«Глина забрала мій біль», – так говорить про свою нову діяльність переселенка з Донецька Катерина Вороніна. За освітою жінка – магістр зовнішньоекономічної діяльності, диплом отримала, як вона описує, «для батьків», і навіть встигла попрацювати в офісі. Але з народженням другої дочки творчість взяла вгору. Спочатку Катерина шукала курси малювання для старшої дочки, але незабаром «закохалася» в глину так, що змінила свою діяльність на гончарство. Як змінити професію та подолати біль війни через гончарство, Катерина розповіла Радіо Донбасс.Реалії.
– В мене немає мистецької освіти, але я все життя цього прагнула, хоча й не було ніякої підтримки від батьків. Вони вважали за краще для мене роботу в офісі, тому потрібно було вивчати математику, англійську, і жодного малювання, бо «робота руками – це рабство». Такий в них був досвід, тому вони зробили все для того, щоб я навчалася і отримала освіту – я магістр зовнішньоекономічної діяльності. Заради мами і тата встигла попрацювати в експортному відділі пивзаводу «Сармат».
– А як ви прийшли до глини?
Ми поїхали в майстерню, і я закохалася в той простір
– До глини прийшла випадково. Коли народилася друга дочка, я активно почала шукати курси малювання для старшої. Тоді у соцмережі побачила відео гончарної майстерні, де дитина зліпила щось незрозуміле і розмалювала так, як бачила та відчувала. Їй ніхто не казав, як це треба робити, і я зрозуміла, що треба спробувати. Ми поїхали в майстерню, і я закохалася в той простір і в те, що там робилося. Ніколи не думала займатися глиною і керамікою, тим більше, не думала, що зможу щось таке зробити. У мене на руках була молодша, а старша займалася, і я на то дивилася, але жодного разу не торкнулася глини.
Але я дивилася на ті вироби, що були в майстерні, й одного разу побачила пару склянок зім'ятих. Бо всі робили на гончарному колі, а ці зроблені руками. Я їх схопила й півтори години тримала в руках. А наступного разу приходжу, питаю де вони – немає, купили.
З того моменту я почала збирати картинки, як би я зробила, і всі ті вироби були якісь кривеньки, несеметричні, і саме цим мені подобалися. Але в близькому оточенні, зокрема, подруги казали, що не можна такий посуд використовувати і ставити на стіл.
Але мене це не зупинило. В той момент, коли я торкнулася глини, зрозуміла, що я більше нічого не хочу, мені це потрібно. Тоді взяла свій перший шмат глини. Коли діти спали, я дивилася на ютубі відео, як вироби з глини роблять африканські жінки, й намагалася робити щось подібне. У мене не було грошей, я не змогла попросити підтримки у близьких, бо було таке, що ніби я всім винна і не можу ні в кого просити.
Тоді я поговорила з кількома подругами, запропонувала їм зробити посуд, і вони погодилися, сплатили за матеріали та за опали глини. Так я почала ліпити. Частина тих виробів залишилася в Донецьку, бо щойно я почала ліпити, за кільки тижнів ми поїхали. Я взяла з собою двох дітей, дві валізи та кілограм глини. Думала, що їду на два тижні, але, як виявилося, на всі ці роки.
– А що це за відчуття, коли тримаєш глину й розумієш, що це те, без чого більше неможливо жити?
Глина забрала мій біль
– Було тремтіння, якого ніколи не відчувала, окрім тих моментів, коли закохуєшся в людину. Кожну вільну хвилину я займалася глиною, а вільних хвилин було небагато. Була купа питань, бо за те літо ми переїжджали 12 разів.
Тоді я побачила в інтернеті такий перелік: якщо тобі погано – танцюй, якщо болить – ліпи. Одразу ж зрозуміла – глина забрала мій біль.
– А якими були перші вироби?
– Все почалося так само, як і з фотографією: я просто робила і показувала, а сторонні люди приходили на сторінку й казали, що теж таке хочуть. Так я зрозуміла, що хочу присвятити цьому своє життя.
Коли ми сиділи у селі, під час чергового переїзду, люди почали нам присилати книжки, одежу, іграшки. На той момент я не могла віддячити просто словами. Мені треба було їм щось віддати. Я почала для них ліпити тарілки або чашки. Так у мене стало більше виробів, які я змогла показати.
– Це ж важко, де ви обладнання шукали?
– Сидячи в селі, вироби не так просто зробити. Бо ти їх робиш, вони сохнуть, але це все ще не кераміка, бо керамікою воно стає, як пройде випал. Найближча майстерня, яку я знайшла, була у Запоріжжі – це за 50 км від мого села. Мій чоловік їхав в понеділок у відрядження, а я складала йому то все глиняне, щоб відвозив до майстерні. А коли він повертався ввечері п’ятниці, то привозив вже готові вироби.
– Ви сказали, що глина забрала біль. Що вам боліло найбільш?
У мене було улюблене місце на «Донбас-Арені», куди я могла прийти без сил, полежати півгодини і піти іншою людиною
– Там було багато прекрасного. Після школи я переїхала вчитися до Донецька і провела там 15 років дорослішання. Там було наше весілля, там народилися наші доньки. Там я обожнювала сидіти біля річки. У мене було улюблене місце на «Донбас-Арені», куди я могла прийти без сил, полежати півгодини і піти іншою людиною. Не знаю, що там була за магія, але те місце мене дуже наповнювало. Там були мої друзі. Там пройшла половина мого життя. І я дуже сумувала: і за вулицями, і за чистотою, яка там була.
– Не було думок, що після звільнення могли б туди повернутися?
– Не думаю, що ми б змогли повернутися туди. Просто світ такий великий, і я завжди мріяла побувати у багатьох містах. За три роки до війни я майже щотижня казала про те, що дуже хочу жити в Одесі. І коли трапилася війна, то ми кілька місяців переїжджали з місяця на місце, та з рештою опинилися в Одесі. Ось таким дивним чином здійснилася моя мрія. І тепер так сталося, що кожні три роки кудись переїжджаємо. Тепер живемо під Києвом, думаю, що це не остання зупинка.
– Можна сказати, що ви зліпили своє щастя?
– І щастя і власну реальність. Мені здається, що мені це вдалося.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
(Радіо Донбас.Реалії працює по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безплатно). Ваше ім’я не буде розкрите)
