Схоже, в українців з’являється нова національна традиція. Щопівроку під публікаціями у Facebook, на сторінках журналів та на кухнях точаться дискусії, у епіцентрі яких одне запитання: чи нападе Путін? Першою реакцією майже завжди є відкидання цього запитання як такого – Путін вже напав. Але на цьому дискусії не припиняються і сторони наводять численні аргументи, які підтверджують чи заперечують можливість інтенсифікації війни з Росією.
На початку листопада почала надходити інформація про перекидання російських військ до східного кордону України, через що знову зірвався шквал обговорень, думок та коментарів. Війна про війну не обмежилася українським сегментом Інтернету: два найпопулярніших англомовних журнали з питань міжнародної політики Foreign Policy та Foreign Affairs опублікували статті, що відповідають на це запитання. Здавалося б, позиції таких впливових видань мусили поставити крапку в цих інтелектуальних дебатах. Проте проблема в тому, що автори не лише приходять до протилежних висновків, а і тлумачать наявні дані у різні способи.
Віцедиректорка Євроазійської програми Атлантичної Ради Мелінда Герінг написала статтю для журналу Foreign Affairs, у якій вона запевняє, що розширення фронту не за горами. Вона переконана, що цього разу, на відміну від весняної ескалації, Росія не блефує. Тоді Росія «робила агресивні кроки відкрито, часто вдень». Натомість зараз «рух війська більш потаємний та часто відбувається вночі», – вважає Герінг.
Докторант Лондонської школи економіки Джеф Ґоун не поділяє це прочитання російських дій. У статті для журналу Foreign Policy він заперечує можливість повномасштабного російського вторгнення у найближчому майбутньому та наводить декілька підстав так вважати. Серед них є зокрема те, що «Росія не намагається приховати рух військ, як під час транзиту, так і в їхніх остаточних місцях перебування».
Питання мотивації російських дій
Ґоун вважає, що збільшення дислокованих військ у Південному та Західному військових округах свідчить про стратегічні зміни, а не про підготовку до нападу. Чому він тлумачить ці дії саме так? Питання у мотивації російських дій. Він переконаний, що розширення фронту та поглиблення вторгнення не принесе нічого Росії. Навіть навпаки – пом’якшнення санкцій, чого наразі не варто виключати, стане «політично неможливим». До того ж, на думку Ґоуна в Україні не має інших регіонів, проросійські настрої яких Росія могла б експлуатувати, тож окупація обійшлася би занадто дорого.
Герінг, схоже, не вважає, що російське керівництво діє суто раціонально. «Путін мислить тисячами років російської історії та думає про своє місце у ній», тож для нього головне не ВВП чи репутація Росії у світі, а приєднані території. Він хоче стати одним із найвеличніший лідерів Росії і за «ціною не постоїть».
Дослідник з Лондонської школи економіки оглядає російську історію з іншого ракурсу та звертає увагу на її останній розділ. Росія не прагнула повністю захопити Грузію чи Україну у 2008-му чи 2014 році, і хоч використовувала різні засоби примноження своєї сили, та все ж обмежувала себе стратегічно. «Нічого такого не відбулося, що зробило б відкрите вторгнення в Україну більш привабливим для Росії», – вважає Ґоун.
Обидві статті мають також різні цілі. Герінг вважає, що прийшов час «зупинити ведмедя» і для цього Байден має накласти нові санкції на Росію, застосувати дипломатію для деескалації ситуації в Білорусі та допомогти Україні у навчанні військових. Натомість Ґоун закликає західні медіа та держави більш стримано реагувати на поведінку у Росії. На його думку, їхні реакції лише наближають війну, «можливість якої існує завжди».
Видається, будь-яка відповідь на це тяжке запитання лишається лише думкою, а не пророцтвом. Врешті решт, хоч суспільні науки та природні науки часто поділяють методи дослідження, проте точність отриманих результатів та можливості їх тлумачення різняться.
