Протягом останніх кількох днів в Україні серпнева ейфорія – святкують тридцятиріччя незалежності та успішне проведення саміту «Кримської платформи». І все ж, серед святкових фанфар вигулькує набридливий сумнів. Сумнів не щодо обраного країною шляху, а щодо того, як довго цей шлях триватиме. На жаль, цей сумнів має на чому ґрунтуватися.
Київ рухається на захід, до членства у ЄС та НАТО – питання не в цьому. Абсолютною ціллю цієї влади та наступних є вступ у ці організації. Російська анексія Криму та війна на сході лише зробили ці цілі більш очевидними ніж до того.
Це добре відомо усім членам цих організації. Незважаючи на це вони не хочуть визнати неприємну правду в усій її повноті. Тому коментарі західних політиків на «Кримській платформі» про 20 років до українського членства у ЄС цілком прийнятні. Насправді, це може бути навіть оптимістичним прогнозом.
Це мені нагадало розмову з одним європейським дипломатом. Він порівняв відносини між Україною та ЄС з парою, яка хоче потанцювати, але не може обрати музику. Київ хоче швидкого танго в одному напрямку, а Брюсселю більше подобається повільний весільний танок. Але без обміну каблучками чи виголошення обітниць.
Факти шкодять зображенню. По-перше, Україна, так само як у Молдова та Грузія, не має однозначної європейської перспективи. Інакша ситуація у країн Західних Балкан, на які покладені великі сподівання. Ці країни суттєво випереджають чергу. Так, дійсно, наразі ЄС визначає «європейські прагнення» України, Молдови та Грузії. Правда і те, що договори про асоціацію наблизили тріо до ЄС. У розробці ще кілька інтеграційних проектів: угоди спільного авіаційного простору, «промисловий безвіз» і участь в союзній зеленій угоді.
Хоч усе це підштовхує Україну ближче до ЄС, втім це жодним чином не гарантує членства. Насправді лише кілька країн-членів ЄС на сході, особливо Литва і Польща, хочуть бачити розширення Союзу у цьому напрямку. Для такого розширення треба згода усіх 27 країн-членів.
По-друге, розширення ЄС як окрема політика переживає свою передсмертну мить. Після вибухового включення 8 країн Центральної і Східної Європи у 2004 році, додання Болгарії і Румунії у 2007 році, а також останнього станом на зараз включення Хорватії за 6 років потому, на цьому напрямку особливо нічого не відбувалося. А з такою равликовою швидкістю, з якою відбувається розширення Союзу в Західні Балкани, двадцять восьмого члена ЄС варто очікувати у 30-тих роках ХХІ сторіччя.
Подивіться на Чорногорію. У цій країні живе менше людей ніж у Львові. Здавалося б, ЄС має легко поглинути цю країну. Перемовини про вступ розпочалися у 2012 році. Минуло майже десятиріччя, а вдалося завершити лише 3 розділи угоди про приєднання. Усього їх 33, у яких йдеться про відповідність політик у різних сферах, таких як агровиробництво чи внутрішні справи, до норм ЄС. Північна Македонія взагалі уклала історичну угоду з Грецією і змінила власну назву для приєднання до Союзу. Країна досі чекає на «зелене світло» для початку справжніх перемовин з Брюсселем про приєднання.
Реформи, корупція та ревізіонізм
Здебільшого це відбувається через недостатню швидкість реформ, скажену корупцію та політичний ревізіонізм. Україна так само бореться з цими проблемами. Втім, це не єдина причина. Це відбувається також через зміни у сутності ЄС, які спровоковані десятиріччям криз: Brexit, велика хвиля міграції, європейська боргова криза, нинішня пандемія. Європейський клуб більш спрямований всередину ніж будь-коли до цього. У останні роки Франція та Болгарія блокували інтеграцію Північної Македонії через виборчі та внутрішньополітичні причини. Такі тактики можуть бути застосовані взагалі у будь-яку мить, адже завжди, хоча б у одній державі в ЄС, відбуваються вибори.
До того ж, все більше дипломатів ЄС висловлюють сумніви щодо доцільності включення таких країн як Угорщина, Польща та Румунія. Вони вказують на чимало проблем з законами та корупцією, яка після прийняття цих держава стала внутрішньою проблемою ЄС. Досі ці проблеми було майже неможливо вирішити через відсутність політичних інструментів та волі.
Усе це звучить дуже погано для майбутнього України в складі ЄС. Але в українському випадку є ще одна величезна обставина – Росія, яка окупувала великі території країни. Через це будь-який рух у напрямку Брюсселю стає ледве помітним. І це ще не все – західні європейські країни просто не хочуть роз’ятрювати Москву. Зверніть увагу на понижений рівень присутності Франції та Німеччини на «Кримській платформі». Цього літа ці дві країни намагалися перезапустити саміти ЄС-Росія, незважаючи на усі ті «червоні лінії» які Кремль перетнув останніми роками. «Росія – наш сусід, вона не зникне, тож нам потрібні гарні робочі відносини» – так лунає звична мантра ЄС. За цими словами – приємні, а іноді і приховані, бізнесові відносини й енергетична залежність. За ними також жорстка геополітична правда: Кремль серйозний гравець в майже усіх міжнародних форумах, у яких Брюссель хоче бути також присутнім. З цього ракурсу фраза про «двадцять років до членства ЄС» звучить як дуже оптимістичний прогноз. Дорога до членства лежить через Москву, яка завжди дозволяє своїм минулим колоніям бути повністю вільними та самостійно визначати свою волю, чи не так? Дуже навряд.
Рікард Юзвяк – редактор Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода з питань Європи
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
