитку тваринного світу реконструюють – і досить точно! – різноманітних викопних монстрів.
У нашому випадку монстр не викопний. Це водночас і спрощує, й ускладнює завдання, бо, з одного боку, можна оперативно відстежити його реакцію, бодай й опосередковану, на ті чи інші подразники, з іншого боку, існує реальна небезпека, що від кігтів монстра можуть постраждати надто ревні розслідувачі залаштункових ігор із багатомільярдними сумами та контролем за цілими регіонами та галузями економіки.
Симуляція демократії
Зразком симулякрів по-українськи стали публічні обговорення та ухвалення вироблених у надрах влади Податкового, Житлового, Трудового кодексів (ці законодавчі акти перебувають на різних стадіях проходження через Верховну Раду – від внесення поправок у вже прийнятий документ до підготовки до другого читання) та пенсійної реформи. Не можна сказати, що навколо проектів відповідних законодавчих актів не велася бурхлива суспільна дискусія, - але завжди чогось з’ясовувалося: обговорюється невідь-що. Бо до Верховної Ради надходив один текст, ЗМІ дискутували з приводу іншого, а на голосування виносилося вже щось третє, й ухвалювалося без дискусії між депутатами, механічною більшістю, підвладній помаху руки «диригента» від Партії регіонів Михайла Чечетова. Зі збереженням нісенітниць, на які було вказано при обговоренні проектів, та із додаванням нових, що невідомо звідки намалювалися у тексті. При цьому нерідко навіть депутати із владної більшості чудово розуміли алогізм голосування за такі документи, але слухняно голосували за них. Бо їх до цього спонукали якісь закриті від очей широкої публіки механізми жорсткої, ба, тоталітарної партійної дисципліни, коли людина не сміє йти (і не піде!) проти волі керівництва партії.
Доходило до граничного цинізму: більшість слухняно проголосувала улітку минулого року за проект закону про місцеві вибори, глава держави його підписав 10 липня, а наприкінці серпня він же подав зміни до цього закону, за які Рада так само слухняно проголосувала 30 серпня 2010 року. Чому? Навіщо? Українські політ-палеонтологи зійшлися на думці, що впродовж літніх канікул «нагорі» дійшли висновку: участь у виборах «нових» партій (Яценюка, Тигіпка, Гриценка тощо) буде на руку чинній владі – і вирішили змінити законодавство, прикрившись гаслами «демократичності». А якби раптом котрась із цих партій виросла б до рівня серйозного конкурента? Чи варто сумніватися, що в такому разі (з тією самою мотивацією!) зміни були би здійснені зовсім в іншому непрямі, щоби законодавчо не допустити закріплення такої конкурентоспроможності за результатами виборів?
Та найбільш видовищним симулякром стала громадська дискусія навколо Податкового кодексу. Довго говорилося, що проект цього кодексу винесуть на обговорення; деякі політичні сили самостійно почали це обговорення, взявши за основу той законопроект, який перебував на розгляді у Раді. Але, коли Кодекс був винесений на обговорення урядом, з’ясувалося, що ідеться про дуже відмінний від попереднього текст. Коли ж депутати після літніх канікул зібралися на пленарні засідання, їм роздали проект, який істотно відрізнявся від обох згаданих (і куди було тулити напрацювання, зроблені під час обговорення?). Потім розпочалися бурхливі дискусії на телевізійних ток-шоу, але щоразу, коли представники опозиції чи незалежні експерти хотіли висловити конкретні претензії до законопроекту, їм говорили: у вас не той текст, ваші зауваження нічого не варті, ви не в темі, ви нічого не знаєте. Так тривало аж до помаху руки Михайла Чечетова, який перетворив цим помахом 18 листопада 2010 року Податковий кодекс із проекту на закон, що його залишалося тільки підписати главі держави. Що невдовзі і було зроблено, коли вже завирував «Майдан-2», зібраний підприємцями. Бо ж кігті однієї з лап монстра трохи висунулися з-за лаштунків, і малому й середньому бізнесові зразу стало непереливки – симулякр розтанув, брутальна дійсність виявилася значно страшнішою за нього. Після переговорів президента та прем’єра з представниками підприємців з’ясувалося: їхні вимоги вірні, тож Кодекс вже у грудні зазнав певних змін. Тепер же точаться розмови, що на черзі повернення до старого, якщо підприємці перестануть чинити опір...
Але що цікаво: уряд завжди під час підготовки Податкового кодексу вважав, що має рацію, маніпулював щоразу іншими текстами проекту, ніж ті, що мали опозиція й експерти, врешті-решт Кодекс ухвалили, відверто нехтуючи поправками та думкою низки парламентських комітетів – і все це офіційними речниками звалося торжеством демократії та прозорості прийняття рішень.
Знати заборонено?
«Законотворчість із-під поли: кому це вигідно?» – «Уряд придумав як можна красти мільярди без свідків» – «Укази уночі» – «Приховують там, де є що приховувати» – «Закритість влади породжує корупцію»... Такі й подібні до таких заголовки неважко знайти у стрічках новин і в незалежних інтернет-виданнях. Підстави для таких тверджень вистачає: президент звільняє високопосадовців без жодної мотивації і призначає нових за невідомими загалові принципами (злі язики користуються цим і плещуть, що головними серед них є «правильне» місце народження, тобто Єнакієве, та дружба із кимось з родини Януковичів); з надр президентської адміністрації і Кабміну довгою чередою виходять укази, накази й розпорядження із грифом «Для службового користування»; народжені у виконавчій владі законопроекти невідомо чийого авторства ухвалюються Радою без дотримання належних процедур, а то й узагалі всупереч позиції парламентських комітетів та експертної служби; офіційні показники інфляції виглядають узятими зі стелі, бо істотно розходяться із повсякденною практикою українських громадян (а згадані вже злі язики плещуть, наче ці цифри «малюють» спеціально для того, щоб не відлякати зарубіжних кредиторів України); стадіони, що готуються до Євро-2012 з використанням бюджетних коштів, з невідомих причин є одними із найдорожчих у Європі...
Перелік цей можна продовжити ледь не у нескінченність, але зупинімося тільки на одному із справді символічних виявів непрозорості влади: з чим насправді пов’язана відсутність дружини Віктора Януковича Людмили у ролі першої леді держави? Ідеться-бо не про якісь плітки чи пересуди: перша леді – це неформальна державна посада. Перші леді підтримують відносини із дружинами та сім’ями голів інших держав, займаються благодійністю, часом виступають кураторами соціальних чи мистецьких проектів. Під час офіційних візитів глав держав перші леді супроводжують їх (це передбачено дипломатичним протоколом), для них влаштовують так звані «жіночі програми». Якщо глава держави одружений, то відсутність першої леді під час певних офіційних заходів – це відвертий скандал, який означає дволикість і ненадійність цього глави держави як політичного партнера (бо ж якщо він реально живе з іншою жінкою, але втаємничує це і прикидається «міцним сім’янином», це не говорить на його користь). Тим більше, якщо поблизу цього глави держави під час візитів за кордон і поїздок країною фотографи весь час фіксують ту чи іншу білявку.
Але що цікаво: за всього того, що на провідних політиків у демократичному світі не поширюється принцип приватності (зайвим свідченням чого стали нинішні мільйонні жіночі маніфестації в Італії на знак протесту проти, м’яко кажучи, «витівок» прем’єра Берлусконі з неповнолітніми дівчатами), за всієї «жовтизни» значного числа українських ЗМІ, тема реального сімейного життя нинішнього глави Української держави – фактично табу. Так само, як і подружнього життя олігархів (за винятком Олени та Віктора Пінчуків, які чи не єдині із багатіїв України демонструють належний рівень відкритості публічних осіб). В чому причина цього? В тому, що реальне приватне життя публічних діячів на чолі з президентом та «фінансово-промисловими баронами» разюче не збігається із демонстрованою ними відданістю релігійній моралі? Чи в чому іншому? І чому журналісти та редактори, схоже, просто бояться привідчиняти запону над цією тематикою?
А дивовижні пригоди київського мера? Посадовець півроку відсутній на роботі, і прем’єр дає завдання голові міськдержадміністрації Попову знайти його. Потім лунають офіційні заяви, що уряд, виявляється, завжди знав, де саме перебуває київський міський голова, який невтомно працює на благо городян. Після цього Леонід Черновецький благополучно знову зникає в невідомому напрямі, а журналістів відганяють від його кабінету. І, нарешті, з’ясовується, що Черновецький буде мером Києва стільки, скільки він схоче (про це цілком офіційно заявив прем’єр), попри всі свої загадкові пригоди і не менш загадкову відсутність-присутність на робочому місці...
Закритість влади в нинішній Україні істотно відрізняється від її закритості за радянських часів. Тоді «пролетарська скромність» як підстава закритості протиставлялася «розтлінному західному способу життя» та «буржуазній демократії». Сьогодні формальні атрибути публічності та демократичності політичного життя наявні. Але це, як уже було сказано, симулякри такої відкритості, а не її реальність, бо «ті, хто ухвалює рішення» в західному розумінні – депутати, урядовці, чиновники високого рангу – в Україні лише «кнопкодави» та «шестірки» кланово-олігархічного Задзеркалля.
Імітація публічності та демократичності, втім, може сьогодні обдурити лише дуже наївних людей. Більшість українських громадян добре розуміє, кому реально належить влада в державі. А таке розуміння – одна із передумов змін в бік справжньої цивілізованості та демократичності. От тільки питання: як скоро настануть ці зміни і чи не виявиться згодом нова генерація публічних діячів гідними виучениками своїх попередників?
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
