Карантин допоміг Володимиру Зеленському уникнути відповіді на багато незручних запитань і дав нагоду зробити те, що за звичайних обставин йому було би не до снаги. Утім, він не скористався з цієї нагоди, переконує дописувач «Українського тижня» Роман Малко.
Після двомісячного карантинного марафону за участі самого президента, виявляється, що країні банально бракує лабораторій для тестування громадян, що частина закуплених на гроші зі спецфонду тестів не придатні до використання, що спецрейси з Китаю, які пафосно зустрічав глава держави, везли не лише засоби захисту від COVID-19, а й комерційні вантажі для деяких великих бізнесменів. «Стає зрозуміло, що діяльність глави держави є лише медійною», – зазначає дописувач.
Він також зауважує: «Зеленський ковзає по верхніх шарах атмосфери. Йому добре вдається комунікувати з публікою через монологи й відеозвернення, він добре працює на картинку, але цього замало, щоб керувати країною в час випробувань».
Пріоритетним напрямком для себе Зеленський визначив тему припинення війни. Він її педалює й намагається в будь-який спосіб актуалізувати. Це, за словами автора статті, стає схоже на параною й балансування на межі здачі національних інтересів. Особливо коли йдеться про ретельне розкручування ідеї можливого проведення восени місцевих виборів на окупованих територіях. Але й тут нелегко відрізнити, де діє сам президент, а де йому план дій нашептали на вушко ворожі агенти, зазначає дописувач.
«Президентська партія розвалюється, бо вінегрет, який туди намішано, кисне та бродить. Президент уже не може впливати на «слуг» погрозами чи ультиматумами, як це було раніше, а змушений чемно просити про послугу. Опозиція міцнішає й береться диктувати свої умови, що їй, до слова, вдається. Міжнародні кредитори відмовляються давати великі гроші, бо не довіряють Зеленському, адже усвідомлюють, що він мало на що впливає», – зазначає Малко.
Загалом, на думку автора, Зеленський поводиться, як поганий студент, позбавлений критичного мислення й інстинкту самозбереження. Він примудрився перенести іспити на пізніше й замість готуватися до перездачі продовжує безтурботно веселитися. Хоча екзамен рано чи пізно доведеться складати, і задовільну оцінку президентові навряд чи поставить навіть найвідданіший глядач серіалу «Слуга народу». Заголовок статті – «Утрачений шанс».
Епідемія COVID-19 створила підстави для загострення конфлікту між владою в Києві та регіональними елітами, констатує «Український тиждень». Причини конфлікту традиційні: боротьба за владу, гроші й безпеку.
Автор публікації Андрій Голуб зазначає, що влада в Києві за останні місяці вже накопичила чимало опонентів на місцях. Демарш мера Черкас Анатолія Бондаренка, який спробував послабити карантин всупереч уряду, дописувач вважає початком процесу, а не його найвищою точкою. Що гіршою ставатиме економічна ситуація, то більше таких випадків відбуватиметься напередодні місцевих виборів. Регіональні керівники намагатимуться пов’язати фінансові негаразди передусім із Києвом. Певні підстави для цього вони мають, зазначає автор.
У квітні уряд і Верховна Рада урізали місцеві бюджети у зв’язку з COVID-19. Натомість фінансування будівництва доріг не зменшили. «Дорожнє будівництво – головний коник цьогорічного піару президента. Натяк цілком прозорий: замість відремонтованого даху школи від мера людям запропонують трасу від президента. І місцеві еліти розуміють сенс краще за інших», – переконаний дописувач. Тому, на його думку, це ще одна причина для виступів на зразок черкаського. І хоча в Києві зупинили власну ініціативу, яка примушувала мерів об’єднатися в єдину партію, невідомо, чи це на краще. Тепер Банкова отримає опонентами безліч регіональних політичних ініціатив. На цьому наголошується в статті «Сигнали в центр».
Енергетичний сектор України занурюється у глибоку технологічну і фінансову кризу. Її причини на поверхні: гроші були, гроші будуть, але зараз грошей немає, – пише тижневик «Новое время».
Автор статті економіст Олександр Пасховер інформує, що внаслідок локальних і глобальних криз, із яких COVID-19 найгучніша, але не найдовша, обсяг споживання енергії в Україні скоротився на 9% загалом, а в деяких галузях – на чверть. На ринку утворився надлишок електроенергії, що, з одного боку, підриває попит на неї, з іншого – здорожчує. Це український парадокс, зазначає автор.
Експерт видання – Денис Морозов, директор із економіки та фінансів металургійної компанії Інтерпайп – наголошує на щотижневому зростанні цін на електроенергію. «Що свідчить про системні дії уряду, спрямовані на свідоме підвищення вартості електроенергії в інтересах приватного монополіста», – переконує експерт.
Приватний монополіст в енергогенерації – компанія ДТЕК, перлина у короні бізнес-імперії Ріната Ахметова. До неї входять понад ¾ всіх вугільних шахт і ТЕС країни. 20% зеленої генерації – це теж ДТЕК. Це не монополія, але 20% – хороша частка, наголошують експерти.
Холдинг Ахметова контролює 75% теплової генерації України, 85% вугільного виробництва. А у теперішній енергетичній моделі країни це хоч і не найбільша, але найважливіша частина галузі, оскільки на неї покладено функцію балансувати всю об'єднану енергосистему України, яка сумарно видає на рік в середньому 150 млрд кВт/год. Докладніше йдеться в матеріалі «Кінець світла, або Чому українська енергетика опинилася в глибокій кризі і до чого тут Ахметов».
Про те, звідки українці можуть і повинні черпати силу, досліджує тижневик «Новое время». Автор статті Валерій Пекар зазначає, що попри всі історичні травми, українці вистояли і вижили. Відтак, мають важливу внутрішню силу.
«Національний характер формується географією. Постійне життя на перехресті, на фронтирі сформувало всі ті риси, ставлення та упередження, які уможливили виживання і розвиток народу. Незважаючи на війни і травми, на поділ між імперіями, ідеологічний тиск, безкінечні спроби асиміляції та розколу, український народ живий, і це є джерело сили», – переконує дописувач.
Друге джерело сили, на думку автора, полягає в початку українцями модернізації країни – перехід до відкритого суспільства з відкритою економікою і відкритою політикою. Цей шлях пройшли лише приблизно 35 із 190 з чимось країн світу – цифри свідчать скоріше про виняток, ніж про норму, переважна більшість країн про це лише мріє або навіть не мріє.
Автор стверджує, що в Україні почалася модернізація – повільна, суперечлива і хитка, повна зрад і перемог, підступних реваншів та зухвалих кавалерійських атак майбутнього на минуле, часом непідготовлених. «Але ми вже на цьому шляху, він може бути довгим, але завжди успішний», – переконаний дописувач. Про те, де ще українці мають черпати силу, йдеться в матеріалі «Три джерела сили: минуле, теперішнє, майбутнє».
Коментують тижневики і політику Кремля. Так у статті «Чорний список» Путіна» «Український тиждень» розповідає про те, як, кому і за що мститься Кремль. Автор публікації Юрій Лапаєв наголошує, що помста в розумінні Володимира Путіна має бути не просто «поверненням боргу», а водночас показовою подією, здатною залякати і приголомшити всіх імовірних, колишніх або майбутніх ворогів.
Про ймовірність втрати влади господарем Кремля пише «Новое время». У матеріалі «На порозі палацового перевороту. Чому Путін скасував карантин» російський політолог Андрій Піонтковський стверджує, що всі рішення, які ухвалює Володимир Путін, виходять з одного критерію – що сприятиме утриманню влади і що може її підірвати. У ситуації з коронавірусом він весь час зважує, що буде більше загрожувати його владі – десятки тисяч нових хворих, а ця тенденція в Росії триває, або десятки мільйонів голодних безробітних на вулиці.
Звісно, можна було б здійснити компенсації втрат і задіяти Федеральний фонд добробуту Росії, однак його Путін розглядає, за твердженням автора статті, як «общак» очолюваного ним організованого злочинного угруповання, яке перебуває у владі. Під тиском він щось видавлює по краплині».
Політолог вважає, що соціальне невдоволення наростатиме, але масові протести неможливі через поліцейські заходи контролю, які лише посилилися під час епідемії.
Політично це невдоволення позначиться наступним чином – найближче оточення Путіна замислиться, а чи корисний він їм? Поки він виконує корисну функцію – є телевізійним продуктом, що захищає їх під час розграбування країни від протесту громадян, за допомогою штучно накачаної популярності. «Якщо ця популярність падає, то він автоматично втрачає для них свою цінність, і вони почнуть замислюватися – є ознаки того, що вони вже замислюються – а чи потрібна ця телевізійна картинка, яка називається Володимиром Володимировичем Путіним, або, можливо, подумати про інші способи спілкування зі своїм «улюбленим» народом?» – зазначає російський політолог. Тому, на його думку, палацовий кремлівський переворот в умовах наростання соціального невдоволення – цілком реальний сценарій.
