(Рубрика «Точка зору»)
Марія Кучеренко
Під час останніх переговорів у Тристоронній контактній групі не було підписано жодних документів, про що за підсумками триденної відеоконференції повідомили в Офісі президента. В цілому, скупий звіт по закінченню цього відеоформату в ОП намагалися представити «перемогою» за відсутності «зради», про яку так багато говорила якась умовна спільнота «тих, хто не хоче миру» тут і зараз. Але насправді картина була набагато складнішою. Відбулась не перемога, а звичайний маневр Росії, покликаний відволікти увагу від подій у Мінську під час карантину.
Варто повернутися до того, як розвивалися події з 11 до 24 березня, коли, власне, і почалися переговори. Весь цей час Офіс президента, окремі міністри й лояльні експерти та журналісти намагалися всіляко проводити думку про те, що в «Консультативній раді» немає нічого поганого, з'являлися дивні спроби розповісти про те, що в ролі представників ОРДЛО до ради увійдуть вимушені переселенці, а не бойовики.
Єрмак підтвердив справжність протоколу і чернетки рішення, в якому прописаний пункт – сторони, включаючи ОРДЛО, самостійно визначають критерії формування своєї групи в «Консультативній раді»
Хоча глава Офісу президента Андрій Єрмак ще під час свого брифінгу за підсумками ТКГ 11 березня підтвердив справжність опублікованого в «Дзеркалі тижня» протоколу і чернетки рішення, в якому немає ані слова про вимушених переселенців і – навіть більше – окремо прописаний пункт про те, що сторони, включаючи ОРДЛО, самостійно визначають критерії формування своєї групи в «Консультативній раді» (і це нині підтвердив в інтерв'ю Радіо Свобода міністр реінтеграцїі окупованих територій Олексій Резніков).
Пізніше риторика дещо трансформувалася: замість обговорення складу «ради» взялися медійно виправдовувати власне прямі переговори з представниками окупаційних адміністрацій, підконтрольних Росії, наводячи недоречні історичні аналогії – з різними терористичними й сепаратистськими угрупованнями.
Однак, скільки не намагайся заперечувати реальність, вона так чи інакше постає перед нами саме такою: агресію проти України здійснюють сили, цілком і повністю підконтрольні Росії, а командування окупаційними адміністраціями здійснюється безпосередньо зі Старої площі та Луб'янки. Самі представники окупаційних адміністрацій сьомий рік твердять не про «незалежність», а про «шлях до Росії». Тобто мова давно вже не йде і навряд чи коли-небудь серйозно йшла про сепаратизм.
Не додавали оптимізму і загравання з ідеєю про введення надзвичайного стану, які постійно зринали не лише в коментарях різних «наближених до...», а й міністра з питань окупованих територій Олексія Рєзнікова. Закон про правовий режим надзвичайного стану передбачає можливість обмежень у проведенні масових заходів. Якщо задіяти цей правовий режим в Україні перед переговорами, Росія отримає вкрай сприятливу для себе ситуацію: можливість продавити попередньо обговорені рішення без жодного опору України у вигляді протестів.
А ось представники окупаційних адміністрацій ОРДЛО були красномовнішими про сам процес перемовин: ними публікувався графік відеоконференцій у підгрупах, через основні сайти угруповань висвітлювалися всі рефлексії їхніх «переговорників» протягом цих трьох днів. Українська переговорна команда зберігала мовчання. Демонстративно дистанціювалися від будь-яких власних коментарів і російські медіа, – їхня функція у ці дні зводилася лише до тиражування заяв бойовиків.
Що відкинула Україна
В описі «документа» бойовики не приховували – він підготований Росією, а ними лише «опрацьований»
Кульмінацією цих дій окупаційних адміністрацій став вечір 26 березня, коли так званим «МЗСом ДНР» був опублікований проєкт протоколу цього засідання ТКГ. В описі «документа» бойовики не приховували – він підготований Росією, а ними лише «опрацьований». Текст пропонувався на підпис сторонам ТКГ, але був відкинутий Україною, оскільки в ньому порушувалася і сама логіка врегулювання, і повністю перекреслювався навіть натяк на здоровий глузд.
По суті, Російська Федерація зажадала виконання всіх своїх старих умов, причому виконання в найкоротші терміни:
– У частині безпеки Росія акцентувала увагу на своїх побажаннях щодо обов'язковості виконання протоколів 11 березня, причому до 1 квітня, і вимагала взяти до уваги «його невиконання Україною», яке полягало у... відмові запропонувати нові «компромісні точки відведення», з окремою приміткою – попередні українські пропозиції не влаштовували Росію;
– Підтвердження на різних рівнях букви Мінська-2 в частині визначення сторін конфлікту як України і ОРДЛО, в тому числі й через легалізацію бойовиків в СЦКК;
– Одночасне відкриття КПВВ у Золотому та Щасті «за умови дотримання взаємних гарантій безпеки України і ОРЛО на весь період підготовчих робіт», початок якого Росія очікує 1 квітня;
– Надання проєкту з «відновлення соціально-економічних зв'язків між Україною та ОРДЛО» до 3 квітня;
– Росія готова «взяти до відома кардинальну зміну позиції України в питанні Консультативної ради» та «неготовність представників Німеччини і Франції підтримати рішення Контактної групи від 11 березня про створення Консультативної ради» з тим, щоб зобов'язати Україну надати в ТКГ «письмові пропозиції про порядок і процедурі узгодження всіх правових і політичних аспектів врегулювання з ОРДЛО», і до 3 квітня надати «вичерпний перелік законодавчих актів України, які необхідно ухвалити з метою врегулювання конфлікту, а також проєкту закону «Про внесення змін до Конституції України» (в частині децентралізації влади).
Зрозуміло, що підписати щось подібне для будь-кого з представників України означало фактично раз і назавжди перекрити собі дорогу додому.
У свою чергу, представники збройних формувань опублікували скан підготованого Росією тексту з підписами так званої «міністра закордонних справ ДНР» Наталії Никонорової – на «знак прихильності» до цієї концепції. Але замість цього свого титулу вона вважала за краще іменуватися, як і в документі від 11 березня, – «повноважним представником ДНР».
«Документ Путіна»
Чимало українських аналітиків і активістів, прочитавши опубліковане, вирішили, що саме час святкувати «перемогу українського громадянського суспільства і голосу розуму над ідеєю прямого діалогу з російськими незаконними збройними формуваннями».
Але в реальності про жодну перемогу не може йтися, і згадка «зміни позиції України щодо «Консультативної ради» і відмову Німеччини та Франції підтримати рішення ТКГ від 11 березня» (при тому, що насправді йшлося про чернетку рішення) саме й була маневром російської сторони, покликаним дещо знизити градус і відволікти увагу від того, що відбувається в Мінську під час карантину.
Сенс пропозицій, викладених в ультимативній формі, є оформленою в документ промовою Путіна за підсумками «нормандського саміту»
По суті, РФ погодилася тільки не називати свою ініціативу щодо легалізації бойовиків як повноправної сторони переговорів «Консультативною радою». Сенс пропозицій, викладених в ультимативній формі, повністю дублює всі попередні російські ініціативи, і – більш того – є оформленою в документ промовою Путіна за підсумками «нормандського саміту» 9 грудня минулого року. Єдине досягнення українських переговірників на сьогоднішній день – виграні два тижні.
Та й тут варто віддати належне не лише консолідованим зусиллям українського громадянського суспільства, аналітиків, активістів, ветеранів та їхніх об'єднань, а й відмові Леоніда Кучми брати участь у цій з усіх боків сумнівній операції, на що так нарікали бойовики. Сайти, лояльні до формування «ДНР», безпосередньо під час переговорів почали тиражувати заяви представників псевдореспублік про те, що «без Кучми діалог не був конструктивним, і ми не могли ухвалити ніяких рішень».
Що буде через два тижні?
Після інтерв'ю РБК міністра з питань окупованих територій Олексія Резнікова, анонсованого 27 березня й виданого в повному вигляді 30-го, стало очевидним, що про жодну «кардинальну зміну позиції України» говорити не доводиться.
Резніков відтворив аргументи, якими оперували і намагаються виправдати створення «Консультативної ради» лояльні Банковій спікери
Резніков відтворив аргументи, якими оперували і намагаються виправдати створення «Консультативної ради» лояльні Банковій спікери – були згадані «такі ж підписи Плотницького і Захарченко під Мінськом» (які насправді не є «такими ж», адже вони не були супроводжені жодними титулами і посадами), було заявлено «приїде бойовик – ми з ним говорити не будемо» (при тому, що в тексті проєкту Рішення ТКГ про створення «Консультативної ради», який і підписав Єрмак, окремо уточнюється, що кожна зі сторін, задіяних в раді, «визначає критерії призначення представників самостійно»). Але головне – поставлена під сумнів та критика, яка звучала на адресу самої концепції «Консультативної ради» – дослівно: «Що значить «українське суспільство проти»? Виступи опозиційних політичних сил – це і є все українське суспільство? Це дуже тонка грань».
Посперечатися з цим могли б жителі Золотого-4, які внаслідок відведення отримали справжні бої на початку цього року
Прозвучала і апологія відведення на трьох пілотних точках у тому вигляді, в якому вони були втілені Україною: «... є три гуманітарних точки, які забезпечили сьогодні нормальне життя українцям, які проживають як на непідконтрольній, так і на підконтрольній території. Вони вже починають жити». Посперечатися з цим могли б жителі Золотого-4, які внаслідок відведення, здійсненого не за Рамковим рішенням ТКГ від 20 вересня 2016 року, отримали справжні бої на початку цього року. Люди з околиць двох інших точок відведення теж багато чого могли б додати з цього приводу.
Викликає питання і позиція міністра, сформульована як «... ризики є. Україна – сама собі союзник. І ми самі ж для себе – головний опонент, коли всередині влаштовуємо розбрат просто заради політичного слівця».
На Банковій і довкола в усіх критиках та їхніх висловлюваннях бачать підступи політичних опонентів – навіть там, де цього начисто немає
Хоча частково з цим твердженням можна навіть погодитися – ризики є. Основний з яких полягає в тому, що на Банковій і довкола, як і раніше, перебувають в заручниках у виборчого протистояння річної давнини: в усіх критиках та їхніх висловлюваннях бачать підступи політичних опонентів – навіть там, де цього начисто немає. А ризики, які йдуть від Росії, вважають за краще підносити як контрольовані і майже незначні.
Але чи так це?
Відповідь цілком очевидна.
Сам міністр окупованих територій в більш ранньому інтерв'ю Олесі Бацман стверджував: Козак – вольова і непроста людина. Але, безвідносно того, якою людиною є Козак, можна сказати напевне: він – вкрай технічний, скрупульозний і наполегливий парламентер, чиєю основною відмінною рисою є граничний документоцентризм. Думати, що він відступиться від своєї глобальної задачі – реалізація політичної частини Мінська тут і зараз, закриття питання Криму раз і назавжди, створення приводів для виведення РФ з-під санкцій – щонайменше наївно.
Тому Зеленському та його оточенню необхідно прийняти кілька непростих для себе рішень:
1) Намагатися приписати всю критику позиції щодо війни і переговорів, яка холодним душем вилилась на Банкову в останні тижні, винятково спробам «попередників» узяти реванш – вкрай невдячна і в цілому марна справа. Від такої практики доведеться відмовитися, з тієї простої причини, що це не було і не є правдою. Вибори давно залишилися позаду. Для українського суспільства існують ті горезвісні «червоні лінії», які затерли до порожнього кліше у численних ефірах українських телеканалів. І з цим доведеться рахуватися.
2) Утопії – прекрасний, але недоречний у перемовинах з Росією жанр. Ні про який «заморожений конфлікт», «рік на врегулювання» сьогодні не може бути й мови. Ця війна – надовго. І завдання українських переговірників в Мінську – максимально ефективно відстоювати інтереси України виходячи з існуючих документів, а не намагатися «домовитися десь посередині» або форсувати політичну частину процесу. Ні до чого, крім поразки, це не призведе.
3) Саме тому необхідно перестати називати чорне білим. Відведення на трьох пілотних точках виявилося провальним проєктом – і багато в чому через розмиту позицію української переговорної команди. Відведення не було ані синхронним, ані дзеркальним, режим тиші не дотримувався й не дотримується. Останні повторювані обстріли ділянки розведення №3 мали стати приводом для апеляції до Рамкового рішення ТКГ від 20 вересня 2016 року, яке передбачає можливість повернення на вихідні позиції у разі порушення умов відведення. Замість цього ми продовжуємо вести якісь переговори про пошук «нових компромісних точок», що зчитується Росією винятково як наша слабкість.
4) Проблема з «Консультативною радою» полягає не в її назві і не в особистостях, які представлятимуть сторони на переговорах. Проблема в тому, що ОРДЛО стають стороною переговорів в рамках політпідгруппи ТКГ, що вкрай невигідно Україні. Можна не сумніватися, що російська сторона ще не раз і не два поверне нас до горезвісних «протоколів Єрмака», тому необхідно відкликати підписи українських представників під цією чернеткою.
5) Українським учасникам переговорів варто раз і назавжди забути фразу «Крим і ОРДЛО – це два різних переговорних треки». Практика розподілу російсько-української війни на агресію РФ на сході та анексію Криму – це саме те, чого хоче від нас Кремль, що підтверджується цілою низкою документів і «мирних планів», що з'являлися там останнім часом. З боку України неправильно робити вигляд, що ці два явища не мають одне до одного стосунку, і захоплення росіянами українських кораблів у листопаді 2018-го та блокада порту Маріуполь довели це якомога більш дохідливо.
Нам доведеться тримати мінський формат у полі уваги
30 березня 2020 року в медіа з'явилася заява міністра закордонних справ України Дмитра Кулеби про те, що всі питання, пов'язані з «Консультативною радою», призупинені. Але практика озвучувати різні позиції щодо одних і тих самих явищ давно стала свого роду «фішешчкою» команди Зеленського.
З огляду на заяву спецпредставника ОБСЄ в Тристоронньої контактній групі Гайді Ґрау за підсумками переговорів у ТКГ про те, що «Консультативна рада» обговорювалася в «нормандському форматі», можна зробити тільки один висновок: увага до подій навколо мінського формату не повинна слабшати ні на хвилину.
Перемогою в цьому раунді може вважатися появу в української переговорної команди своєї послідовної та гранично ясної стратегії, яка не передбачає здачі українських позицій – ані на фронті, ані на переговорних майданчиках. Але поки цього немає.
Марія Кучеренко – аналітик Центру дослідження проблем громадянського суспільства
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
