Наша історія побудована на реальних подіях і персонажах – режисерка фільму «Забуті» про людей з окупованого Луганська

22 серпня на Київському кінофестивалі «Молодість» відбулась українська прем'єра «Забутих» – українсько-швейцарською фільму, в центрі якого – доля людей на окупованих територіях Донбасу (тут більше про сюжет). 3 вересня стрічка виходить у всеукраїнський прокат. Радіо Донбас.Реалії поспілкувалось з режисеркою Дарію Онищенко напередодні української прем'єри.

– Даріє, прочитав Вашу біографію: ви у 2005-му переїхали до Німеччини, там навчалися. Фактично, живете на дві країни. Зацікавилися темою людей на окупованій частині Донбасу. Чому вона вас так схвилювала?

– Десь за рік до Майдану я працювала над однією історією, де дія відбувалася наприкінці 80-их, і йшлося про Українську гельсінську групу. Тобто також про борців за незалежність України, за збереження української мови та культури. Потім трапився Майдан, я тоді була вагітна своєю другою дитиною. І світ перевернуся – думаю, не тільки для мене. І в той рік, коли почалася війна, мені не одразу вдалося почати знову працювати. Хотілося діяти і якось допомагати. Я тоді займалася волонтерством, а коли я повернулася до сценарію, то всі ці події, які відбувалися навколо, вже були настільки масштабними, настільки жахливими, що захотілося говорити про сьогодення.

Тому тепер історія відбувається в Луганську. Ми збирали багато інформації, багато спілкувалися з переселенцями, з людьми, в яких родичі та друзі залишилися на окупованих територіях. Також під час роботи над проєктом до мене зверталися, не називаючи своїх імен, люди з окупованих територій, і наша історія побудована на реальних подіях і реальних персонажах.

– Тобто спочатку Ви писали сценарій про події Майдану, а потім – перемкнулися на людей на непідконтрольній частині Донбасу?

– Ні, я писала сценарій про Українську гельсінську групу, де все відбувалося наприкинці 80-их, а потім – так, з неї вийшла сучасна історія. Я відхилилася від початкової ідеї й почала робити новий сценарій.

– Такий великий стрибок. Розкажіть про людей з окупації та переселенців: ви з ними спілкувалися. Зараз стежите за їхнім життям, якось спілкуєтеся з ними?

– Переважно, це була переписка в соцмережах. Звичайно, люди, які не можуть звідти виїхати, бояться називати свої імена, бояться за своїх дітей, роботу і так далі. Також ми брали інтерв’ю в переселенців, у людей, які вже опинилися на нашій території, й багатьом з них дуже важко вдається влаштувати нове життя. Все це і привело нас до того, що ми назвали цей фільм «Забуті», бо з усіх цих інтерв’ю, розмов мені найбільше запам’яталося те, що люди відчувають себе забутими. Забутими державою, Україною. А ті хто приїжджає до Києва, наважується залишити все своє тамтешнє життя, відчуває себе нікому непотрібним тут. Тому і така назва.

– Коли ви знайомилися з цими реаліями, життям в окупації – там багато таких деталей як комендантська година, особливості спілкування членів угруповань «ЛНР» з людьми, як навчають дітей «родину любить» – що вас вразило найбільше, коли ви з цим знайомилися і збирали фактаж?

– Взагалі, все, що мене вразило, я й намагалася показати в цьому фільму. Так, ви правильно сказали, коли дітям даються в руки зброю, коли розповідають, що війна – це щось, чого треба прагнути, це жахливо. І головне, коли налаштовують вже на агресію з боку твоїх сусідів, інших держав. Це пропаганда, яка ведеться з Росією весь час. І це факт не тільки на окупованих територіях. Я дивилася дуже цікавий документальний фільм німецького телеканалу про те, як при монастирях у Росії священники також навчають дітей використовувати зброю, стріляти з «калашникових», аби готуватися до великої війни з заходом. Ця пропагандистська робота РФ розповсюджується і на окуповані території. Люди зовсім не мають доступу там до нормальних ЗМІ. Це ускладнює нашу інформаційну політику, і ми просто втрачаємо людей, яких могли б, напевно, все ж таки переконати в тому, що ці території мають знову стати частиною України.

– У вас всі герої фільму – проукраїнські. Це таке подружжя, яке розмовляє українською мовою, й всі налаштовані більш-менш проукраїнсьи, це хлопець 17-ти річний, який вивішує український прапор на будівлі школи. От ви вважаєте забутими тільки проукраїнських жителів Донбасу?

– Герої у мене в фільмі дуже різні. Показані різні точки зору. Наприклад, хлопець Андрій, він живе на Донбасі, розмовляє російською мовою, але має проукраїнську позицію. Ніна, яка опинилася там, викладає українську мову і виросла на українській культурі. Напевне, сама з Західної України, а її чоловік з Донбасу. Тобто історії різні, і також я показую їхніх друзів, які перейшли не те щоб на сторону сепаратистів, а знаєте... є така категорія людей, до якої найбільше зневаги – це ті, яким в принципі, все одно. Які просто підлаштовуються під ті умови життя, що є навколо. Їм би тільки заробляти гроші, аби їх ніхто не чіпав. Тобто не виявляють якусь свою громадянську позицію. Я показую в фільмі і таких людей. Моя головна героїня – Ніна, вона з дуже сильними моральними переконаннями. Вона готова боротися з несправедливістю в Луганську навколо себе, а поруч з нею – її найближчі друзі, яким все рівно. Які просто пливуть за течією.

– Як думаєте, українцям варто думати і про тих людей, яким все одно? Або про тих, які співпрацюють з російським режимом? Чи треба орієнтуватися на більш-менш проукраїнських людей, про яких ви розповідаєте, що вони різні – але, як на мене, їх об’єднує тема принаймні лояльності до України і нелояльності до цього угрупування «ЛНР».

– Я думаю, що це питання більше до політиків, але якщо ми коли-небудь хочемо повернути ці території, справді на це сподіваємось... Мені здається, нам треба готуватися до того, що ми будемо мати справу з великою кількістю людей, які будуть мати проросійську позицію.

І з цими людьми потрібно якось працювати. Працювати я не маю на увазі – пропагандистськи налаштовувати на щось. Ні, людям потрібно давати можливість думати і обирати, показувати різні боки однієї медалі. І це саме я роблю в фільмі. Я не хотіла, щоб цей фільм був політичним чи пропагандистським. Я не показую там тільки мою громадянську позицію. Я даю глядачу можливість зробити власні висновки. Мені б дуже хотілося, щоб цей фільм також побачили в Росії, а зараз і в Білорусі, бо і там є відсоток думаючих людей. Ми бачимо очі цих людей на вулицях Білорусі, ніхто не очікував, що їх буде так багато. Одразу згадуються часи Майдану.

– Розкажіть про ці скульптури, з яких починається фільм (там відтворена інсталяція «Армія клонів», що до війни експонувалась у донецькому музеї «Ізоляція», а потім була перетворена бойовиками на мішені для стрільб – ред.). Ви в одному з інтерв’ю згадували, що вперше побачили їх у Мюнхені, і вони вас дуже вразили. Що вас вразило і зачепило?

– Так, у Марії Куликовської (художниця – ред.) проходила виставка в Мюнхені, я побачила скульптури. Не знаю, від них ішла дуже-дуже сильна енергетика, я взагалі люблю скульптуру. По-перше, це незвичайні скульптури, вони зроблені з мила. Вона знімає зліпки з власного тіла. Дуже цікава робота. І в них є щось таке... І естетична краса, і ніжність, і сильна енергетика. І потім я звернулась до Марії. Запропонувала якось використати ці скульптури в моєму фільмі. Я ще не знала на той момент історії, яка з ними трапилася в 2014 році, коли на колишній завод «Ізоляція», де на той момент знаходився арт-центр – увірвалися сепаратисти, розстріляли там людей і досить демонстративно перед камерами пропагандистських телеканалів розстріляли тоді і скульптури Марії. Її саму було внесено в список заборонених художниць Росії, вона родом з Криму, і от через свої виставки, роботи вона завжди продовжує розповідати про події у себе на Батьківщині. Ми тоді домовилися, що вона зробить в моєму фільмі арт-перфоменс. Вона, власне, є такою відомою перфомеркою, робить свої перфоменси по всій Європі. Зараз відкрила школу політичного перфоменсу в Україні. І це свого роду поєднання двох різних видів мистецтва в одному, експеримент. Окрім цього, Марія також зіграла епізодичну роль в цьому фільмі. Вона грає журналістку пропагандистського телеканалу, втілюючи образ людей, який вона сама ненавидить і зневажає. Це для неї була також цікава робота, акторський дебют. І свого роду реванш власних переконань.

– Ви, я так розумію, приїжджаєте до України, до рідного Києва. Чи стикаєтеся зі ставлення українців до людей, які приїжджають з окупованої частини Донбасу? Ви там у фільмі торкаєтеся цієї теми, що це певна дискримінація, що вони з Луганська, з Донецька, і самі винні в своїх проблемах. Чи це вже така сталість, даність в українському суспільстві? І звідки це взялося, на вашу думку?

– Так, я в Україні буваю дуже багато. Я багато років живу між Німеччиною і Україною.

Минулий рік, коли були зйомки, я майже весь час була в Києві, й зараз от знову лечу до Києва (Дарія представляла фільм на МКФ «Молодість» 22 серпня – ред.). Мені завжди кидається в очі останній час таке високомірне та зневажливе ставлення до переселенців. Це відчувається в розмовах з таксистами, зі знайомими, в транспорті – скрізь. «Понаїхали з Донбасу» і так далі. Це можна порівняти зі ставленням до біженців з Сирії чи Афганістану в цій же Німеччині. Це якийсь власний всім людям страх до чогось невідомого. Коли хтось приходить на твою територію з чужини, і ти вже заздалегідь маєш якісь упередження до цих людей.

Але, наприклад, у Європі люди розуміють на прикладі Другої світової війни, що біженцем може опинитися кожен з нас. Ця загроза завжди існує, й традиція допомоги біженцям, переселенцям в Європі досить розвинена. У нас, на жаль, її нема. І звичайно є якийсь процент людей, які приїжджають, які також мають якийсь кримінальний бекграунд і поводяться не так, як хотілося б, чи, напевне, є частина людей, яким просто не вистачає освіти. Через них складається імідж негативний щодо всіх переселенців. Але я знаю дуже-дуже багато прикладів інтелігентних, талановитих людей, підприємців. Із зовсім різних прошарків, які приїхали з Донбасу і змогли якось налаштувати нове життя і боряться кожен день за виживання. Бо це важко собі уявити, коли ти справді залишаєшся все: свій дім, можливо, бізнес, який будував все життя, можливо навіть хворих батьків. І заради дітей їдеш на українську територію, а потім опиняєшся в ситуації, коли, власне кажучи, ти нікому не потрібен.

– Даріє, нас слухають на окупованій частині Донбасу. Якщо хочете, можете звернутися до людей там.

– Важко так швидко підібрати вірні слова. Я просто хотіла б сказати, що ми, ті хто працював над цим фільмом, дуже сподіваємось, що ви побачите: ми не забуваємо, що на непідконтрольних територіях зараз все рівно є наші громадяни, наші українці. І ми – єдина країна. Я справді вірю, що нам вдасться повернути території, ми повернемо навіть Крим. Завжди будуть залишатися люди, які продовжують за це боротися, а ми як митці, режисери, сценаристи, маємо також робити свій внесок в це. І я буду продовжувати також все для цього робити.