При поганих відносинах та великих підозрах між Москвою та Заходом реакції ЄС та Росії на поточні події в Білорусі формуються – добре це чи погано – минулим досвідом у Грузії, Україні та Вірменії.
Протистояння у Білорусі не демонструє жодних ознак стихання: сотні тисяч мітингувальників продовжують заполоняти вулиці Мінська протягом останніх кількох днів, а президент Білорусі (за офіційними даними) Олександр Лукашенко привів війська у підвищену готовність через нібито підтримуваний з-за кордону план щодо його повалення.
Лукашенко зіткнувся із масовими безпрецедентними демонстраціями, мітингувальники вимагають його відставки після президентських виборів, які відбулися 9 серпня. Протестувальники вважають вибори сфальсифікованими.
Коли вже нікуди звертатися, Лукашенко почав шукати підтримки у Кремля.
Він перебуває при владі вже понад чверть століття. Протягом останніх днів він звинуватив країни Європейського союзу у розбудові «кольорової революції» з метою позбавити його влади. Він попередив, що НАТО збирає війська на західному кордоні Білорусі.
Військовий союз категорично відкидає звинувачення в тому, що видається спробою Лукашенка перетворити свою повномасштабну внутрішню кризу у геополітичну. Таку, що нагадувала б протистояння між Росією та Заходом у межах країн колишнього Радянського Союзу.
Та незважаючи на риторику Лукашенка, події в Білорусі викликані внутрішньополітичними факторами.
Ні прапори ЄС, ні амбіції західної інтеграції не були чинниками демонстрацій, що поширилися по всій країні. Протестувальники та представники опозиції, такі, як кандидат в президенти Світлана Тихановська, повторюють: протести мотивовані бажанням вільно обирати лідера і не є частиною антиросійського чи прозахідного руху.
Але при поганих відносинах та великих підозрах між Москвою та Заходом реакції ЄС та Росії на поточні події в Білорусі формуються – добре це чи погано – минулим досвідом у Грузії, Україні та Вірменії.
«Всі знають російські сценарії після 2014 року і занепокоєні через це, але Захід і Росія зараз набагато обережніші, ніж раніше», – сказав Радіо Свобода Пол Стронський, колишній директор з питань Росії та Центральної Азії в Раді національної безпеки США, який зараз є співробітником Фонду Карнеґі за міжнародний мир.
«Протести в Білорусі не є геополітичними, і Захід не прагне змінити це», – додав він.
Обережна реакція
Європейські лідери від перших днів висловили солідарність з протестувальниками, але ЄС запропонував дещо відкалібровану відповідь на кризу. Можна припустити, що лідери блоку насторожено ставляться до Кремля, щоб уникнути військового втручання Росії від імені Лукашенка.
Європейські лідери прагнуть захищати демократичні цінності, чесні вибори та верховенство права, проте у реакціях на події у Білорусі були стриманими. Міністри закордонних справ ЄС назвали результати виборів у Білорусі сфальсифікованими, домовились про санкції та вимагали звільнення незаконно затриманих протестувальників. Тим не менш заклики опозиції до нових виборів вони підтримувати не стали.
Натомість блок закликав до діалогу між урядом та опозицією для сприяння «мирному переходу влади».
«Тон ЄС передбачає чітке визнання ролі Росії у результаті і що все ще є надія, що можна конструктивно взаємодіяти з Росією», – заявив Радіо Свобода директор з питань Центральної та Східної Європи Німецького фонду Маршалла Йорг Форбріґ.
Пошук конструктивного вирішення тупикової ситуації з Росією у Білорусі означатиме, що ЄС подолає відсутність довіри, яка переважає у відносинах з Москвою після анексії Криму 2014 року та початку війни на сході України.
Але події в Білорусі помітно відрізняються від подій у сусідній Україні 2014 року, які були прямою відповіддю на рішення тодішнього президента України Віктора Януковича відмовитися від європейської інтеграції та реформ на користь Євразійського союзу під проводом Москви. Це призвело до того, що майбутня політична орієнтація України на ЄС стала центральним фактором протестного руху, який призвів до повалення правління Януковича та вторгнення Росії.
У Білорусі ситуація залишається іншою, з акцентом на ерозію прав та можливостей за 26 років перебування Лукашенка на посаді президента.
Все це призвело до того, що деякі коментатори, наприклад, колишній прем'єр-міністр Швеції Карл Більдт, почали стверджувати, що революція 2018 року у Вірменії, де масові демонстрації призвели до відставки давнього президента Сержа Сарґсяна, є більш повчальним прикладом для Білорусі.
18 серпня Більдт пояснив, що Вірменія запропонувала найкращий шаблон для сучасних подій в Білорусі, де нові вибори могли б прокласти шлях до нового уряду. Хоча й вірменські протести скинули Сарґсяна, нова адміністрація на чолі з прем'єр-міністром Ніколом Пашиняном зберегла проросійську політику країни.
«Для забезпечення плавного процесу зовнішню орієнтацію Білорусі навіть не варто обговорювати», – написав Більдт.
«Вибори та ширша боротьба повинні стосуватися виключно демократії в країні, нічого іншого», – додав він.
«Росія не завжди втручається, якщо її попередній партнер програє десь вибори. Вони можуть жити з передачею влади, а Вірменія – найкращий останній приклад цього, – сказав Форбріґ. – Росія досі формує свій підхід до Білорусі і раніше вже показала, що може адаптуватися».
У пошуках рішення
Але, на відміну від Сарґсяна у Вірменії, Лукашенко не демонструє жодних ознак того, що він залишить посаду за власним бажанням. Він кричав перед протестувальниками на заводі, що нових виборів не буде, «поки ви мене не вб'єте».
Незважаючи на загальнонаціональні протести проти його правління, Лукашенко, здається, все ще користується величезною підтримкою серед військових та працівників служб безпеки. На відміну від Вірменії, у білоруської влади не було ніяких труднощів із застосуванням сили проти своїх громадян, жорстоким розгоном демонстрацій, масовим затриманням людей та навіть катуванням.
Лукашенко дав зрозуміти, що має намір триматися за владу, а чіткого шляху до політичного транзиту на горизонті нема. У ЄС не залишилося політичних інструментів, окрім санкцій та підтримки, що він вже пропонував.
Санкції, здається, є основним варіантом в інструментарії ЄС. Щоправда, оскільки Білорусь у тій чи іншій формі санкціонується Європою з 1997 року і не змінила курсу, користь санкцій виглядає обмеженою.
«ЄС хоче використати націлені санкції як символ жорстких дій проти Лукашенка, але це натомість символ її невдалої політики», – сказала в коментарі Радіо Свобода білоруська журналістка Марія Садоуська-Комлах.
Кремль заплутався
Кремль також має складнощі із тим, як підходити до вирішення ситуації у сусідній Білорусі. Та незалежно від того, чим це все закінчиться, Москва збереже значний вплив у цій країні.
Економіка Білорусі значною мірою покладається на Росію, яка ефективно субсидує Мінськ дешевими поставками нафти та газу. Дві країни добре інтегровані – і Кремль прагне ще більше поглибити цей союз.
Крім того, президент Росії Володимир Путін і Лукашенко мають виразно напружені стосунки, причому білоруський президент підірвав його власну позицію з Кремлем, протистоячи поштовху Путіна до більш глибокого економічного союзу.
Але домінування Лукашенка в білоруській політиці створює певні труднощі для Росії.
На відміну від України, де Кремль десятиліттями культивував проросійських політиків, партії та олігархів, Білорусь має мало альтернативних варіантів, які могла б підтримати Москва. Кремль з підозрою дивиться на Тихановську, яка перебуває зараз в Литві і дозволила членам опозиції Білорусі домінувати в Координаційній раді.
«Ситуація не може бути такою ж, як у Вірменії, тому що Лукашенко не здасться, – заявила Радіо Свобода Анжела Стент, колишній офіцер національної розвідки США щодо Росії та професор Джорджтаунського університету. – Я не думаю, що він мирно б здався, не кажучи вже про переговори про його виїзд з країни або проведення нових виборів», – додала вона.
Поки що Москва, схоже, підтримує свого проблемного партнера у Мінську, у момент, коли він намагається триматися за владу.
Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров нещодавно попередив, що ситуація в Білорусі була «продовженням» боротьби між Росією та ЄС щодо України у 2014 році, та заявив, що (поки що дуже мирно протестуюча) опозиція хоче «кровопролиття».
«Ніхто не хоче повторення України у 2014 році і ніхто не хоче робити нічого, що спровокує Росію, – каже Стент. – Тут дуже обмежений набір інструментів для Заходу».
