Люди вийшли на протест не за Тихановську, а проти режиму диктатури – громадянин Білорусі, ветеран АТО

Віталія Томахів

Протести у Білорусі тривають. За ними спостерігає весь світ. Знаком солідарності з білорусами в інших державах є те, що на акції підтримки виходять все більше громадян різних національностей. У цій ситуації важко громадянам Білорусі, яким, з огляду на певні обставини, не вдається потрапити до рідного дому, щоб долучитися до нинішніх суспільно-політичних процесів у своїй країні. Одним із таких людей є молодий чоловік, громадський активіст, ветеран АТО Ян Мельников. Він приїхав до України в 2014 році, щоб допомогти українцям – спершу під час Майдану, а потім у захисті територіальної цілісності. А зараз він не має можливості брати участь у подіях в рідній Білорусі.

Спочатку – Майдан, а згодом – війна на Донбасі. Ян Мельников каже, що не мав жодного морального права залишатися вдома в той час, коли в сусідній державі – Україні – вбивали людей.

Зустрічаюся з Яном для розмови. Таке відчуття, ніби він постійно кудись поспішає, багато телефонних дзвінків та повідомлень від друзів, журналістів. Ян виглядає втомленим. Каже, що дуже мало спить, адже цілими ночами відслідковує події у Білорусі. Окрім цього, намагається бути присутнім на акціях на підтримку білоруського народу, які відбуваються в Україні.

Прошу його говорити тією мовою, якою йому буде легше висловлювати думки, навіть якщо це російська. Він заперечує, каже – тільки українська, адже вона йому «ближча». Із перших хвилин розмови у мене викликає подив те, наскільки він добре опанував українську мову.

Почали розмову з Яном від самого початку, з рішення громадянина Білорусі взяти участь в українській Революції гідності, а згодом – у війні на Донбасі.

– Ви громадянин Білорусі, як ви опинилися в Україні?

– Опинився в Україні 23 січня 2014 року. Приїхав через те, що 22-го числа я прийшов додому, подивився на події, які відбуваються в Україні, дізнався, що є двоє загиблих: Сергій Нігоян і мій співвітчизник Михайло Жизневський. Я зрозумів, що я більше не маю морального права залишатися вдома. Я поїхав.

Коли я їхав сюди, єдина інформація, яку я мав – це з інтернету. З якихось сторінок в соцмережах або ЗМІ. І те, що я бачив, ці фотографії (фото подій на Майдані – ред.), я думав, що це дійсно вже громадянська війна і влада почала вбивати свій народ. Я бачив, що на вулицях відбувається збройне протистояння. І в ситуації, коли вже влада починає вбивати своїх громадян, ти розумієш, що це не може залишатися на рівні справи народу цієї країни. Це має бути підтримка – всеоб’ємна, зі всього світу. Бо з таким злочинним режимом – не можна залишати народ сам-на-сам. Тому я поїхав. З цього часу я тут, в Києві.

– Чим займалися в Білорусі?

– У Білорусі я працював на звичайній роботі, вантажником. Збирався вступати у Варшавський університет на історичний факультет, але трохи змінилися плани, через події в Україні. Я поїхав в Україну і от вже тут 7-й рік.

– Чим займаєтеся в Україні зараз?

– Зараз займаюся громадською діяльністю, веду соціально активний спосіб життя, окрім того – працюю. Одна праця у мене пов’язана з охоронною структурою, інша – з логістикою.

– Ви були на Майдані чи й на фронті?

– На фронті теж. Після приїзду до України я приєднався до лав «Правого сектору»... Я побачив там таких самих хлопців, як я: активних і молодих, які, завдяки юнацькому максималізму, вважали, що їм під силу змінити всесвіт. Я і зараз так вважаю. Я принципово приєднався до лав цієї організації. І коли почалася окупація Криму, то лідери структури повідомили про створення загонів, збройних формувань для того, аби звільняти Крим. Таким чином, відбувся мій шлях із неохопленого війною Києва до Сходу.

– Що ви відчували, коли дивилися кадри з протестів у Мінську? Опишіть емоції.

– Перші дні, коли були протести, я майже не спав. Якщо описувати емоції, то я краще дам порівняння. От ніби мене з моєю дівчиною (теоретично) «схопили», і мені зв’язали руки, а її почали просто терзати. І я на це все дивлюся, але я, зі зв’язаними руками, просто не можу повпливати на ці події. Це те, що я відчував всередині. Проти мене, в 2016 році, була розпочата кримінальна справа за статтею 361, частиною 3 – участь в бойових діях на території іншої держави. Тобто, легальне повернення в Білорусь – зараз неможливе для мене. Як і майже для всіх моїх побратимів.

– Західні журналісти часто називають Білорусь «останньою диктатурою Європи», чому так і чи погоджуєтеся ви?

– Я погоджуюся. Лукашенко – диктатор, режим – авторитарний, а Білорусь територіально – це майже центр Європи, географічно. Тому я погоджуюся, так само вважаю. Тут все просто.

– Білорусь є єдиною країною в Європі, яка застосовує смертну кару, а також має найнижчий рейтинг в індексі демократії. Якщо порівнювати з Україною, то Білорусь лише на 1 день пізніше стала незалежною – 25 серпня 1991 року. Чому, на вашу думку, в Білорусі зараз авторитаризм, а в Україні – демократія? Адже в обох країн була однакова кількість часу з моменту незалежності. Все ж це провина влади чи самих громадян, які ніяк з цим не борються?

– Такий цікавий факт історичний, що саме Україна стала для Білорусі «поштовхом» (тут ідеться про незалежність – ред.). Спершу була Литва, яка кров’ю виборола і домоглася свободи. І от – останній форпост – Україна, сусідня держава, яка проголосила декларацію, і тоді вже Білорусь теж.

Щодо народу. Народ реагував. Були великі репресії. Проте, так сталося, що «совкові» лідери зайняли перші пости влади. Назарбаєв – в Казахстані, Кравчук – в Україні, Лукашенко – в Білорусі, хоча тоді президентом був Шушкевич, але Лукашенко був депутатом від КПСС і був одним із тих, хто часто їздив до Москви.

Лукашенко тоді був готовий на більші кроки. У свій період, у 1996 році він переписав Конституцію, змінив деякі пункти та сфальсифікував результати голосування референдуму. Коли люди почали обурюватися та вийшли на великий протест, то дехто зник безвісти...

Голову ЦВК було знято командою ОМОНу (яка не мала права заходити у Верховну раду Білорусі), за наказом Лукашенка. І потім головою ЦВК стала Єрмошина, яка до цього часу займає цю позицію і «малює» відсотки Лукашенку. До 2020 року. Саме тому, що він силовими методами призначив «правильних» людей у головних позиціях, бо ж головне, не як голосують, а як рахують. І те, що він був готовий на такі кроки, як вбивати людей. Ексміністр Захаренко сказав в одному з інтерв’ю, що Лукашенко конкретно дав наказ – відкривати вогонь на ураження людей. Після цього, ексміністр зник безвісти, як і багато інших. Ось через таку ситуацію Лукашенко зараз при владі.

– У Білорусі російська мова є державною, на рівні з білоруською. Білоруською мовою користується меншість білорусів. Як ви вважаєте, чи буде колись підніматися питання про те, аби була лише одна державна мова – білоруська? Можливо це буде після хвилі протестів, що зараз тривають?

– Те, що відбувається зараз в Білорусі – це протест усіх прошарків населення. Від «ватників», які кажуть, що Крим – Росія, до тих людей, хто має чіткі західні та проєвропейські погляди, а також опозиціонерів та націоналістів. Зараз цей протест їх об’єднує. І ненависть до Лукашенка. Це не конкретний протест заради культури. Це протест проти Лукашенка. Тому, тут національний складник, як мова, не є основним. Це протест всіх. І більшість тих, хто виходить, їм, все-таки, важливо, щоб ковбаса була по 2.20 і хліб був смачним, а не мова.

– Опишіть лідера, який потрібен Білорусі, щоб стати демократичною державою? Чи є такий лідер в сучасному політичному просторі Білорусі?

– Сумнівно. Ну, це той, кого в останню чергу має цікавити отримання грантів із Європи, бо це в нас проблема останні років 14. Вся політична діяльність – заради грантів. Тобто, це має бути людина не «грантоїд». Це має бути етнічний білорус, який спілкується білоруською. Безумовно, повинен мати вищу освіту, бути обізнаним у сфері міжнародних відносин або в економіці. Це має бути людина, яка в останні роки вела активну громадську діяльність. Проти цієї людини не повинно бути інформації та фактів, які можуть її дискредитувати.

– Зараз хвилі протестів в Білорусі – все ж через несправедливі вибори? Чи це вже почався етап, коли білоруським громадянам набрид такий режим?

– Вибачте, може не для інтерв’ю, але це не мої слова, це цитата з пісні. Те, що характеризує позицію в суспільстві: «Лука – иди ты на**й, Лука – ты за**ал». Повністю характеризує те, що відбувається стосовно Лукашенка та його режиму сьогодні.

– На ваш розсуд, найгірший сценарій, чим можуть закінчитися протести? І найкращий (найуспішніший)?

– Найгірший – це якщо ще протягом кількох днів покалічать велику кількість людей, повбивають, доведуть до реанімаційного стану. Люди, побачивши ріки крові на вулицях, побояться туди виходити. ​

Лукашенко вже однозначно розуміє, на що здатні білоруси, побачивши і «коктейлі Молотова», і барикади. Він просто максимально «закрутить гайки», зробить базу людей, з яких будуть збиратися дані. Подивиться, хто найбільш активний. І такі люди точно потраплять під репресії. Як мінімум, таких людей викличуть в комітет і залякають. Це найгірший сценарій, бо це буде повна цензура. Ці події можуть закрити Білорусь від цивілізованого світу. Це призведе до тісної співпраці з Росією. І це найгірший сценарій, який я бачу.

Найкращий сценарій такий: Європа підтримала вже Тихановську. Потім приїжджають представники ООН в Білорусь, закликають Лукашенка до прямого діалогу. В нас виходить ще більше людей, тобто є тиск з боку народу на представників каральних органів. Коротко кажучи, Лукашенко розуміє, що віддає владу «напівмирним» шляхом.

– Чи доцільно, чи варто проводити аналогію з тими подіями, які зараз відбуваються у вас на батьківщині, та Україною в 2014-му? В чому є спільне та відмінне?

– Спільне те, що є коктейлі Молотова (сміється). Є протести, є відповідь на спробу насилля, є ненависть народу до влади. Багато чого різного.

Я вважаю, що в українського народу до Януковича була менша ненависть, ніж в білорусів до Лукашенка зараз. Україна шлях від «танців із ліхтариками» до перших вбивств та першої радикалізації пройшла за два місяці, а Білорусь це все здала «екстерном», за 2 дні: від виходу з прапором до коктейлів і барикад. Білоруси мирні, які боялися вийти на вулиці з прапором... Всі шоковані. Ну, і взагалі, навіть політичним аналітикам та експертам складно будувати якусь подальшу картину розвитку подій. Бо це непередбачувано. Відрізняє ще, напевне, те, що в нас люди організовано виходять на ці протести, бо ще паралельно працюють. У вас було просто розуміння – виходимо і стоїмо. У нас нема. У нас – працюємо, а потім «революціонуємо». У вас же праця – це і був вихід на Майдан. Якось так.

– Як саме виражається те, шо в Білорусі немає свободи слова? Можливо, преса є підконтрольна владі або олігархічним силам?

– У Білорусі є лише один олігарх – Олександр Лукашенко і його сім’я. Є фіктивні олігархи, які все ж підпорядковані Лукашенку. У нас немає олігархічного клану як-от у вас – Коломойський, Медведчук.

– Тобто преса повністю контролюється Лукашенком?

– Повністю. Все телебачення. Незалежні ЗМІ є лише в інтернеті. Не можна ні в паперовому вигляді придбати, ні на телебаченні подивитися незалежне.

– Тривають протести проти Лукашенка, але є підозри, що в альтернативної кандидатки – проросійська позиція. Що думаєте з цього приводу?

– Ну, я особисто з нею не знайомий (сміється). Відкрито вона ніби цього не показує. Її чоловік – блогер, який вважає, що Крим – це Росія, це частина «російського світу», і сам дуже часто їздить в Росію. При цьому, сама Тихановська у питаннях про Крим просто «з’їхала», сказавши, що Крим – юридично український, але фактично російський. Відповідно, якихось зв’язків чи позиції… ми не можемо про це говорити, лише здогадуватися з позицій її чоловіка.

Я би підкреслив такий фактор, дуже важливий. Люди, які сьогодні вийшли в Мінську на протест – це не люди, які вийшли на підтримку Тихановської. Вони вийшли проти диктатури. Проти авторитарного режиму Лукашенка. Проти беззаконня. І за можливість мати чесні вибори. Я хотів би, щоб Тихановська перемогла. Бо на голосуванні вона перемогла. Є багато причин так вважати.

Єдині, хто підтримали перемогу Лукашенка – Путін, Сі Дзіньпінь та Пашинян, який мене дуже здивував, адже він прийшов до влади – на хвилі революції. Втім, підтримав диктатора. Саме через це все Тихановська мала б прийти до влади, і через те, що раніше запевнила, що прийде до влади, аби через пів року провести чесні вибори. Заради того, аби білоруси могли отримати вільні і чесні вибори – без Лукашенка.

– Олександр Лукашенко був єдиним президентом із 1994 року. На президентських виборах 2020 року у нього з’явився сильний суперник, який збирає багатотисячні мітинги. І цей суперник – жінка. Сам же Лукашенко відомий своїми сексистськими висловлюваннями. Чи міг би народ сприйняти її як главу держави?

– Безумовно. Насправді, ці гендерні питання настільки «роздуті», що це просто смішно. Весь час були в політиці жінки. Лукашенко – сексист. Мабуть, нестача уваги з боку батька. І через це у нього якийсь комплекс. Головне – це яка освіта в людини, її позиція, і те, що вона зробила за час політичної та громадської діяльності. А груди чи статевий орган – це вже неважливо.

– А могли б назвати якісь досягнення Лукашенка?

– Найбільше досягнення Лукашенка – це те, як об’єдналися сьогодні люди. Незалежно від політичних поглядів та позицій, релігійної належності. Своїми ідеями він зміг об’єднати білорусів піти протестами проти нього. Це найбільше досягнення.

– Ви зрозуміли, що це було із затриманням вагнерівців? Це Росія їх туди відправила?

– Я знаю лише, що це були російські найманці. Як мінімум, частина з них. Що це саме було – мені важко сказати.

– Можливо, дестабілізація передвиборчої ситуації?

– Ну для дестабілізації 33 людини… Ні. Коли Росія починала розкачувати ситуацію щодо сходу України, вона починала з Харкова саме. Тоді вони змогли привезти величезну колону з бійцями з Бєлгородського регіону. При тому, що офіційно є кордон та пропускні пункти. Якщо б Росія дійсно збиралася дестабілізувати становище, то відправила б їх за кілька годин до часу «Х», а не привозила 33 людини за декілька днів до того…

– Чи може розглядатися варіант, що це сценарій Лукашенка?

– Ну, я допускаю, що теоретично він міг скористатися тим, що приїхали бійці для «перекидання» в певний регіон, а він вирішив їх взяти до виборів, а потім відпустити. Бо це його проєкт. Якщо проаналізувати «спічі» Лукашенка останніх виборів 2015-го, 2020 років, то на минулих виборах якісь там «міфічні позашляховики» зі зброєю через український кордон проривалися в Білорусь, щоб привезти бойовиків зі зброєю і дестабілізувати ситуацію в країні, в 2020 році те ж саме. Тема того, що на виборах хочуть зробити дестабілізацію заради дестабілізації. І виставити себе таким миротворцем, хто хоче «врятувати від війни», тим, хто може це все зупинити. Його головний аргумент – у нас немає війни. Він це подає як «досягнення».

– Чому саме на цих виборах така велика явка виборців на дільницях? Ми бачимо, що йде злам і зміна поколінь. І навіть вибори України в 2019-му це яскраво демонструють. Чи можна стверджувати, що саме молоде покоління зараз прагне змін?

– Так. До того ж, зараз «ера інтернету». Наприклад, зараз перед виборами в Білорусі був створений такий проєкт, де люди, які беруть участь у виборах, могли вносити фотографії свого бюлетеня в базу. Більше ніж мільйон людей на момент виборів там були зареєстровані. Люди повірили. Придумали процедуру, що кожен, хто буде голосувати проти Лукашенка (неважливо за кого саме з інших кандидатів), кріпить собі білу стрічку на руку. І, якщо Ви бачили чергу з громадян, які приходили на дільниці, то практично у всіх були ці стрічки. Люди самостійно придумали систему, як рахувати голоси чесно.

– Білорусь, в яку вам хотілося б повернутися, якою вона повинна бути?

– Це країна, де всі вищі чини та силові структури мають покаятися перед народом і визнати, що вони – злочинці. Щоб покарали найбільш жорстоких виконавців замовлень. Тих, хто бив жінок та дітей на протестах. Тих, хто доводив людей до стану реанімації. Це має бути країна, в яку прийшли нові люди, освічені. Новий лідер, з яким би контактували інші країни. Лідер, який би показав світові, що Білорусь – відкрита для співпраці. Хотілося б, щоб ця країна займала найвищу сходинку в інвестиційному рейтингу. А також, щоб представництво вищих закладів Польщі, Литви, як наприклад, ЄГУ (Європейський гуманітарний університет, який був примусово закритий білоруською владою та продовжив свою діяльність у Литві, ставши приватним університетом – ред.), відкрили свої філіали в Білорусі. Країна має розвиватися економічно та політично, перш за все.

Після інтерв’ю Ян Мельников зізнається, що найбільша проблема протестів в Білорусі сьогодні – відсутність лідерів. Народу потрібен сильний лідер, за яким можна піти, який може скеровувати та мобілізувати натовп. Громадський активіст зазначає, що в Україні дуже багато охочих допомогти Білорусі, зокрема і білоруси, однак останні не можуть потрапити на територію своєї держави.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Пів року протестів у Білорусі в Живому блозі