- У виданні Politico опубліковано статтю про «ленінопад», долю сотень радянських пам’ятників і значення цього процесу для української ідентичності.
- Часопис The Times розглядає сценарії перемоги опозиції в Білорусі і кінця диктаторської влади президента Лукашенка.
- Австрійська щоденна газета Der Standard публікує статтю про невдачу Росії у досягненні своїх цілей розвитку.
Видання Politico вміщує статтю про «ленінопад», долю сотень радянських пам’ятників і значення цього процесу для української ідентичності.
Авторка статті, київська журналістка Вероніка Мелкозерова, нагадує, що до 1991 року в Україні існувало близько 5 500 радянських пам’ятників. Відтоді більшість із них демонтовано, що поділило думки населення, пише авторка: старші українці розглядають цей крок як викреслення історії, а молодші – як початок нового курсу для країни.
Коли через події Євромайдану було знесено багато пам’ятників Леніну, люди сприйняли цей крок як символ зміни.
«Я зрозумів, що після падіння Леніна впаде і уряд Януковича», – сказав Ігор Мірошниченко, член партії «Свобода» і учасник Євромайдану.
Авторка порівнює «ленінопад» зі знесеннями пам’ятників спірним історичним персонажам у західних країнах.
«Часто суспільство ігнорує суперечливу біографію історичних постатей, зосереджуючись до певного моменту на їхніх позитивних сторонах», – каже Андреас Умланд, старший експерт громадської дослідницької організації «Український інститут майбутнього». Проте, за його словами, з часом світогляди змінюються і така вибіркова пам’ять долається.
Далі нагадується значення радянської спадщини нині: під час анексії Криму і розгортання війни на Донбасі символіка служила нагадуванням тривалої боротьби України з Росією за свій суверенітет.
Знесення близько 2 400 пам’ятників між 2015 і 2020 роками викликало критику насамперед серед старшого покоління, яке часто має ностальгію за радянськими часами.
«Це просто брутально, – каже Тамара Малижева, 74-річна пенсіонерка з Києва. – Ми мусимо пам’ятати ті дні, коли життя в Києві в часи СРСР було стабільне, а не здаватися перед Західною Україною, яка завжди ненавиділа комуністів».
Пам’ятники стали питанням ідентичності і політичних переконань, каже французький журналіст Себастьян Ґобер, котрий зафіксував події в Києві під час Революції гідності. За його словами, Ленін і надалі гордо стоїть на майданах окупованих Криму та Донбасу.
Незважаючи на це, 95% символіки тоталітарної влади зникло з публічних місць, каже Богдан Короленко, історик Українського інституту національної пам’яті, який називає це успіхом.
«Основне завдання декомунізації – зміна ідентичності українців, а не знесення пам’ятників чи перейменування вулиць», – каже він.
Проте Короленко визнає, що уряд втратив контроль над процесом, бо таких пам’ятників було надто багато. Деякі з них знищили, інші досі лежать десь у підвалах будівель органів місцевої влади, ще інші опинилися в приватних колекціях, а на їхніх місцях тепер релігійні фігури, клумби, фонтани, пам’ятники козакам – або й немає нічого.
Близько 100 пам’ятників зібрані в парку радянського періоду в Путивлі, що на Сумщині. Директор парку Сергій Тупик і його команда збирали їх чотири роки, в тому числі пам’ятники Сталінові, Ленінові, радянським робітникам, командирам Червоної армії тощо, пише авторка. «У нас тут цілий пантеон радянських богів», – жартує директор.
Проте Тупик засуджує руйнування монументів: «У музеях вони б не могли більше агітувати за свою ідеологію, куратори могли б представляти їх у повному історичному контексті».
Часопис The Times розглядає сценарії перемоги опозиції в Білорусі і кінець диктаторської влади Лукашенка
Автор статті Роджер Бойз, дипломатичний редактор видання, пише, що саме жінки становлять серйозну загрозу для влади білоруського президента Олександра Лукашенка, на якого чекають вибори наступного тижня по 26 роках нерідко брутальної влади.
Лукашенко зіграв усі карти, щоб забезпечити своє переобрання: Сергій Тихановський, опозиційний кандидат відомий своїм каналом в ютубі, був затриманий до того, як зміг зареєструватися як кандидат.
Замість нього балотується його дружина Світлана, яка збирає десятки тисяч білорусів на мітингах. Поряд із нею у виборчих змаганнях іще дві жінки – радниця ув’язненого банкіра Віктора Бабарика і дружина іншого опозиційного кандидата. За словами автор,а це свідчить про провал стратегії Лукашенка повернути представників опозиції одне проти одного.
Також президент не надає ніякої важливості телевізійним дебатам. «Я все одно переможу, який сенс?» – заявив він.
Жіночої опозиції Лукашенко не боїться, проте застрахувався: дітям Тихановської погрожують, мати змушена була вивезти їх за кордон.
Очікується, що Лукашенко вдасться до маніпуляцій із виборами і не допустить спостерігачів ОБСЄ. Тихановська закликає всіх, хто проти президента, голосувати за неї, незважаючи на політичні переконання, повідомляє автор.
Лауреатка Нобелівської премії з літератури Світлана Алексієвич зазначає, що від початку 26-річної влади Лукашенка з’явилося нове покоління білорусів, яке має вищі сподівання. Це стало очевидним на тлі поводження уряду з коронавірусом. «Він думав, що може обманювати суспільство, але цього не сталося», – каже письменниця.
Автор описує жалюгідну економічну ситуацію в країні, яку спричинила діяльність уряду: понад 750 000 робітників емігрували за останні 15 років, а бідність в країні стала повсякденною.
ЄС і Росія, між інтересами яких Лукашенко вміло балансував протягом років, зараз втомилися від нього: ЄС через брак покращень у сфері прав людини, Росія – через опозицію Лукашенка до ідеї з’єднання його держави з Росією. Дивує, що президент звинувачує Москву у втручанні у вибори, зазначає автор.
Тож якщо Лукашенко буде переобраним, у нього буде мало варіантів для співпраці, окрім як із Китаєм, вважає автор. Китай розглядає Білорусь як основну європейську країну, яка зберегла соціалістичну ідентичність, і зробив великі інвестиції у Білоруський банк розвитку. Для Білорусі це шанс змінити свою стратегічну орієнтацію – наперекір інтересам Москви й Вашингтону.
В статті також говориться про вимоги Тихановської й її колег у разі перемоги на виборах: звільнення всіх політичних в’язнів і проведення нових, чесних і справедливих виборів. Проте реальний шанс на перемогу вона матиме тільки у разі співпраці поліції й військових – що, за словами автора, радше скидається на казку.
Австрійська щоденна газета Der Standard публікує статтю про невдачу Росії у досягненні своїх цілей розвитку.
Автор Андре Баллін, кореспондент видання в Москві, нагадує про радянську традицію планування розвитку і її продовження в Росії за часів Володимира Путіна. До прикладу, «Стратегія-2010», розроблена на самому початку влади Путіна (2000 року – ред.), була найуспішнішою – бо, за словами одного з її співавторів, тодішнього міністра економіки Росії Германа Грефа, була виконана принаймні на 40% і сприяла стабільності Росії після фінансової кризи 2008 року.
Попри це, наступні плани були менш успішними, а саме «Стратегія-2020» (укладена 2008 року – ред.) і «Травневі укази» (серія указів Путіна 2012 року, що теж стосувалася періоду до 2020 року – ред.). Не було виконано цілей ні про створення 25 мільйонів робочих місць в галузі високих технологій, ні про підвищення заробітних плат у два рази чи збільшення тривалості життя до 74 років. Так само повільніше, ніж планувалося, йде обіцяна Путіним диверсифікація економіки, яка значно постраждала через коронавірусну кризу і спад цін на нафту, зазначає автор.
Окрім того, вже зараз ясно, що не буде реалізовано запланований перехід до «цифрової економіки» до 2024 року. Серед іншого, бракує конкретної концепції для створення мережі 5G, оголошеної стратегічно важливою, і тому немає інвестицій, мовиться у статті.
Кремль відреагував на це тим, що Путін, не привертаючи великої медійної уваги, підписав новий указ про національний розвиток до 2030 року, який замінює дотеперішні цілі до 2024-го.
Автор пише, що новий указ скромніший – названо лише п’ять замість дев’яти стратегічних цілей, як раніше. Крім того Росія вже не переслідуватиме мету потрапити у п’ятірку найпотужніших економік світу, що кремлівський прессекретар Дмитро Пєсков пояснив «несприятливою міжнародною кон’юнктурою».
При цьому автор звертає увагу, що новий указ про цілі розвитку до 2030 року був підписаний майже відразу після проведення всеросійського референдуму про зміни до Конституції, які, серед іншого, дозволять Путіну балотуватися знову 2024 року. Тепер на виборах 2024-го Путін не муситиме виправдовувати невиконання своїх обіцянок, а, переформулювавши національну стратегію, матиме час принаймні до 2030 року, підсумовує автор.
