(Рубрика «Точка зору»)
Шагренева шкіра компромісу
Я не знаю, чи вивчають наразі в школі бальзаківський шедевр «Шагренева шкіра», який приніс йому славу великого письменника. Але боюсь, що більшість нинішніх можновладців точно не читали цей роман-притчу. А даремно. Образ шагреневої шкіри, що стискається при виконанні кожного з бажань головного героя твору Рафаеля де Валантена – це влучна метафора української політики. Бо здійснення непродуманих бажань українських можновладців щоразу зменшує поле для національного компромісу.
Компроміс – це та межа, що відокремлює опонентів від ворогів. Це той кордон, який відрізняє політичний маятник (сьогодні при владі ви – завтра ми) від апокаліптичної битви добра і зла, в якій можлива тільки остаточна перемога або остаточна поразка. Це та ціна, яку ми платимо за можливість мирно співіснувати в одній державі, залишаючись доволі різними.
Цей компроміс існував у новітній Україні майже завжди. Ми уживались, говорячи різними мовами, ходячи до різних церков (чи не ходячи до жодної), читаючи різні книжки та співаючи різних пісень. Підставою для такого компромісу було бажання абсолютної більшості громадян України жити в незалежній державі (хоча її майбутнє ми знову ж таки бачили дуже по-різному) і готовність уживатись в цій державі з тими, хто думає, говорить і мріє по-іншому.
Через 5 років після Майдану маятник хитнувся в інший бік
Перше серйозне випробування наша толерантність проходила під час Помаранчевої революції, коли вперше здавалось, що український Болівар не винесе двох. Здавалось, що нам стало затісно в одній країні. Але Ющенко тоді обрав компроміс, який наші опоненти зрозуміли як слабкість і шанс на реванш. Через п’ять років бездарного правління Віктора Андрійовича реванш таки відбувся. Янукович не зрозумів, що єдність у розмаїтті – це генетичний коди України, і став намагатись керувати країною як великою зоною. В результаті трапився Майдан. На відміну від Помаранчевої революції, на Майдані зразка 2013-14-го по-справжньому вбивали і вмирали. Коли протиборчі сторони нарешті досягнули компромісу, було пізно – цей компроміс насправді був зрадою. Майдан його не прийняв. Янукович злякався і втік…
Здавалося, жертва Небесної сотні давала Україні шанс на «новий початок». Замість шукати формальної легітимності у ВР, де ще вчора ухвалювали «драконівські закони», у переможців був шанс довести революцію до кінця і почати новий відлік української історії. Був шанс на конституціоналізацію революційної харизми. Натомість «сцена Майдану» замість «нового початку» обрала формальну легітимність і новий компроміс із вчорашніми ворогами.
Вододіл між (псевдо)елітою і плебсом виявився глибшим, аніж між парламентськими «революціонерами» і парламентськими «узурпаторами». Яценюку та Порошенку було простіше домовлятись з Льовочкіним та Шуфричем, аніж із Дмитром Ярошом та Ганною Гопко.
Не дивно, що через п’ять років маятник хитнувся в інший бік – і сьогодні вже Портнов із Лукаш мстяться «майданівцям» за пережитий переляк, Медведчук очолює найбільшу опозиційну парламентську партію, а Ренат Кузьмін влаштовує демарші на засіданнях парламентського комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики.
Втім, вони не шукають компромісу – вони прагнуть реваншу. І недалекоглядні «тимчасовці» на кшталт Рябошапки чи Чумака тільки підігрівають їхні апетити. Справа Шеремета, в перебігу якої вся правоохоронна система (слідство, прокуратура та суди) відверто і зухвало демонструє свою репресивну суть, переконують «вчорашніх ригів»: за п’ять років в країні змінились тільки назви – сутність системи не змінилась. Вона служить переможцю політичних перегонів, а не Україні і не її народу.
Хаос і туман в голові президента
Добре, що наразі в переможця в голові повний хаос і «какая разница». Він може освячувати своєю присутністю репресії проти ветеранів і водночас нагороджувати орденами українських захисників. Наголошувати, що Крим український – і всіляко уникати називати Путіна агресором. Заявляти, що «ніхто не дозволить зливати справи Майдану» – і відпускати до вироку суду до Росії тих, хто розстрілював небесну сотню…
Але саме хаос і туман в голові президента, а також перманентний когнітивний дисонанс в діях його команди, свідчать, що ці люди на Печерських пагорбах ненадовго. Питання, хто займе вакуум влади після епохи ЗЕ? Реваншисти вірять, що вони. В них є кум Путін, гроші, телевізор, досвід та цілі мережі таємних та явних адептів у владі.
Ба більше, в них є дуже цінна риса – вміння домовлятися між собою і працювати в команді, навіть коли вони чортом дихають один одного. Однак з нами вони домовлятись і шукати компроміс не збираються. Вони прагнуть покарати за свій переляк 2013-14-го років найбільш буйних та ідейних і перетворити решту на покірних рабів.
Боюсь, в нас теж залишається все менше бажання шукати компроміс зі вчорашніми «регіоналами», яких новітня історія нічому не навчила. Бо замість домовлятися про правила співжиття у майбутній Україні, вони готують для нас акт про безумовну капітуляцію. Бо домовлятись з Аваковим їм набагато легше, ніж з нами. З огляду на те, що зараз в буцегарнях сидять не вони, а Андрій Антоненко, Юлія Кузьменко та Яна Дугарь – вони вже давно домовились.
Що ж, шагренева шкіра майбутнього компромісу стискається на очах. Або ми або вони. Бо навіть батьки-засновники США, які були майстрами стратегічних компромісів (найвідомішим серед яких напевно став Коннектикутський компроміс, що визначив на століття вперед інституційний дизайн майбутнього Конгресу), знаходили порозуміння з найскладніших питань, бо перед тим позбулись британських колаборантів, що складали 15-20% тодішнього населення повсталих колоній і мусили тікати з королівськими військами до Канади. Паризький мирний договір, яким завершилась війна за незалежність США, амністію для лоялістів не передбачав.
Певен, аби повернути Україну до притаманної українцям традиції компромісу, аби будувати майбутнє України на традиційних для цієї землі підвалинах єдності у розмаїтті, нам достатньо буде позбутися набагато меншої кількості симпатиків «русского мира» та миру з Росією за будь-яку ціну. Сподіваюсь, цього разу ми не схибимо...
Геннадій Друзенко – волонтер, експерт-міжнародник
Оригінал тексту – фейсбучна сторінка
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
