«Зараз залишилися вперті». Олексій Сіхарулідзе про допомогу армії і волонтерство у 2020-му

Сіха. Так 51-річного киянина Олексія Сіхарулідзе називають військові та волонтери – друзі, з якими його звів Майдан, а потім і війна. Скромний та зовсім немедійний, один із засновників волонтерської організації «Народний тил», насправді допомагав нужденним ще до 2014 року.

Попри численні можливості, чоловік жодного разу не використав свій статус благодійника для власного честолюбства. Для Сіхи волонтерство –​ це, найперше, про можливість робити безкорисливе і чисте добро.

У своєму монолозі для Радіо Донбас.Реалії Олексій Сіхарулідзе розповідає про трансформацію волонтерського руху, про актуальні потреби солдатів і про те, що у своїх листах до Миколая та Діда Мороза зазвичай просять діти загиблих військових.

Природній хід благодійності

«Я не вважаю, що допомоги волонтерам зараз аж так бракує. Насправді, ті, хто допомагав війську раніше, допомагають і зараз. Хоча, звісно, хотілося б іноді отримувати більше коштів у відповідь на конкретний запит – і мати, відповідно, більші можливості. Але в Україні все одно тисячі невідомих, нефейсбучних, волонтерів досі підтримують армію.

Так, із часом і окремі волонтери, і волонтерські організації змінюють свою роботу. Змінюють, бо змінюється саме військо та його потреби. Наприклад, «Народний Тил» не існує у форматі 2014 року: десятки людей, які тоді буквально кинули все своє життя і повністю переключилися на волонтерство, з часом повернулися до звичного ритму, до родин і роботи. Бо вони більше не були потрібні у цілодобовому режимі. Хіба це погано? Ні, не думаю. Впевнений, якщо буде термінова необхідність і зміни у самому форматі війни, майже всі «наші» знову зберуться і будуть допомагати.

Мені важко озвучити якусь чітку статистику з приводу спаду у зборі коштів, який зараз все-таки є, але я точно не пов’язую спад зі зміною інформаційної повістки і з тим, що політики стали менше вживати слово «війна». Просто у нас, на відміну від США під час Другої світової, підтримка армії одразу була недержавною. Якщо в Америці люди передавали допомогу через Міністерство оборони, то в Україні народ сам організувався. Це – унікальний світовий приклад, який за майже сім років цілком логічно пережив свої перетворення. Як і сама армія.

Особисто я якийсь час тому про себе і для себе вирішив, що допомагатиму війську як приватна особа. Вже не пов’язую себе з «Народним тилом»: можу згадати вже фактично неіснуючу організацію у розмові з військовими. Наприклад, коли мушу нагадати про те, звідки ми знайомі, чи як і коли я передавав їм майно. Це, власне, знову про трансформацію. Про нормальний, навіть природній, хід благодійності.

Забезпечення армії зазнало колосальних змін, проте, деякі важливі речі досі лягають на плечі волонтерів. З того, що бачу і відчуваю сам: у нас не дуже добре із тактичною медициною. Як на рівні того, що отримують для роботи бойові медики, так і на рівні навиків особового складу. Тут, таке враження, що ми не просто не відповідаємо стандартам НАТО – іноді взагалі ніяким людським стандартам не відповідаємо. Також не вистачає дронів – літальних апаратів, які використовують, у першу чергу, для розвідки. Війна між Вірменією та Азербайджаном показала нам, якими можуть і мають бути ці безпілотники, скільки є модифікацій. Тож у цьому плані треба підтягуватися до нових технологій. Та й взагалі інтелектуальна, технологічна складова війни, гостро потребує розвитку. Так було у 2014-му, так є й досі.

Особисто я наразі продовжую допомагати спецназу і снайперам. Закуповую ті ж дрони, оптику, приціли, всі види витратних матеріалів. Моя дружина вже менше, тому що у декреті, але продовжує допомагати медикам – розподіляти старі медичні рюкзаки з усім начинням, збирати нові. Частину допомоги купуємо за власний кошт, але більшу частину – досі завдяки підтримці, як незнайомих людей, так і друзів.

Родинам загиблих

Поза війною продовжується також допомога родинам загиблих. Минулого року, так само у період новорічних свят, ми почали шукати родини, про які, можливо, забули. Чи такі, яким раніше чомусь приділили менше уваги. І, знаєте, я був дуже приємно здивований, тому що ми не знайшли такі сім’ї. Зате знайшли родини, де дітям і Миколай, і Дід Мороз, уже передали купу всього, і тому вони просили, щоб подарунки дісталися комусь іще. Це неймовірно мотивує і радує мене. Це – у чистому вигляді добро.

Довгий час гроші на допомогу родинам загиблих через нас передавав волонтер із США на ім’я Сергій. Коли ми розподіляли ці кошти і телефонували сім’ям для уточнення даних, я завжди мав страх – поспіхом випадково переплутати ім’я батька та сина. Щоразу набирав телефон і повторював собі обидва імені: «Щоб тільки не забути, не переплутати». Минулого року, зрештою, сталося те, чого я й боявся: набрав номер, привітався і таки назвав батька іменем загиблого сина. Чоловік по той бік телефону одразу розплакався.

А ще була історія, навпаки, дуже тепла і мила. Зазвичай у своїх листах до того ж Миколая діти загиблих просять зовсім буденні речі – велосипед, книжки, одяг. Мене як батька зачіпають, певно, всі ті запити, але серед них все-таки був один по-справжньому особливий. Хлопчик із глухого села, чий тато загинув на війні, попросив блешню. Я сам рибак, тому одразу ж зателефонував хлопчику, і був вражений, що восьмирічна дитина так класно розбирається у снастях. Защемило. Набрав друзів, порадився, скинулися і передали йому супер крутий набір для риболовлі. З блешнями, само собою.

Трохи гірше зараз із допомогою сім’ям поранених та ветеранів. Не знаю, чому так, але дуже хочу, щоб це змінилося. Думаю, будь-яка людина при пам’яті усвідомлює, наскільки багато військові зробили для нас, і відчуває, що за будь-яких політичних умов має їм допомагати. І це не тільки про гроші, можна допомогти в інший спосіб: підвезти кудись, зробити щось своїми руками, надати безкоштовну фахову консультацію. Словом, варіантів купа, аби було бажання.

Найгірше у волонтерстві

В українському волонтерстві є багато надзвичайних людей, якими я захоплююся і яких поважаю. Але є й ті, хто, свідомо чи ні, використали волонтерство, щоб піднятися на соціальному ліфті. Наче, не так уже це й погано, але просто не для мене. Люди використали свій статус, довіру до себе, щоб піти у політику. Так-так, раніше вони чесно допомагали, робили все по совісті, але потім, клац, щось перемкнуло, і почали використовувати волонтерство, щоб потішити своє честолюбство. Вони вже покращують щось для себе, а не світ. Мені це не імпонує.

Я досі допомагаю війську, тому що вірю у нього і вірю у те, що роблю. Якщо у мене вже не буде можливості допомагати грошима та консолідувати допомогу від інших людей, я знайду інші варіанти підтримки. Це вже більше про волонтерську впертість, яку я вперше відчув ще під час Майдану, коли був такий собі «глухий час», затишшя, але люди продовжували приходити і продовжували допомагати. Думаю, зараз так само – ще залишилися вперті.

За час волонтерської діяльності я, зізнаюся, чимало так чи інакше помилявся. Найперше – у людях. Особливо в перші і найгарячіші два роки. Зараз же маю надію, що мій номер телефону більше ніколи не наберуть нечесні люди, плюс досвіду та зв’язків для того, щоб їх одразу вирахувати, вже не мало. Мені важливо, щоб все, що я закуповую сам та з допомогою інших небайдужих волонтерів та меценатів, використовувалося належним чином і у справді бойових групах та підрозділах. Щоб куплене за людські гроші справді працювало. Тому що неефективність допомоги – це найгірше у волонтерстві. З усім іншим можна боротися».

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:

(Радіо Донбас.Реалії працює по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім'я не буде розкрите).